Нетрадиционная медицина

Вода з найдавніших часів займала, як свідчать етнографічні джерела, значне місце в лікувальній магії східних слов’ян, як і в багатьох інших народів. Це обумовлювалось тією роллю, яку вона відігравала в житті народу, її реальними властивостями, наскрізь суперечливими. З одного боку, цілюща, животворна сила, основа всього живого на землі, з другого — гріз­на, руйнівна стихія.

Нерозуміння суті цих властивостей, невміння пояс­нити їх породило в світоглядних уявленнях наших предків почуття страху перед невідомою і таємничою силою води, викликало до життя цілу низку пов’язаних з нею обрядів.

Для нас становлять інтерес ті, що зв’язані з очищу­вальною функцією води. Вживання їх у лікувальній магії базувалося на реальній основі. Раз вода мала властивість змивати бруд, то згідно закону імітативної магії, вона з таким же успіхом могла очистити людину від хвороби, і по аналогії в ній шукали зцілення бук­вально від усіх недуг.

У досліджуваний період на українській тери­торії зафіксовано кілька форм очищувальних обрядів з водою — купання, обмивання, вмивання, качання по росі, вмивання нею та ін. Деякі доносять до нас відго­мін далеких дохристиянських часів, інші є виявом син­кретизму язичництва і християнства.

Особливої уваги заслуговують ритуальні дії з во­дою в купальській обрядовості, в яких яскраво про­явився дуалізм її властивостей — корисних і шкідли­вих 43.

З одного боку, за віруванням, спільним для всіх слов’ян та інших європейських народів, вода в іванівсь — ку ніч набуває особливо цілющих властивостей 44. У багатьох місцевостях на Україні, хворим, особливо на шкірні хвороби, радили в цей день до схід сонця скупа­тися в річці. В Камінь-Каширському районі на Волині нами зафіксовано дуже цікаву, хоч цілком протилежну версію. Тут, навпаки, забороняли купатися на Івана, бо, за поширеним в даній місцевості повір’ям, ріка в цей день вимагає жертв, і всі, хто купається, то­нуть 45.

Аналогічно у росіян. При загальнопоширеному по­бутуванні звичаю купатися в цей день з профілактич­ною та лікувальною метою у річках і озерах в окремих місцевостях Ярославської губернії, за свідченням С. В. Максимова, купания на Івана заборонялось, бо на людину, згідно народних вірувань, чатував водя­ник 46.

Віра в апотропеїчні властивості, яких набуває вода на Купала, характерна й білорусам 47.

Подекуди у росіян такі іванівські купання проходи­ли дуже урочисто. За свідченням І. М. Снегирьова, в Московській та Володимирській губерніях вони поєдну­вались з трапезою (яку теж, очевидно, слід розглядати як залишкову форму язичницьких жертвоприношень), хороводами тощо 48. Лише у росіян паралельно з ку­панням побутував своєрідний купальський ритуал, який поєднував миття в бані з лікувальними травами. Його зафіксували етнографи в північних (Архангельсь­ка, Новгородська, Петербурзька) та почасти централь­них (Московська, Рязанська) губерніях Росії і пов’язу­ють побутування його з суворими кліматичними умова­ми, з одного боку, та тією роллю, яку відігравали бані в житті селян північних районів Росії /,э, з другого. За даними М. Забиліна, селяни Новгородської губернії, щоб бути здоровими, парилися на Купала в бані, а в віники втикали підбіл Подібні обряди мали місце в Архангельській та Московській губерніях 5|. В Ря­занській губернії хворих відносили в баню на кропиві й парили цілющими травами 52.

Подібні обряди, пов’язані з вірою в очищувальні та цілющі властивості, яких нібито набуває вода напере­додні Купала, широко побутували, як свідчать дослід­ники, у південних і західних слов’ян та інших народів Європи 53.

Цілющі властивості приписували і зібраній до схід сонця на Івана Купала росі. Способи добування і вживання її у східнослов’янських народів тотожні. її «черпали», розстеливши в полі (найчастіше житі) по­лотно, а коли воно намокало, видушували з нього вологу і використовували її найчастіше при хворобах очей 54. У Вологодській губернії її крім того застосову­вали з метою профілактики шкірних недуг — висипів на обличчі та вугрів 55.

Аналогічними властивостями наділяли «юрійову», тобто зібрану на Юрія росу. Повір’я про її цілющі властивості широко побутувало в українців та білору­сів і менше — у росіян 5Ь. Як і купальською, українці та білоруси закапували нею хворі очі, качалися по ній, щоб бути сильними, здоровими, як юріївська роса.

Подекуди спосіб застосування її був складнішим, поєднував давні язичеські форми з елементами христи­янізації. Так, у Радомишльському районі Житомирсь­кої області її треба було зібрати до схід сонця і переварити на вогні, запаленому посвяченою вербою. В даному випадку обряд, зберігаючи сліди поклоніння вогню, виступає в явно християнізованому вигляді.

Вплив християнства простежується в приуроченні обрядових дій з водою до певних релігійних свят і в застосуванні з лікувальною метою свяченої води, тобто посвяченої в церкві у визначені дні — водохреща (19січня), стрітення (15лютого), спаса (19серпня). Скрізь на досліджуваній території загальнопоширеним був звичай при різних недугах (у різних місцевостях була своя диференціація їх) купатись, або вмиватись водою у «чистий» або «великий» четвер (четвер ос­таннього тижня перед Великоднем) 57.

