Нетрадиционная медицина

В світоглядних уявленнях про хвороби, їх етіологію у східних слов’ян, як, зрештою, і в багатьох інших народів, поєднались елементи досвіду і фантастики, раціонального та ілюзорного, відповідно до двох начал народної медицини — раціонального и ірраціонально­го, що зумовило й два принципово різні підходи до оцінки причин захворювань.

Як свідчать літературні джерела, причини ряду не­дуг були видимі й зрозумілі народним масам. Світо­глядну основу етіології інших становили релігійно-міс­тичні уявлення про хворобу як результат дії різних надприродних сил — духів, нечистої сили, людей, наді­лених надприродними властивостями 28. Ці останні в кінці XIX — на початку XX ст. були ще дуже поши­реними.

Реальну основу, що базувалась на багатовікових спостереженнях про шкідливість впливу температурних змін на організм, мало розуміння етіології захворювань простудного характеру. Умови побуту і праці селянина (польові роботи в холодну, дощову погоду весною і восени, поганий одяг, взуття) були сприятливими фак­торами для хвороб такого типу, так що зв’язок між ними був очевидним. Матеріали, що маються в нашому розпорядженні, свідчать, що навіть цілком реальний погляд на простудні захворювання містить певний еле­мент містики. В народному розумінні простудні захво­рювання пов’язували з безпосереднім проникненням в організм холоду як у вигляді зовнішнього, так і внутрішнього фактора. Причиною всіх гострих захво­рювань з високою температурою, болем у грудях, каш­лем вважали простуду. В ряді випадків коло хвороб, спричинюваних даним фактором, було значно ширшим, охоплювало інколи недуги, які нічого спільного з про­студою не мали. В центральних російських губерніях до простудних відносили не тільки всі ревматичні та леге­неві недуги, а й малярію, тифи, рожисті захворювання, туберкульоз 29.

Зрозумілою була поява різних травм — ран, виви­хів, переломів 30.

Раціональними були пояснення причин хвороб шлунково-кишкового тракту. Так, в українців «сонці» (сильні раптові болі шлунку з розладом шлунку, блю­ванням) та аналогічні їм «бабиці» повсюдно пояснюва­лись переїданням. Подекуди на Гуцульщині (села Вер­ховина, Верхній Ясенів) розрізняли ці дві недуги, вва­жаючи «сонці» легкою, а «бабиці» важчою формою. Якщо не лікувати «сонців», то наступлять «бабиці» 3|. Як засЬіксував С. Верхратський, на Поділлі хворіли частіше після посту, коли «зразу накидалися на ско-

н Q О и м •

ромну їжу» ; «коли голоднии ситно поїсть, а потім ще води нап’ється» 33; коли «влітку їли недостиглу зеле­ни ну» Зі.

На раціональній основі базувались висновки про причини ряду недуг, пов’язаних з важкою фізичною працею. Категорію таких хвороб окреслювали в народі термінами, спільними в усіх трьох східнослов’янських народів —«надсада», «підорва», «натуга» 35. Однак ду­же часто до цієї категорії відносили захворювання, не зв’язані безпосередньо з даною причиною. Подекуди у росіян, наприклад, «натугою» пояснювали ряд шлун­ково-кишкових захворювань і серед них — розлади шлунку 36. На основі багатовікових спостережень фор­мувався погляд про спадковий характер ряду недуг. Мешканці Поділля, наприклад, вважали, що «золоту­ха» у дітей передається від батьків 37, туберкульоз — так само. На їх думку, «є такі, що в роду їх [сухоти] мають» 38. На Волині (Острозький, Заславський, Ста — ро-Костянтинівський повіти) спадковою вважали ні-

39

моту.

Астму («задуха», «ядуха») теж пояснювали вродженою схильністю окремих людей до цієї недуги. «Ядушливі родяться» (село Ново-Прилуки Вінницької області). «Ядуха — це з природи» (село Турбів Він­ницької області) 40.

Раціональним було пов’язування етіології деяких недуг з психічним фактором. Загальнопоширеними бу­ли думки, що «голова болить з клопоту» 41, від клопоту й печалі виникають сухоти 42. Таке розуміння знайшло відтворення в народній творчості: «Гнів кров псує», «Журба гірша, як хвороба», «Від злості болять кості», «Не йде на ум ні їда, ні вода, коли перед очима біда» 43.

Окремі елементи раціоналізму містили наївні, на перший погляд, вірування про зв’язок етіології деяких захворювань з наявністю чи проникненням в організм людини різних паразитів — черв’яків, ящірок, жаб, га­дюк та ін. Як слушно зауважує М. Висоцький, в народі список їх назв значно ширший від прийнятого в науко­вій паразитології 44. В усіх слов’ян зафіксоване повір я про існування зубних черв’яків, які спричиняють біль зубів 45. Очевидно, поява його зв’язана з самим вигля­дом каріозних зубів, що нагадують червоточини. А властиве всім слов’янам переконання, що підкурюван­ня болючих зубів насінням блекоти (Hyoscyamus niger L.) сприяє випаданню з них черв’яків, основане, ма­буть, на тому, що дим цієї рослини притишує біль, а з розпеченого насіння випадають дрібні зародки, подіб­ні до черв’яків. Таке вірування до певної міри мало реальну основу. Наявність глистів в організмі люди­ни — явище досить поширене. А якщо так, то багата народна уява легко припускала можливість проникнен­ня в організм різних паразитів — жаб, ящірок, гадюк. Вони, за народними віруваннями, різними шляхами — з водою, їжею, «данням» заповзали сплячому до ро­та 46.