Українці рекомендували такі купання при висипах на тілі 58, корості («як у чистий четвер скупаєшся — не буде корости» (село Троянів Житомирського району Житомирської області)) 59, «Купаються у чистий чет­вер у кого є короста» (село Троща Чуднівського району Житомирської області) 60.

Подекуди застерігали, що треба скупатися першо­му, бо інакше не тільки не позбудешся власної хвороби, а й забереш недуги того, хто перший скупався (Воло — димир-Волинський район Волинської області) 61.

На Волині при хворобах очей радили промити їх у «великий» четвер до схід сонця (село Великий Обзир Камінь-Каширського району), на Харківщині у цей час мили голову при головних болях 62.

У білорусів купання у цей день в річках мали профілактичний характер («купалися, щоб бути здоро­вими цілий рік») .

У росіян очищувальні обряди з водою теж носили переважно профілактичний характер і виступали най­частіше у формі вмивання та обливання. В Ярославсь­кій губернії, наприклад, хазяйка вранці до схід сонця йшла по воду, а принісши кидала у посуд з нею срібний перстень або монету і всі по черзі умивалися нею — «для здоров’я» 6 Сьогодні, коли наукою доведена де­зинфікуюча властивість срібла, доцільність народних спостережень очевидна. Нині, щоб знезаразити воду, через неї пропускають срібні електроди. Іони срібла вбивають мікроби 65. Предки наші обмежувалися тим, що опускали в воду срібну монету.

В Рязанській губернії дорослі поспішали до схід сонця помитися в річці, намагалися до першого соняч­ного променя помити дітей65. В Орловській губернії жінки обмивалися принесеною до схід сонця водою самі, обливали нею чоловіків і великих дітей, а для маленьких гріли її і купали у хаті67.

При деякій різноманітності форм лікувально-профі­лактичних обрядів з водою функція їх в українців, росіян та білорусів була тотожною, як були подібними й магічні дії, що супроводжували дані обряди, певні правила, яких слід було при цьому дотримуватись. Загальнослов’янський характер мав, наприклад, зви­чай приурочувати лікувально-профілактичні обряди з водою до певної пори дня. В даному випадку всі вони відбувалися «до схід сонця», «на зорі», «до ворона» (існувало спільне східнослов’янське повір’я, що в цей день ворон купає своїх дітей). За даними М. Никифо — ровського, у білорусів: хто побачить купання ворона і дістане хоча б краплину води з вороняти, ціле життя буде здоровим 68.

Етнографічні записи кінця XIX — початку XX ст. подають численні випадки вживання «стрітенської», «богоявленської», рідше «спасівської» води, тобто по­свяченої відповідно — на стрітення, водохреща, спаса. Арсенал недуг, при яких вона застосовувалася, мав певну етнічну й регіональну специфіку.

Українське населення центрального Полісся вважа­ло, наприклад, що «стрітенська» вода — найкращі лі­ки. Од усього й усім» CJ. «Богоявленською» користува­лись, «як голова болить, пристріт чи з очима що-не — будь 70. В центральних регіонах України цю воду вжи­вали в основному від «пристріту» 71. На Волині пошире­на думка, що таку воду треба випросити в десяти чужих хатах 72. Скрізь на Україні свячену воду широко застосовували з метою профілактики в практиці дитя­чого лікування. Так, на Східному Поділлі баба «чис­тенькою» ганчіркою, змоченою у свяченій воді, витира­ла дитині очі, ротик, щоб добре бачив і говорив, ручки, щоб майстрував, ніжки, щоб добре ходив, головку, щоб розумний був і не хворів 73.

У багатьох місцевостях Росії свячена вода теж, за свідченням Г. Попова, була одним з основних засобів в народній педіатрії майже від усіх недуг. Нею вмивали дитину, кропили, давали пити 74, вона протидіяла укусові гадюки, її вживали при хворобах очей та ряді інших недуг. Особливо цінили «богоявленську» воду, запастись якою на цілий рік вважали своїм обов’яз­ком 75.

До лікувально-профілактичних засобів слід віднести і купелі в ополонках на водохреща після того, як у них посвятили воду 76. Здорових вони повинні були забезпе­чити від недуг на цілий рік, хворим — повертали втра­чене здоров’я. Такі водохрещенські купелі на початку XX ст. виходили з ужитку, а в минулому, як свідчать дослідники, були досить частими явищами 77. Є згадки,

• и 7Я

що в ополонках купали хворих дітей.

Зате вживання свяченої води широко побутувало ще в 20—30-х роках XX ст., а на західноукраїнських землях — і довше.

Не менш популярною в лікувальній магії українців, росіян та білорусів була «наговорна» вода, тобто та, над якою проказав примовку знахар. її використовува­ли при найрізноманітніших захворюваннях при замов­лянні «пристріту» і «вроків», «виливанні ляку», «зава­рюванні бабиць», вона була необхідним атрибутом при лікуванні від укусу гадюки, широко вживалася в на­родній педіатрії та акушерстві тощо 79.

Білоруси, застосовуючи її, як і українці, в практиці дитячого лікування від «переляку» та «уроків», лікува­ли нею й шкірні захворювання, зокрема лишай на обличчі 80.

В народній уяві росіян наговорна вода наділялась чудодійними властивостями та здатністю тамувати вся­кі болі8|.

Як правило, процес лікування нею у кожного з східнослов’янських народів супроводжувався цілим ря­дом магічних дій.