Етнографічні та фольклорні записи кінця XIX — початку XX ст. з східнослов’янської території дають багатий матеріал для ілюстрації таких поглядів. В центральних районах України, наприклад, побутува­ло переконання, що в організм людини разом з водою, їжею можуть проникати ящірки, жити там і розмножу­ватись 47. На Львівщині існувало повір’я, що ящірки заведуться в організмі людини, якщо їй дати випити горілки, в якій дев’ять днів мочили висушену і розтерту на порошок ящірку 48. В Орловській губернії вірили, що малярія виникає, якщо випити з водою жабу або жаб’ячі яйця 49. Селяни Пензенської губернії вважали, що «волос» спричинював черв’як-волосатик, який про — верчував в тілі ходи і отвори 50.

Однак найчастіше, за свідченням В. Шухевича, на наявність паразитів скаржились люди, хворі на шлун­ково-кишкові захворювання. Такі хворі твердили, що в черевній порожнині у них «є щось, що їх точить і висисає» 51.

Такі вірування були в народі настільки поширени­ми, що питання про «одержимість гадами», за свідчен­ням М. Висоцького, стало предметом спеціального до­слідження з боку психіатрів 52.

Раціональний момент у поглядах на етіологію недуг займав незначне місце порівняно з ірраціональним. Етнографічні джерела дають підставу говорити, що ще в кінці XIX — на початку XX ст. в народній уяві хворо­би розглядалися як живі істоти, мислились персоніфі­ковано або вважались впливом на організм злого духа. В таких поглядах збереглись пережитки давнього сві­тогляду, відгомін тих часів, коли людина одухотворю — вала природу, населяла II добрими і злими силами, здатними сприяти або шкодити людині.

Загальнослов’янський характер мало вірування про зв’язок ряду недуг з атмосферними явищами, в якому проступають елементи давнього культу небесних світил.

Особливе місце в народній уяві східнослов’янських народів займав місяць. З цим таємничим світилом, що змінювало свою форму і положення, його фазами народ пов’язував життя рослинного і тваринного світу, свою господарську й життєву діяльність. Найактивнішу роль приписували першій фазі місяця —«молодику», «новику». Вважали, що він активізує усі природні сили, сприяє здоров’ю і довголіттю.

В обрядах, зафіксованих етнографами в XIX — на початку XX ст., характерних для всіх слов’ян, просту­пають виразні сліди культу місяця. У ряді місцевостей України, наприклад, побачивши молодик, селянин хрестився і просив для себе і родини щастя й здо­ров’я 53, так само як і в росіян, білорусів, південних та західних слов’ян54. Мешканець Полісся при першій появі молодика знімав шапку й кланявся на всі чотири сторони 55.

Оскільки, згідно загальнослов’янських вірувань, фа­зі росту місяця відповідає ріст і збільшення усього живого на землі, відповідно, хвороби, розпочавшись в першій фазі, розвивались і загострювались. По анало­гії процес лікування теж пов’язувався з фазами місяця. Доцільним вважали розпочинати лікування в останній фазі місяця, щоб хвороба йшла на спад.

Однак літературні джерела подають не менш чис­ленні приклади, коли лікування, навпаки, радили про­водити «на молодику». Один з найпоширеніших засобів лікування зубів, зафіксований у всіх слов’янських на­родів,— замовляння їх «на молодику». Тексти замов­лянь, як свідчать численні етнографічні джерела, дуже близькі за змістом в усіх трьох східнослов’янських народів і всі так чи інакше пов’язані з місяцем. У всіх них звучить прохання, звернене до молодого місяця, зцілити хворого, забрати хворобу. Дуже часто замов­ляння носять форму діалога: запитання у місяця, чи болять у мертвих зуби і його відповідь:

— Місяцю молодий, зубарю золотий.

Ти по небу ходиш, ти увесь світ бачиш.

Чи бачив ти мертвого в землі?

— Був я на небі, бачив я мертвих,

Сплять, і їм зуби не болять

(село Брусилів Коростенського району Житомирсь­кої області) 56.

Подібно у білорусів:

Пытая малады * у старого,

Цы баляць зубы у няживого?

Стары говориць: не!

Няхай не баляць мне! 57

Відповідні аналоги знаходимо і в росіян. Ц них знайшли відбиття сліди давнього культу предків, еле­менти вірувань про зв’язок земного й потойбічного світів та роль місяця у цьому зв’язку. Загально­слов’янський характер мало вірування, що в той час, коли місяця на небі не видно, він на тому світі світить померлим. Значення, якого надавали в народі саме місяцеві при лікуванні зубів, дослідники пояснювали дією закону імітативної магії (форма деяких фаз міся­ця асоціювалась з виглядом каріозних зубів) 58.

Вірування про негативний вплив місячного світла на людину спільне в усіх слов’ян. Остерігались, щоб місяць не світив на сплячого, бо той захворіє. Особливо пильно охороняли від місячного світла немовлят. У жителів Українських Карпат (село Карпатське Турків — ського району) зафіксовано навіть спеціальний термін «змісячитися». Так називали одну з дитячих недуг (болі і розлад шлунку), етіологію якої пов’язували з місячним світлом 59. Щоб запобігти цьому, радили не виливати воду, в якій скупали дитину, на місячне світ­ло 60. Вдавалися й до інших профілактичних засобів. В хаті, де було немовля, цілий рік увечері завішували вікна від місячного світла 61. Поляки ставили на вікно посуд з водою, щоб місяць втопився і не шкодив ди­тині 62.

За народними уявленнями місяць впливає на фізич­ну будову, на характер людини. Народжені на новомі — сяччі мають веселий характер, лагідну вдачу, вигляда­ють моложаво, хоч кволі здоров’ям і не особливо щас­ливі. Ті, хто народився в останній фазі місяця, понурі й дратівливі 63.

Значне місце в етіології недуг приписувала народна уява вітрові. Певне раціональне зерно в цьому було.

Сильний вітер, протяг справді могли спричинити окремі захворювання, зокрема простудного характеру. Але в народній уяві вітер — істота демонічна. Особливо осте­рігалися «вихору»— раптового пориву вітру, що вини­кав зненацька в гарячі сонячні дні.

В загальнослов’янській інтерпретації — у «вихорі» перебуває нечистий, «нечистий жениться, а відьми на весіллі гуляють», «чорти б’ються» °4, «нечистий граєть­ся» 65.

Номенклатура захворювань, за поглядами народу, спричинюваних «вітром», «вихором», за незначними відхиленнями, тотожна у східнослов’янських народів.

На Україні це —«підвій», «завій», «завійниця», «ві­тер», «вітерка», «вітриця», «сплічник»; в Росії —«ви­хор», «ветер», «подвей», у Білорусії —«подвей», «за­вей», «ветерка». Всі ці назви — синоніми викликаного вітром захворювання, симптоми якого пояснювали скрізь приблизно однаково. В ряді місцезостей на Ук­раїні з «вихором» пов’язували ломлячі болі кінцівок, м’язів, взагалі загальну слабість (Волинська, Пол­тавська, Запорізька області), а подекуди навіть част­ковий параліч (Таращанський район Київської облас­ті) 66. Аналогічні погляди мали місце у росіян і бі­лорусів 67.

Подекуди на Україні з «вихором», «вітром» пов’язу­валась і етіологія епілепсії («чорна хвороба», «чорна болість», «чорна слабість», «зла болість», «падуча») та психічних захворювань (Полтавська, Харківська, Хер­сонська області) 68.

На західному Поліссі (село Великий Обзир Камінь- Каширського району Волинської області), як свідчать матеріали польових досліджень, серед недуг, спричиню­ваних вітром, розрізняли «вітер» і «вітрицю». І якщо «вітер», на думку населення, піддавався лікуванню, то «вітрицю» вилікувати неможливо б9.

В забобонній уяві народу участь «нечистого» в етіо­логії захворювань була дуже широкою. Іноді сфера його діяльності обмежувалася психічними і нервовими хворобами, іноді він спричиняв пошесть, а іноді йому приписували здатність спричиняти будь-яке захворю­вання. За деякими місцевими віруваннями росіян, усі хвороби живуть у нечистого в пеклі і перебувають у його розпорядженні (Смоленська губернія) .

Багата фантазія народу змальовувала різноманітні засоби, до яких вдавався нечистий, насилаючи хворобу. Дуже часто він сам поселявся в організмі вибраної ним жертви. Саме так пояснювали гуцули етіологію епілеп­сії. Поселившись в організмі людини, «він рощибає своєю жертвою зразу рідко коли, опісля ж що раз частіше, аж у кінці доходить до того, що хорим мече щодня або кожної ночі — і остаточно замучить його на смерть» 7|.

Як одержимість бісом, вселення нечистого в людину трактувалося в народі «кликушество» — один з видів жіночих нервових захворювань, що виявлялося в істе­ричних криках та конвульсивних діях72. За даними етнографії, «кликушество» було поширене у росіян 73. В етнографічних джерелах з української та білоруської території це явище не зафіксовано.

В кріпосницькій Росії досить частими були випадки симуляції кликушества. А. Мінх пояснює форми такого «неправдивого» «кликушества» намаганням уникнути панщини. Ближчий до істини, очевидно, С. Максимов, який вважав «кликушество» наслідком нестерпного становища жінки в сім’ї, своєрідним виявом протесту. І симуляція, як вважає дослідник, побутувала там, де твердими були устої староруської сім’ї 74. Причини за­хворювань, за повір’ями, могли бути різноманітними. Для цього іноді досить було перейти слід нечистої сили, напитися вночі води, не перехрестившись 75. Загаль­нослов’янську основу мала пересторога оминати вночі роздоріжжя, не чіпати кущів бузини, дупластих верб на межі, занедбаних будівель, бо це улюблені місця перебування нечистої сили 76.