Українці Чернігівщини, наприклад, при лікуванні жовтяниці радили вранці на зорі вийти на річку, набра­ти води суденцем з жовтої міді, поставити на верх хати, проказуючи примовку: «Зорі, зоряниці, візьміть раба божого жовтяниці — ранні й півранні, денні й південні, вечірні і підвечірні, ночнії й півночнії». Через три дні знімали, вмивалися, повторюючи цю примівку. Тут вода вживається в комбінації з такими видами ліку­вальної магії, як імітативна (жовтяниця і суденце з жовтої міді), числова (курс лікування тривав три дні) і вербальна. Цікава й сама примовка з виразними слідами елементів язичництва.

У ряді випадків необхідно було брати «цілу», «непо­чату» воду, тобто набрану до схід сонця, в інших — «живу», тобто джерельну. І тоді теж строго дотримува­лись певних правил, виконували паралельно й інші магічні дії, які варіювались залежно від місцевості і недуги.

Подекуди на Харківщині вважали, що «непочату» воду для примовки треба брати проти течії. Прийшов­ши, віталися: «Добрий ранок, колодязе Павле, і ти, земле Тетяно, і ти, водо Олено. Обмиваєш луга-берега, обмий тіло і кості» 83.

При важких пологах на Вінниччині «непочату» воду приносила баба-бранка, йшла по неї до схід сонця, набирала чоловічим чоботом і виливала її на долівку, де лежала породілля 84.

У цій же місцевості поширене повір’я, що така вода може врятувати навіть від «дання»— за умови, що хворий знайде доброго музику, принесе правим чобо­том з його ноги води, добра баба примовить цю воду, і він вип’є85. Тут, хоч і не зовсім виразно, поєдналися в народній уяві віра в оздоровчі властивості непочатої води з лікуванням за принципом імітативної магії. Музикант («музика»), вважали в народі, може дати «дання», бо знається з чортом. Звідси зрозуміло, чому одним з атрибутів виступає чобіт музики.

Дуже цікавий поєднанням різних магічних засобів та дій і функцій, приписуваних воді, спосіб лікування «корча» на Гуцульщині, поданий І. Франком. Хворий сам до схід сонця повинен був принести води з дев’яти криниць або «джуркал». Знахар виливав її в дерев’яну миску, кидав три зубці часнику, йшов під каглу, кла­нявся їй тричі, брав ніж і робив ніби тригранний проруб у воді, розставляючи часник по рогах цього задуманого трикутника. Проколовши потім кілька разів воду вістрям ножа, говорив:

Водичко-йорданичко,

Обмиваєш луги-береги, коріння, біле каміння,

Умий сего рщеного, чисто вродженого

Від бруду, гніву, ненависті і всякого злого 86.

Тут і віра в цілющі властивості води, і сліди покло­ніння їй як животворній, очищувальній силі, і магічне значення чисел (три, дев’ять), і роль часнику та заліза як засобів, здатних протидіяти чарам, нечистій силі, а оскільки хвороби вважались результатом дії нечисто­го, то і хворобам.

У росіян, як свідчать етнографічні матеріали, на початку XX ст. «наговорна» вода виступає в цікавій комбінації з елементами християнізації. За загальнопо — ширеним віруванням, цілюща сила її значно збіль­шиться, якщо «спустити» таку воду з хреста чи ікони 87. Однак поряд з магічними діями, на які наклало свій відбиток християнство, паралельно побутували інші, з виразними слідами характерних язичництву покло­нінь силам природи. В деяких місцевостях Росії, на­приклад, особливо цінилася «наговорна вода», в яку була опущена «громова стріла», одна з тих таємничих стріл, якими стріляє з неба під час грози у чортів бог. І хоч у даному випадку маємо справу з християнським богом, давня язичницька основа проступає досить яск­раво.

Білоруси вважали, що можна посилювати лікуваль­ні властивості «наговорної» води, якщо переливати її через «чепила», дверні замки, кам’яну сокиру, стоілу, бажаючи надати їй властивостей цих предметів 8^.

В лікувальній магії усіх східнослов’янських народів з «наговорною водою» пов’язаний один із способів лікування уроків, що проходив на досліджуваній тери­торії з незначними відхиленнями, зберігаючи багато спільних рис.

Наливши у посуд води, знахар чи знахарка кидали, як правило, по одному дев’ять або «тричі по дев’ять» вугликів, рахуючи: «Не дев’ять, не вісім…»— аж до одного. Шепотіли примовку, давали хворому випити трошки цієї води, натирали нею або кропили йому чоло, груди, руки, ноги і виливали її, залежно від місцевості, на роздоріжжя, дерева, дев’яту межу, між двері тощо 89.

З водою у всіх східнослов’янських народів пов’яза­ний один з багатьох способів лікування малярії, що виступав в різних формах: хворого зненацька обливали водою, штовхали у воду, відправляли в гарячу баню. Якщо перші два способи властиві українцям, росіянам, білорусам, то третій зафіксовано у росіян та білору­СІВ

Паралельно з іншими магічними діями, які по-різно­му варіювалися залежно від місцевості, вода була не­обхідним компонентом при лікуванні укусу гадюки. На Гуцульщині, наприклад, місце укусу змивали непоча­тою водою і натирали часником 91, на Східному Поділлі в непочату воду кидали сім галочок, і говорячи примов­ку, давали попити цієї води укушеному та обмивали нею місце укусу 92.

Поєднання примовки з обмиванням місця укусу не­початою водою та вживання її всередину зафіксовано у багатьох місцевостях Росії93. Подекуди чергували промивання «непочатою» водою та кислим молоком. За спільним східним слов’янам віруванням, гадюка, вкусивши людину, спішить до води. І хворий, якщо хоче, щоб укус не був смертельним, повинен якнай­швидше бігти до води, щоб випередити гадюку, бо від цього залежатиме його життя. Встигне добігти швидше за гадюку — житиме, не встигне — помре 95. Аналогічні вірування знані і в інших народів.