Цілий ряд забобонів було спрямовано на те, щоб жити в ладу з нечистою силою, не згадувати нечистого образливим словом, бо за віруванням білорусів, він розсердиться і «посадить ведмедя на плечі» (у народній уяві — горлові та грудні захворювання) 77.

Віра в демонологічне походження хвороб, за свід­ченням О. Афанасьева, властива всім індоєвропейським народам з найдавніших часів 78. Загальнопоширена в XIX — першій чверті XX ст., вона подекуди дожила в свідомості представників похилого віку донині. За інформацією, записаною нами в 1975 р. від старої зна­харки М. Тереняк з бойківського села Либохора (Тур — ківський район Львівської області), нечистий часто поселяється в організмі дитини, викликаючи «нечисту дихавицю» (астму) та ряд інших дитячих захворювань. Лікування в таких випадках зводилось до виведення з організму нечистого духа, для чого застосовувались найрізноманітніші магічні дії79.

Як демонічні істоти мислились усі пошесті. Холера, наприклад, в українців уособлювалась в образі просто­волосої ридаючої жінки, що ходила від села до села і там, де роздавався її плач, мерли люди (село Літнн Вінницької області) 80.

За іншим повір’ям, це — немолода, висока жінка в білому, що з швидкістю блискавки розноситься по містах і селах. Яку хату позначить — в тій гинуть люди (села Звенигородка Черкаської області, Хорол Пол­тавської області) 81. Часом вона кладе на роздоріжжі біля села дві білі хлібини, і доки вони лежать, у селі мруть люди 82. Іноді холера уявлялась в образі жінки з коров’ячими ногами 83, іноді — в образі білого хор­та 84.

Такі персоніфікації з незначними відхиленнями ідентичні в усіх слов’ян. В уяві білорусів холера — жін­ка з розпущеним волоссям і палаючими очима, що розкидає на величезні простори хвороботворні зерна, які, перемішуючись з насінням зернових та городніх культур, отруюють їх 85. Так наївно пояснювали в на­роді шкоду, яку наносить здоров’ю спожизання сирих овочів і фруктів під час епідемії холери. Холеру уявля­ли у вигляді жінки чи дівчини, яка отруювала повітря, махаючи чорною чи червоною хусткою 1’5, або у вигляді «морової панни». Над яким селом вона змахне своєю смертоносною хусткою — там і наступає мор87. Іноді її уявляли у вигляді чорної корови в8. У різних пер­соніфікаціях виступала холера у росіян — собаки, кішки, жінки із злим обличчям89. Переходячи з місця на місце, вона несла хворобу, смерть. «Намагається бути непомітною, тому частіше просувається вночі, іноді лі­тає в повітрі, розсипаючи отруйне насіння» 90 тощо.

Чума в народній уяві українців — багата й хитра пані, що розкидає по дорогах коштовні речі. Хто їх підніме, той помре 9І. Іноді вона роз’їжджає в кареті, запряженій шестіркою білих коней. Часом наказує зу­стрічному нести себе, куди накаже. Подекуди— це жін­ка, оточена громадою мар і зідьом.

Білоруси уявляли її в образі міфічної постаті з вогненними стрілами, наділеної здатністю перевтілення в інші істоти, найчастіше в сову, що несеться в повітрі і вибирає собі жертви 92. Відповідні аналоги побутува­ли в традиційних віруваннях інших слов’ян. Серби вважали, що чума блукає під вікнами, від хати до хати, шукає собі жертви, болгари уявляли її в образі дівчи­ни, яка наближаючись до міста чи села, точить свої

стріли; кому трапляється в цю пору вийти з хати, в того

ОЯ

влучає .

У всій повноті багата народна фантазія виявилася в демонологічній етіології малярії. Хвороба ця, що до певної міри пов’язана з природними умовами, була дуже поширена в минулому, особливо в болотистих місцевос­тях, річкових долинах. Вірування, зв’язані з її по­ходженням, методами профілактики та способами ліку­вання, мають давню язичницьку основу і в багатьох випадках в усіх слов’ян аналогічні94.

Згідно загальнопоширеної версії, «лихоманки», «ли­хорадки»— істоти жіночої статі. Як правило, це 12 сестер. За повір’ям, відомим усім східнослов’янським народам, вони дочки Ірода 95, в іншому варіанті — до­чки Каїна (тому й трусяться як Каїн) 96. У віруваннях жителів Воронезької губернії — це дочки сатани, про­кляті богом і приречені до кінця світу ходити по землі й мучити грішників 97, Калузької губернії — це 12 сес — тер-лихоманок, найстарша з яких прикована ланцюгом до залізного стільця. Якщо вона зірветься й поселиться в комусь, то слід чекати смерті98. Кількість їх, за місцевими повір’ями, могла бути різною, але завжди це була магічна цифра—7, 12, 77, 99".

В уяві українців пропасниця найчастіше уособлюва­лась в образі молодої і красивої дівчини, що легко, як подих вітру, входить у хату і розносить хворобу |0°, або перетворюється в повітря, яке, потрапивши в організм людини, викликає захворювання |01. Часом вона ходить від хати до хати, просить води напитися. Хто після неї нап’ється, той захворіє,02.

Подекуди етіологію пропасниці пов’язували з так званими «святими п’ятницями». На Херсонщині вважа­ли, що пропасниця — це молода чорнява дівчина, яка ходить по хатах у святі п’ятниці, і того, хто у цей день працює, карає хворобою 103.

На Харківщині її уявляли старою бабою, яка, виби­раючи собі серед людей жертву, немилосердно її му­чить І04.

В уяві білорусів весняна пропасниця виступала у вигляді юної красивої дівчини, осіння — старої згорб­леної баби І05.

Різною була інтерпретація пропасниці і в росіян. Інколи це була молода красива жінка, частіше — злоб­на, стара баба, що стукала у вікна. Хто відізветься, той захворіє |06.

Заслуговує уваги багата номенклатура назв цієї недуги, у ряді випадків вона аналогічна в усіх трьох східнослов’янських народів. В різних місцевостях Укра­їни зафіксовані назви —«пропасниця», «лихоманка», «трястя», «трясуха», «трисавиці», «тетюха», «напасни­ця», «цьоця», «шіпля», «шухля», «хіндя», «безбеть». Білоруси називали її «трясучкою», «трасцею», «лихо­манкою», «фіброю», «хвэброю», «хондзею», «шу — нею» 107; росіяни —«лихоманка», «трясуха», «гнетуха», «тетка», «желтуха», «бледуха», «знобуха», «маяльни — ца», «трепуха», «кумаха» |08.

В замовляннях від пропасниці зустрічаються й інші назви —«огневица», «горькуша», «крикуша», «дрях­лея», «знобуха», «матуха», «Марья Иродовна» |09.

В деяких замовляннях пропасниці-дияволиці самі називають свої імена —«трясея» (при якій людина не може зігрітися), «вогнея» (палить як вогонь), «лідея» (людину знобить), «гнітея» (під ребром каменем ле­жить), «хрипуша» (кашляти не дає), «глухея» (вуха закладає), «ломея» (ломить кості), «нівея» (найстар­ша) тощо “°.

Такі замовляння говорять про спостережливість на­роду, прекрасно передають основні симптоми захворю­вань, а одночасно свідчать про те, що в народній медицині термін «пропасниця» був значно ширшим, ніж у науковій, і що народна уява підводила під нього й інші захворювання ш.

Погляд на малярію як міфічну істоту був настільки живучим в народі, що в давньоруському іконописі до кінця XVII ст. зображення дванадцяти лихоманок було досить поширеним сюжетом, а давні рукописні травни­ки і порадники містять найбільше рецептів від малярії та зубного болю 112.

Були й раціональні моменти у поясненні цієї хворо­би. Люди спостерегли, що походження пропасниці пов’язане з болотами, що поширюється вона особливо весною, але факти ці тлумачили по-своєму. За свідчен­ням С. Верхратського, на Вінниччині вважали, що «пропасниця береться з боліт і там живе. Не можна лягати надворі, поки листя не буде, як ляжеш — зло­вить пропасниця» пз.

На Гуцульщині вважали, що пропасниця постає з тоненького, білого, довгого волокна, яке потрапляє з водою в організм. На думку В. Шухевича, це дуже цікавий, хоч і несвідомий натяк на походження пропас­ниці — малярії, що спричиняється укусом малярійного комара ІМ.

Як демонічні істоти мислились збудники дитячих хвороб. Забобонна уява народу наділяла людськими рисами «плаксу», «криксу», «родимчик». У віруваннях росіян арсенал таких істот був дещо ширшим. Тут діяли «ревун», «щекотун», «полуношница». Персоніфі­кація їх рельєфно виступає в одному із способів ліку­вання, поширених у Вологодській губернії. Для ліку­вання «полуношницы», наприклад, в колиску немовляті клали іграшку, дівчинці — прялку, хлопчикові — лук зі словами: «Вот тебе, полуношница-щебетунья, дело и работа, а ребенка не шевели ни во дни, ни с ночи, ни в какие часы» м5.

Широке міжнародне побутування мало переконан­ня, що джерелом багатьох хвороб є уроки («злі очі», «сглаз», «призор», «порча») 1|в. Вченими воно інтер­претується по-різному. О. Афанасьев вбачає у ньому зв’язок з давнім культом сонця і грози. Явища, які, на думку дослідника, в уяві наших далеких предків стави­лись в залежність від сонячного ока й спопеляючого погляду Перуна (засуха, неврожай, хвороба), в пізніші часи ставились у залежність від людей117. В. Даль шукає в народному розумінні уроків раціональне зерно і намагається пояснити їх впливом незрозумілої людям сили магнетизму, якою наділені окремі особи 118. Дослі­дник до деякої міри був правим. Наукова медицина визнає гіпноз і застосовує цей метод в лікуванні.