Цілющими властивостями наділяла народна уява дощову воду, град. Скрізь на досліджуваній території застосування їх було аналогічним — у виді обмивань, а при деяких захворюваннях і як внутрішнє. Одержа­ною з граду водою лікували хворі очі, давали дітям при коклюші, спішилися помитися першим весняним до­щем, особливо під час весняної грози, бо вірили, що це забезпечить їм здоров’я на цілий рік96. Такі вірування загальновідомі, загальнопоширені і, як фіксують етно­графічні джерела, в кінці XIX — на початку XX ст. побутували скрізь на досліджуваній території.

Однак особливою популярністю користувалась вода джерел та криниць. За свідченням дослідників, криниця в уяві народу була свого роду божеством, богинею родючості, багатства, а кринична вода вважалась бла­готворною у всіх можливих випадках 97. Сліди покло­ніння їй як божеству зберігають примовки. Однак з типових, зафіксованих на Україні:

Добрий вечор, кринице,

Красная дівнц?.

Водо-дочко Ульяно,

Земле-матн Тетяно,

Камне-брате Петро,

Поздоровляю вас із понеділком,

Приймайте хліб-сіль

Дайте нам водиці на добро 58.

Аналогічні маємо у росіян і білорусів. Вже саме звертання до води («Вода-царица, красна девица») у примовці з білоруської території свідчить про шану, якою її оточували.

Звертання до неї як до богині родючості зафіксова­но у цілому ряді випадків. На Волині (Володимир-Во — линський район), наприклад, вірять, що окраєць хліба, опущений в криницю при заході сонця і вийнятий до схід сонця наступного дня, набуває певних лікувальних властивостей. Як його дати з’їсти породіллі, то в неї буде багато молока ".

Етнографічна література другої половини XIX — початку XX ст. подає нам відомості про наяв­ність в різних місцевостях досліджуваної території кри­ниць, вода яких, за поглядами народу, мала цілющі властивості.

Такі погляди, дуже можливо, мали цілком реальну основу. Кринична або джерельна вода могла містити розчини мінеральних солей, які в цілому благотворно впливали на організм, викликаючи певний лікувальний ефект. Однак часто раціональне зерно уже важко було прослідкувати. Елементи язичництва виявлялися в ма­гічних діях — в криницю кидали дрібні гроші або віша­ли на деревах, які ростуть біля неї, шматок тканини, стрічку, клали на землі біля неї полотно, льон, руш­ник — як плату за лікування,0°.

Така «плата»— це своєрідна жертва, відгомін давнього звичаю жертвоприношення. За історичними та археологічними даними, людські і тваринні жертви воді відомі з періоду палеоліту і мезоліту. Згадується про них і в пізніші часи 101. Маємо в літературі і відомості про жертвоприношення та поклоніння воді у слов’янських племен,02.

У XSX ■— на початку XX ст. обрядові дії, пов’язані з вживанням криничної води, носять явно християнізо­ваний характер. Як правило, перш ніж набрати води, хворий хрестився та проказував молитву. Біля таких криниць дуже часто ставились каплиці, і кринична вода оголошувалась «святою». За місцевими легендами, криниці з «святою» водою виникали на місці згорілої церкви або там, де «пройшла богородиця», залишивши слід від своєї ноги:>. Віруючі люди про наявність таких криниць дуже часто начебто довідувались уві сні.

Цікаво, що традиція лікування криничною та дже­рельною водою, як свідчать наші польові матеріали з української території, у деяких місцевостях зберегла­ся там і понині. У Львівській (Турківський район) та Закарпатській (Великоберезнянськнй район) областях нам доводилося чути про так звані «гістьові» води (назва, очевидно, походить від найменування хвороби «сгостець»), до яких іноді звертаються ще й тепер хворі на ревматизм, шкірні та очні захворювання 103.

Наявність криниць з лікувальною водою, які корис­туються популярністю й зараз, зафіксовано у Волинсь­кій (Камінь-Каширський район) та Житомирській (Ов­руцький район) областях. Отже, вода як один з компо­нентів лікувальної магії займає значне місце у практиці народного лікування усіх східнослов’янських народів у XIX та на початку XX ст. При певній різноманітності форм (вмивання, обливання, купання у річках, миття у бані) з переважанням тієї чи іншої у кожного з народів, вона стійко зберегла свою основну профілак­тично-лікувальну функцію.

Значне місце в лікувальній магії, як свідчать чис­ленні етнографічні джерела, займав вогонь 104. Форми, в яких проявляється його магічно-лікувальна функція, дають підставу говорити про збереження залишків культу вогню, властивого багатьом народам з глибокої давнини.

За словами С. Токарева, безсилля людини перед природою на ранніх стадіях культури породило почуття залежності, яке виражалося в двоякому ставленні до вогню: поклоніння і разом з тим страх |05.

Слідн давнього звичаю поклоніння вогкю простежу­ються в купальській обрядовості багатьох європейських народів 106. Серед різних форм його магічного викорис­тання найбільш поширене стрибання через вогнище — як спосіб зцілення від усяких недуг, чарів тощо. В даному випадку цілющі властивості приписувалися вог­ню (диму) ритуального вогнища.

Пережитки культу збереглися і в звичаях розклада­ти вогнища у випадках нещасть — спалахах епідемій, епізоотіях тощо. У XIX — на початку XX ст. побутуван­ня таких вогнищ з лікувально-профілактичною метою, як свідчать етнографічні матеріали, зафіксовано на широкій території. На їх архаїчний характер вказує процес розпалювання вогнем, добутим первісним спосо­бом тертя одного куска дерева об інший або викрешу­вання кресалом. Такий вогонь у східнослов’янських народів носив назву «живого», «чистого», «святого», «нового», «цар-вогню». І назва, і сам обряд, пов’язаний з магічно-лікувальною функцією вогню,— переконливе свідчення сакрального ставлення до нього, шанування та обожнювання його. Це особливо чітко простежуєть­ся в обрядах з «святим», «дерев’яним» вогнем, пошире­них подекуди в Росії (Новгородська, Саратівська, Єні­сейська губернії), при сильних спалахах епідемій 107. У Новгородській губернії, наприклад, при поширенні епідемії у визначений день у кожній хаті в селі гасили вогонь і всі мешканці збирались до схід сонця на сільській площі, приносили два сухі поліна і, як і їхні далекі предки, древнім способом тертя добували «моло­дий» вогонь, бо «старий» уже був нездатний оберегти від злих духів, епідемій. З добутого «нового», «молодо­го» вогню розкладали вогнище («пожег»), через яке переходило усе доросле населення, а хворих та дітей переносили. Жінки тільки «святим» вогнем у цей день розтоплювали піч |08. Все тут говорить про давність обряду і його громадський характер — і персоніфікація вогню, і спосіб його добування, і той факт, що день, в який добували вогонь, вважався святковим, і за ним закріпилася певна назва —«заповедание» |09.

В. Харузіна стверджує існування спеціальних «огне­вих» свят, під час яких заборонялось розпалювати вогонь і в деяких місцевостях України Пи.

Аналогічні дані подав В. Деміч з Саратовської гу­бернії, де при появі холери вирішили весь вогонь в селі погасити (залити водою) і добути новий —«самород­ний» 11

За даними Попова Г., у росіян подекуди розрізняли дубовий і осиковий вогонь. Перший вживався знахаря­ми прн лікуванні людей, другий—тварин112.

Обряди з «живим», «святим» вогнем, за свідченням Л. Штернберга, побутували іде в радянський час, у 20-ті роки XX ст.

Етнографічні джерела подають численні приклади застосування в лікувальній магії і вогню, добутого викрешуванням. Один з древніх способів «спалювання рожі»— кресалом, так, щоб іскри з і:ього падали на xbopv частину, зафіксовано б околиця:; Канева на Чер­кащині 1і3.

Аналогічний спосіб «висікання» рожі, коли над бо­лючим місцем викрешували іскри ударом кускс сталі об кремінь, повсюдно побутував і в білорусів 1 ‘

В центральних районах Росії (Тульська, В’ятська губернії) викрешуванням лікували Бисипку на обличчі («вогник», «вогонь»; «вогник»—у білорусів; «летучий огонь», «огонник»—у росіян)—хворобу, яка, за пере­конаннями людей, була результатом нешанобливого ставлення до вогню. За віруваннями слов’ян плювати у вогонь не можна, бо буде «вогник» "5. В Тульській губернії древній спосіб викрешування поєднувався з магічною дією числа «три» (вогонь тричі викрешували пеоед обличчям хворого, так, щоб іскри падали на нього 11G).

Хоч були, безперечно, й інші магічні форми викорис­тання вогню. Так, один з найпоширеніших способів лікування рожі, що проходив майже ідентично не тіль­ки у східнослов’янських, а й інших слов’янських та багатьох неслов’янських народів, відрізняючись лише окремими деталями, полягав у спалюванні її “7. Май­же скрізь необхідними атрибутами при цьому були льняне прядиво їі шматок червоної тканини. Вживання останньої пояснюється, очевидно, з одного боку, тією роллю, яку відігравав червоний колір у магії багатьох народів з глибокої давнини, з другого — базувалося на ДІЇ принципу імітативної магії (запальні процеси шкіри асоціювалися з червоним кольором). Хворе місце на­кривали червоною тканиною, на яку клали трошки прядива і запалювали його. В деяких місцевостях (Ки­ївщина, Гуцульщнна) це були кульки, зроблені з пря­дива, причому, число іх завжди було магічним (три або дев’ять); спалювали їх по черзі, одна за одною або по три из. В інших місцях (Бойнівщина)— це було льняне повісмо, яким на святий вечір перев’язували хліб 119. Подекуди прядиво не клали безпосередньо на хвору частину тіла, а поряд з нею (Західне Поділля) 12°. В окремих місцевостях Білорусії хворе місце просто обносили запаленим пучком льону 121, а росіяни Єні­сейської губернії обмежувались червоним сукном, яке, попередньо нагрівши та натерши крейдою, клали на уражене рожею місце 122. Якщо у першому випадку очищувальна функція вогню виступає у поєднанні з магічним колом, то в другому вирішальну роль відіграє червоний колір у лікувальній магії.

На магічній дії вогню оснований і один із способів лікування рожі підкурюванням, особливо поширений в українців. Залежно від місцевості, підкурювали со­лом’яним віхтем (Житомирщина), полотном (Київщи­на), шерстю з котячого хвоста (Львівщина), рушни­ком, замоченим кров’ю поросяти (Східне Поділля), по­рохом з рушниці (Західне Поділля) 123.