Деякі вчені гадають, що сліди таких поглядів треба шукати в первісно-общинному ладі, коли люди жили родами і в кожній сторонній людині схильні були вба­чати свого ворога, здатного заподіяти шкоду, наслати хворобу тощо 119.

Уроками пояснювали цілий ряд недуг часто з зовсім різними симптомами, причину та діагноз яких не могли встановити. Прояви їх, в народній уяві, найріз­номанітніші — це і психічна депресія, загальне ослаб­лення, гострі різкі болі різних органів, дитячі конвуль­сії тощо 120. Білоруси уроками пояснювали й епілепсію, білу гарячку, божевілля та інші нервові захворювання. Вірили, що уроки, якщо вчасно їх не відвернути, мо­жуть спричинити й смерть 121.

М. Сумцов, аналізуючи народну етіологію недуг, розрізняв хвороби «з очей» («сглаз»—у росіян) і уро­ки. Якщо перша, на думку дослідника, передавалась поглядом, то другу спричиняло слово, сказане зі злим наміром або й випадково —«в таку хвилину» 122. Однак інші літературні джерела, як і польові матеріали авто­ра, таких нюансів не фіксують. Уроки «з очей» або «пристріт»— це синоніми |23.

Спільнослов’янськими були вірування, що уроки мо­жуть наслати як чарівник, знахар, злі, заздрісні люди, так і звичайні люди. «Є така кров, такі очі, в таку пору вроджене» (село Борове Зарічненського району Ро — венської області) |24. «Зурочити може завидющий» (Ровенська область) 125. «Йинчии чоловік такі вже лихі очи має, що на що сі подивит, то урече» І26.

На думку гуцулів, «уречи може кождий: і отець свою дитину уречи може, такий уже час, така мінута надійде, що то хрістинин не знає, і не хотів би, а урече» |27. Віра, що у кожного в житті бувають такі хвилини, коли не в пору сказане слово, погляд можуть спричинити хворобу, нещастя, була ще дуже сильною в кінці XIX — на початку XX ст. як на Україні, так і у росіян і білорусів 128. За місцевими віруваннями меш­канців Пошехоння, здатністю насилати уроки наділяли­ся люди з фізичними вадами (криві, косі, зі зрослими бровами тощо) 12Э. Однак найстрашнішими вважалися уроки, наслані знахарями або чарівниками 130. В Ор­ловській губернії ця здатність приписувалась певній категорії чарівників, званих «вирітниками», сила по­гляду яких значно перевищує силу чарівника. За місце­вими повір’ями, від його пекучого погляду за місяць

може вимерти усе село, гинуть на льоту птиці.

За традиційними віруваннями східнослов’янських народів, хворобу можна було спричинити різними шля­хами. Недугу можна було «підлити» й «підкинути», «пустити по вітру», вдатися до «винімання сліду» і «вирізання тіні», до «перепою» чи «дання» тощо. Усі ці засоби відомі всім слов’янським народам, відрізняю­чись окремими деталями. Етнічною специфікою позна­чені, зокрема, способи «винімання сліду». Гуцули (у них цей спосіб зафіксований під назвою «забивання кілків») брали землю із слідів людини, робили з неї «твар» (постать), яка уособлювала дану людину, нро — верчували в ній дірки, і примовляючи, вбивали в них «кілки» (вистругані з осикового дерева тріски або їжа­кові колючки) 132. У росіян знахар, вийнявши «слід» (шар землі із слідом ноги), підвішував його у мішечку в димоході (Курська губернія) чи під стелею (Тульська губернія) 13^, або висушував на вогні. В міру висихання землі «сохла», тратила здоров’я людина.

В українців поширеною була віра, що хворобу мож­на наслати шляхом «перепою» або «дання». Зберігаю­

чи локальну специфіку щодо способів приготування та компонентів «дання», віра ця, як свідчать матеріали польових досліджень, дожила подекуди в пам яті людей похилого віку до нашого часу. На Поліссі, наприклад, на «дання» брали трошки потертого на порошок хліба, змоченого гадючою отрутою (село Борове Любомльсь — кого району Волинської області, село Борове Заріч — ненського району Ровенської області) |34, на Київщи­ні — розтертих на порошок гадюк, ящірок або жаб з їжею чи напоєм 135, в Карпатах — воду, в якій мочили линовище гадюки або корінь «матрігану» (Atropa belladonna L.) ІЗБ.

Дуже поширеним в кінці XIX — на початку XX ст. в усіх трьох східнослов’янських народів був погляд на хворобу як кару божу за гріхи.

Ірраціональне пояснення етіології недуг перебувало у прямій залежності від анатомо-фізіологічних поглядів представників як «професійної» ланки народної меди­цини, так і широкого загалу.