Етнографічна література подає нам численні при­клади підкурювання димом при найрізноманітніших не­дугах. Широке загальноєвропейське побутування мав, наприклад, спосіб підкурювання зубів димом з насіння блекоти, рідше чорнобилю. У східнослов’янських наро­дів підкурювання — один з способів лікування пропас­ниці, який особливого поширення набув в українців. їх багата уява витворила цілий ряд локальних засобів, що виступають у комбінації з вогнем. На Гуцульщині, наприклад, підкурювали димом з висушеного «лилика» (кажана) 124, Східному Поділлі — гречкою, яку сипали на розпечене каміння, линовищем гадюки 125, Західному Поділлі — висушеною жабою 126, Покутті — димом з різок мітли, якою замітали церкву, сорочкою з помер­лого, кажаном, висушеною кров’ю півня, ремезовим гніздом 127. Підкурювання ремезовим гніздом відоме і в росіян 128, димом з шерсті тварин — білорусам І29.

Серед різноманіття наведених вище засобів в дея­ких чітко простежуються сліди властивого усім наро­дам з глибокої давнини культу тварин (вживання для підкурювання тваринних організмів — жаби, кажана або окремих органів тварин — линовище гадюки, кров). В інших збережені елементи християнізації. Ок­ремі, можливо, не позбавлені доцільності. Наприклад, підкурювання гніздом ремеза, як твердить Деміч, міс­тить певне раціональне зерно, бо складається це гніздо з різного пуху рослинного й тваринного світу, які ма­ють сильний бальзамічний запах і, ймовірно, могли викликати певну доброчинну дію на організм 130.

Виправданим був і побутуючий в Карпатах у кінці

XIX — на початку XX ст. звичай окурювати житло гіл­ками ялівцю під час епідемічних захворювань чи роз­кладати вогнища на дорогах, що вели із заражених

■ І Ч 1

Місць 1 .

В Дубровицькому районі на Ровенщині ще в ЗО—40-х роках XX ст. відомий звичай застосування вогню з очищувальною метою в похоронній обрядовос­ті. Звичай, безперечно, доцільний, оскільки це була своєрідна дезинфекція вогнем приміщення, де лежав покійник, усіх речей в хаті.

Лікувальними властивостями наділяли й продукти згоряння — вугілля та попіл. Значне поширення мав метод лікування ряду недуг «відгашуванням» вугілля.

У ряді місцевостей це один з способів «відгашуван — ня» уроків, який полягав у тому, що хворому давали випити трохи чоди, в якій «відгашували» вугілля («ки­дали вуглики»), обмивали або кропили нею чоло, груди та ноги. Процес, як правило, супроводжувався замов­ляннями.

Відомий цей метод і в практиці дитячого лікування. В деяких місцевостях в ньому збереглися релікти гли­бокої давнини. Так, на Гуцульщииі виснажених важ­кою недугою рекомендували купати в воді, в якій «від­гашували» вугілля з «живої» ватри І32. З «живої», «кресаної» ватри вугілля «відгашували» і хворим на «нічниці» дітям |33.

Повсюдно вугілля було необхідним атрибутом при лікуванні «вогнику». Численні описи з різних місцевос­тей однотипні, різняться лише деталями. Так, в цент­ральних губерніях Росії цю хворобу лікували, окреслю­ючи вугликом кожну ранку і викидаючи його у вогонь, білоруси вигрібали дев’ять вугликів (в деяких місце­востях три), кожним обводили тричі навколо болючого місця, а потім кидали через вікно, у піч. Інший варі­ант — хворий висоьувао голову крізь вікно, а хтось з домашніх обводив кругом його голови гарячим вугли­ком, який потім викидали на вулицю і34.

Були й інші способи лікування, однак усі вонн так чи інакше пов’язані з вогнем. На центральному Поліссі баба брала в зуби три тонких тріски, запалювала їх кінці, набирала в рот води й бризкала нею через тріски на хворе місце |35. До подібних дій в аналогічних ви­падках вдавалися і в центральних губерніях Росії. Тут теж бризкали з рота водою на запалені тріски, щоб дим із них попадав на болюче місце |36.

В обох випадках вогонь виступає в комбінації з водою, різниця лише в дещо іншій формі використання вогню. Якщо в останньому випадку лікувальна дія пов’язана безпосередньо з погнем, то в першому вона виступає опосередковано через воду, освячену вогнем.

Часто лікувальна функція вогню дещо завуальова­на. Так, іноді замість нього досить було обмити хворого водою, в якій козалі охолоджували залізо. Процедуру проводили в кузні (Західне Поділля) 137 або покропити хворе місце віником, яким коваль кропив вогонь (Схід­не Поділля) |33, чи обтерти хустинкою, яку попередньо змочували і клали в теплу піч 139. Аналогічні способи знані і в росіян та білорусів. В Тульській губернії, наприклад, на болюче місце клали помело, яким вимі-

• 140

тали пїч.

Цікаве втілення магічна функція вогню знайшла в одному з способів лікування туберкульозу у дітей — «перепіканні сухот». Численні описи з кінця XIX — початку XX ст. свідчать, що обряд побутував у кожного з східнослов’янських народів і в основних рисах мало чим відрізнявся. В українців Поділля хвору дитину садили на лопату і всовували в піч, попередньо вигорнувши з неї жар. При цьому хтось, стоячи за дверима, запитував: «Чи можна дитину в піч саджа­ти?». Йому відповідали: «Чи можна сухотам дитину нападати?». І так повторювалось тричі ш. Іноді в цьо­му діалозі брав участь батько. Стоячи біля порога, питав він у жінки: «Що ти робиш?». «Сухоти пе­чу»,— відповідала вона. «Печи, печи, а я з хати втечу». Виходив, тричі оббігав навколо хати і знову запитував. Так повторювалось тричі. За кожним разом дитину виймали з печі, обтирали водою, яку мати зібрала з діжі, в якій розчиняла хліб. Подекуди лопату посипа­ли висізками, дитя ставили так, щоб залишився слід ніжок. Лопату всовували з піч. Процедуру повторюва­ли дев’ять разів, рахуючи: «Не один, не два…»— і так до дев’яти |42.