З усіх ділянок народної медицини анатомо-фізіоло- гічні погляди належать до найменш висвітлених в ет­нографічній літературі, що е цілком закономірним, оскі­льки народні лікарі більше цікавились терапією хвороб, ніж її генезисом, відповідно дослідники народної меди­цини, маючи в своєму розпорядженні багатий матеріал з народної терапії, володіли дуже обмеженими даними з ділянки традиційних анатомо-фізіологічних знань. Як свідчать нечисленні дані (роботи С. Верхратського, Г. Попова, Ю. Талько-Гринцевича |37), знання про ана­томічну будову людини, що складались на основі знан­ня про будову тварин, були дуже обмеженими й недо­сконалими. За даними С. Верхратського, зафіксовани­ми на Східному Поділлі, народно-побутова медицина мала дуже туманне уявлення про положення, будову й функції внутрішніх органів: «Печінка коло кишок, легкі вище. Печінка їжу варить, жовч з печінки, в ній самий вогонь, що харч кипить» |38. Не зовсім ясно уявляли й функцію серця. Поняття про нього вичерпу­вались тезисом, що коли серце перестане битися — лю­дина помирає І39.

Дуже часто ці погляди були наївними і безпорадни­ми. Такими були побутуючі в ряді районів Росії уявлен­ня просте, що основною, суттєвою частиною організму є пуп, або що при кашлі з різних частин тіла — го­лови, грудей, шлунку, кишок виділяється мокрота М|.

Або що «враз» чи «золотник» (матка) є як у жінок, так і в чоловіків |42.

Такими ж примітивними були пояснення функції шлунку і кишечника. Вважалося, що кишки переганя­ють воду, яку людина п’є. Процес травлення розуміли як переробку їжі паром, бо у людини багато жару |43.

Нерозуміння природи людини яскраво виявлялось у загальнопоширених повір’ях про двожильних людей, у яких сили вдвічі більше, ніж у звичайних, про людей, що мають два серця 144.

В анатомічних знаннях східнослов’янських народів кінця XIX — початку XX ст. збереглися сліди так зва­ної «гуморальної медицини», відомої ще з античних часів l4S.

Вітчизняна медична література XIV — XVII ст. представляла тіло людини («малий світ») подібним до всесвіту («великого світу»), що складається з чотирьох стихій. У людини це — кров, слиз, жовч чорна і жов­та — відповідно до чотирьох стихій (земля, вогонь, во­да, повітря) 146.

Дуже поширене народне розуміння деяких захворю­вань («кольки», «нариви», «кров») як результату зіпсо­ваної, поганої крові або скупчення її в одному місці, тоді як у здорової людини вона розподіляється рівномірно м7. «Кольки в грудях від того, що кров збирається в одне місце і застигає» 148. Часто доводило­ся чути і такі пояснення захворювань: «жовч вдарила до мозку», «покорм вдарив до мозку», коли йшла мова

)

про породіллю тощо.

Аналогічні уявлення зафіксовано в народній меди­цині інших слов’ян 15°. На ілюзорних уявленнях про етіологію недуг базувалася знахарська діагностика, теж одна з слабо досліджених ділянок народної меди­цини. Не в змозі пояснити походження тих чи інших хвороб, не володіючи основами анатомо-фізіологічних знань, знахарі лікували не хвороби, а їх симптоми. За даними С. Верхратського, зафіксованими на Східному Поділлі, народно-побутова медицина знала захворю­вання «середини», а не окремих органів 151. Народна педіатрія, як видно з матеріалів, зібраних Ю. Талько — Гринцевичем, не проводила диференціації захворювань горла, бронхів та легень, дуже часто окреслюючи їх загальним терміном —«в грудях здушило» або про­сто —«здушило» 152.

Значна частина хвороб як дитячого, так і зрілого віку, що їх, на думку населення, спричиняв переляк.

об’єднувалась загальною назвою—«ляк», «переляк», «зляк», «переполох», «перестрах».

Аналогічні дані маємо й з російської та білоруської території. Як свідчить Г. Попов, російська народна ме­дицина теж дуже часто не розрізняла захворювань горла, визначаючи їх загальною назвою «горлянка» або «горлуха» |53. Найчастіше «ляком», уроками, «пор­чею» пояснювали, за даними J1. Мінька, захворюван­ня білоруси 154. Відповідно знахарська діагностика об­межувалась виявленням у хворого «ляку», «вроків», «пристріту», «підвію». Етнографічна література усіх трьох східнослов’янських народів дає нам приклади встановлення діагнозу «виливанням воску або олова», «викачування яйцем» та ін. 155 Українці, щоб довідати­ся, чи у хворого справді «пристріт» чи інша недуга, у кварту «непочатої» (принесеної до схід сонця) води кидали тричі по дев’ять вугликів. Якщо після проказу­вання примовки, частина вугликів тоне — це «при­стріт», а якщо ні —«гостець» (Вінницька область) і56, іноді замість вугілля кидали «жар». Якщо він тонув — у хворого визнавали «пристріт» (Житомирщина) І57. Щоб визначити, чи у пацієнта є «ковтун», йому в кількох місцях на голові вистригали волосся і, загор­нувши в шматку або папір, носили біля серця. Якщо волосся збивалося, це означало, що є скритий «ковтун» (Володимир-Волинський район Волинської області) І58. Певною різноманітністю відзначалися методи діагности­ки «ляку». Найпоширеніший, зафіксований у багатьох місцевостях України (крім Карпат) — це викачування яйцем, що мав певні локальні різновиди. Подекуди (околиця Збаража на Тернопільщині) яйцем «викачу­вали» все тіло недужого, потім розбивали яйце, білок кидали в склянку і по ньому визначали, чого чи кого злякався хворий 15э. В інших місцевостях, «викачавши» всі частини тіла хворого яйцем, його розбивали, вили­вали на воду і по формі яйця визначали —«чи йдеться на живуще, чи на вмируще» 16°. В інших випадках характер захворювання визначали «викачуванням» хлібним м’якушем або «виливанням воску». У першому випадку кульками з хліба (число їх завжди магічне — З або 7) натирали дитині живіт. Потім, в залежності від того, що знаходили всередині кульки, судили про причину переляку. У другому — над головою дитини ставили миску з водою (в деяких місцевостях обов’яз­ково нову), лили на неї розтоплений віск або олово і по
вигляду воску чи олова визначали, кого злякалась дитина