Усі наведені приклади відрізняються лише деталя­ми — дещо інший зміст діалогу, поєднання стихії вогню з різкими магічними діями. В одному випадку — це вода, в іншому — магічне значення числа, ще в іншо­му — магічне коло. Однак в усіх основною є очищу­вальна сила вогню, яка асоціюється в народній уяві з образом печі.

Цікавий засіб «перепікання сухот», поданий П. Чу — бинським. Дитину саджали в піч, а перед нею запалю­вали трохи соломи. Хтось із домашніх оббігав тричі навколо хати. Перший раз, повернувшись, вітався: «Добрий день вам». Йому відповідали: «Добре здоров’я». За другим разом питав: «Що робите?». Хазяйка відпо­відала: «Сухоти палю». За третім разом запалювали великий жмут соломи, а дитину обливали теплою во­дою (Новоушицький район Хмельницької області) |43.

Обряд цікавий тим, що стихія вогню виступає тут в своєму первісному вигляді, що дозволяє говорити про його давнє походження, і тим, що маємо різні комбіна­ції вогню з водою, магічним колом, магічним числом тощо.

Цікаво, що в деяких місцевостях Росії (Володи — мирська, Костромська губернії) його проводили з ме­тою профілактики з кожною дитиною. Для цього неза­баром після народження дитини спеціально запалюва­ли піч, дитину або просто клали на лопату, загорнувши в що-небудь, або, як у Костромській губернії, обгорта­ли тістом і наближали до печі І44.

Поширеному в українців та росіян «перепіканню» аналогічний спосіб «паланья» у білорусів, що прово­дився з лікувально-профілактичною метою в практиці дитячого лікування. Дитину хвору або здорову (остан­ню з метою профілактики) розгойдували перед розпа­леною піччю, вірячи в благодатну очищувальну силу вогню.

Під впливом християнства в магічні дії з вогнем вплелися церковні атрибути. Так, у ряді випадків при «спалюванні рожі» необхідною була «громнича» свіч­ка І46. Подекуди використовували «святовечірню» свіч­ку. На Бойківщнні поширеним був звичай на святий вечір ставити перед хворим запалену свічку, він пови­нен був наблизити до неї відкриті долоні, а потім до себе. Так повторювали тричі. Вірили, що в такий спосіб хворий очиститься від недуги. Основні цілющі власти­вості приписували вогню, Свічка ж мала лише символі­чне значення |47.

Дані про місце і роль землі в лікувальній магії багатьох народів кінця XIX — початку XX ст. свідчать про виразне збереження слідів її культу. За спільними багатьом народам поглядами, рідна земля завжди асоціюється з образом матері, на чужині — во­на талісман, оберег від усіх бід та нещасть. Вживання її в лікувальній магії базувалося на вірі в здатність землі поглинати недугу, лихо тощо. Яскравою ілюстра­цією таких поглядів є знані багатьма народами звичаї закопування ураженої блискавкою людини в землю 148, качання по землі з профілактичною метою, коли почу­єш грім, тощо. З вірою в магічні властивості землі пов’язаний цілий ряд способів лікування різних недуг. Один з способів лікування дитячих сухот на Поділлі полягав в тому, що брали землю, яку вирив кріт, замішували з курячим послідом, ліпили з неї вареники, варили і в цій юшці купали дитину. Або стругали землю з земляної долівки, додавали до неї пшеничного або гречаного борошна, ліпили дев’ять вареників і купали дитину у воді, в якій їх варили U9. У росіян Тульської губернії основним засобом в аналогічних випадках теж була земля, але виступала в дещо іншій, хоч і не менш складній комбінації. В даному випадку необхідна була земля з трьох полів, дев’ять кухлів води, причому, взятої на місці злиття двох річок і не будь-як, а три кухлі за течією однієї ріки, три — проти течії другої, а три — на місці, де сходяться води обох рік. З землею, водою і хворою дитиною ішли вночі, щоб ніхто не бачив, на межу земель двох власників. Замішували воду з землею, мили нею хвору дитину. Помивши, перекачували з землі одного хазяїна на землю іншого. Інший варіант: вночі набирали три жмені землі з-під дверей трьох господарських будівель і води з трьох криниць. Всипавши землю до води і підігрівши її, лили через сито на голову дитини 15°.

Якщо взяти до уваги, що земля у віруваннях усіх народів є символом родючості, сили і здоров’я, то такі дії в уяві народу були виправданими.

Крім землі в наведених вище прикладах таку ж важливу магічну функцію несла вода, магічні числа та деякі інші магічні дії. Важлива роль відводилась часові та місцю проведення дії.

Особливо чітко сліди культу землі простежуються у поширеному в росіян звичаї ходити поклонятися й просити прощення в землі на місце, де, на думку хворого, приключилася йому хвороба. Згідно опису, зробленого Г. Поповим в Нижньогородській губернії, в даній місцевості обряд цей зберігся в своєму первіс­ному виді, донісши елементи язичництва. Опівночі хво­рий в супроводі знахарки відправлявся на місце, де трапилася з ним «притка» (несподівана хвороба). Ви­ходячи з хати, кланялися тричі обоє на всі чотири сторони та на кожному перехресті. Прийшовши на місце, теж кланялися тричі, падали на землю, цілували її, примовляючи: «Мать-сыра земля, прости ты мне раба божия (ім’я) окаянного, что ступил я на тебя нечистою ногою і тем оскорбил тебя. Прости, прости меня, мать-сыра земля». Знову тричі кланялись і цілу­вали землю |61. Так ходили три ночі підряд. Подекуди вважали, що ходити і просити прощення треба було на дев’яти вечірніх і дев’яти ранішніх зорях. Звертання до матері-землі, яке проказували, повернувшись обличчям на схід, майже аналогічне першому! ї°.

Однак, в ряді місцевостей в кінці XIX ст. обряд поклоніння землі як такий, вже не зберігся і згадки про нього дійшли до нас тільки в примовках. «Притку» в Самарській губернії, наприклад, лікують, замовляю­чи на молоко, рідше на воду, яких дають хворому трошки попити, одночасно проказуючи примовку, в тексті якої звернення до матері-землі поєднується з зверненням до бога:

Господи, Исусе Христе, сине божий…

Местечко, прости христа ради,

Во имя отца и сына и святого духа.

Матушка-сыра земля, прости Христа ради ІІЗ

Так повторювали тричі, за кожним разом даючи хворому трошки молока. Зникли магічні дії з яскраво вираженим культом землі, і сліди її поклоніння збере­глися тільки в примовках, язичницька основа яких зазнала впливу християнства.

З вірою в магічну силу землі пов’язаний добре знаний усім трьом східнослов’янським народам спосіб «виймати слід», з його різновидністю на Гуцульщині «забивання» або «відбивання» кілків, коли хотіли на­слати або відповідно відвернути хворобу 154.

І в такому загальновідомому профілактично-ліку­вальному засобі, як оборювання села, що широко побу­тував на східнослов’янській території в кінці XIX — на початку XX ст. при епідемічних захворюваннях, магічна сила приписувалась, очевидно, не тільки колу, лінії, а й землі.

Земля широко застосовувалась при опіках, набря­ках, укусах бджіл, гадюк тощо. В окремих місцевостях «снували певні локальні варіанти. Так, гуцули рекомен­дували при укусах бджіл прикладати землю з кротови­ни, бойки віддавали перевагу землі, яка «не бачила Денного світла» І56. Росіяни практикували компресами з землі лікуватись від укусу гадюки, однак строго Дотримувалися правила — земля повинна бути одного кольору з гадюкою, яка вкусила. Гадюка чорна, то й земля повинна бути чорною, сіра, то й земля сіра 157.

Вживання в лікувальній магії каміння, що широко побутувало в кінці XIX — на початку XX ст., а в окре­мих місцевостях Полісся дожило до наших днів, також зв’язане з його культом, властивим багатьом народам з глибокої давнини. Етнографічні джерела доносять до нас відомості про використання з лікувальною метою кам’яних знарядь праці. Наприклад, за віруваннями, зафіксованими в західних областях України, якщо хво­рому «на задавку» (ангіну) дати напитися води, пере­литої крізь грубий продовгуватий камінь з діркою посе­редині, йому покращає |58. Аналогічні способи застосо­вували білоруси, росіяни та інші народи 159.

Загальноєвропейський характер мало вживання так званих «громових» або «перунових» стріл, які, за на­родними повір’ями, падають з неба під час грози. Такі погляди вели до приписування їм магічних та лікуваль­них властивостей. Арсенал хвороб, при яких вони за­стосовувались, як і форми застосування, позначені ет­нічною й регіональною специфікою. Українці при болях простудного характеру («кольках») нашкрібали ножем порошку з стрілки і натирали ним болючі місця, подеку­ди на західноукраїнських землях (Львівщина) такий порошок рекомендували разом з горілкою для внутріш­нього вживання при ревматизмі 160. В Карпатах громо­ву стрілку радили носити при собі як профілактичний засіб від пропасниці |61. Білоруси прикладали її до болючих місць 162. Аналогічно чинили й чехи І63. Росія­ни поїли або обмивали хворих водою, яку переливали через громову стрілу І64. В країнах західної Європи її вважали надійним охоронним засобом від злих духів, чарів тощо 165.

Особливою силою наділяла народна уява камені незвичайних форм, великі, з заглибленнями на поверх­ні. В народній уяві східних слов’ян такі заглиблення часто асоціюзалися з слідами ніг богородиці, а вода, яка збиралася у них під час дощів, вважалась цілю­щою при багатьох недугах. Таким каменям приноси­лись жертви у виді полотна, частин одягу, грошей тощо. Біля них відправлялись молебні. Народна пам’ять подекуди зберегла пережитки таких вірувань до нашого часу. Магічними властивостями наділялися не тільки камені незвичайної форми, а взагалі камінь як такий, що, як твердять дослідники, обумовлювалось

його твердістю, міцністю, довговічністю порівняно з іншими об’єктами природи, а це в свою чергу вело до антропоморфування його 16в.

Підводячи підсумок сказаному, слід зазначити, що вогонь, земля, каміння, як і вода, займали помітне місце в лікувальній магії східнослов’янських народів. Численні етнографічні описи з досліджуваної території переконують, що види захворювань, при яких вживали­ся ті чи інші магічні дії, у багатьох випадках ідентичні, і етнічна та регіональна специфіка виявлялася пере­важно у формах застосування.