Метод встановлення діагнозу шляхом виливаная воску або олова дуже часто застосовувався і в зна­харській практиці білорусів. Щоб визначити діагноз хвороби, знахарка розплавлювала на сковороді віск або олово, лила над хворим у воду і по вигляду фігур, які утворювалися, встановлювала причину та діагноз захворювання 162. Іноді одним з атрибутів знахарської діагностики виступав ніж. Знахарка кілька разів торка­лась ним хворого місця і за кожним разом вбивала його в стіну. Бувало і так, що вона кидала ним у землю. Добрим знаком було, якщо ніж вбивався вістрям у землю, в іншому випадку хворому ворожили поганий кінець 1М. З аналогічною метою використовувався по­піл, який всипали в мокру склянку і по фігурах, які утворювалися, «встановлювали» діагноз |6′. Такі і їм подібні методи широко застосовупалися і в знахарській практиці росіян 16°.

Як бачимо, діагностика захворювань — одна з най — слабших ланок народної медицини. І якщо основне досягнення народної медицини — це той величезний, нагромаджений віками досвід в галузі народної тера­пії, раціональних засобах лікування, то відсутність анатомо-фізіологічних знань, незнання діагностики та нерозуміння етіології захворювань—її слабке місце. Хоч навіть тут не можна відмовити народові в спосте­режливості й життєвій мудрості. З цього приводу уваги заслуговують дані, занотовані С. Верхратським, які свідчать про глибоке усвідомлення людиною свого зв’язку з світом природи. «Кажуть, що в людини, як у дерева: біля коріння є маленькі корінці, волоконця. У людини є великі жили і маленькі, як ниточки» 166. Емпірично людина дійшла до висновку про взає­мозв’язок усіх органів людського організму: «Печінка, серце, легені — одно друге веде: як одному зле, то й другому недобре» 16?.

Формуванню правильних анатомо-фізіологічних уявлень до певної міри сприяли відомості офіційної медицини, що в різні історичні періоди різними шляха­ми ставали відомі в народі.

При вивченні народного розуміння етіології захво­рювань вдячний матеріал для дослідника дає лінгвісти­ка, зокрема термінологія народних назв хвороб. Поряд з іншими питаннями народної медицини вона розгляда­ється в етнографічних працях (О. Афанасьев, В. Шухе-

ВИЧ, М. Висоцький, Г. Попов, А. Макаренко) 168, стає предметом вивчення мовознавчої науки 1

Номенклатура народних назв, зафіксованих на схід­нослов’янській території, свідчить про спільно­слов’янську основу, як і про стійко збережені елементи давніх язичницьких вірувань, анімістичних поглядів та уявлень. Так, епілепсія, яка, за загальнопоширеними поглядами, викликалась вселенням в організм злого духа, в українців виступає під назвами «зла болість», «лиха бола», «чорна неміч», «нечистий біль», «нечиста хвороба», «лихе»; у росіян —«черная болезнь», у біло­русів—«ліхая хвароба».

Демонологічна основа проступає в таких зафіксова­них на Україні назвах, як «постріл» (гострий різкий біль), «самостріл» (інсульт). Народна уява, розгляда­ючи хвороби як істоти демонічні, давала їм в руки зброю, і всі страждання вважались результатом удару цієї зброї.

Відповідно у росіян гострі невралгічні болі — це «розстрел», сибірська язва —«зміїний постріл», головні болі у чехів —«стріли» |7°. Гострі больові відчуття дуже часто передавались дієсловами —«стріляти», «колоти». Бойки, наприклад, про біль у вухах казали —«стріляє в вухах» |7

Етнографічні джерела кінця XIX — початку XX ст. зберігають такі давні східнослов’янські звичаї, як нада­вати ласкаві імена грізним, докучливим хворобам. Так, серед багатої і надзвичайно різноманітної номенклату­ри народних назв малярії у східних слов’ян зафіксова­но й такі: «тітка», «тетюха», «матка», «кумуха», «ку­мушка»172. Росіяни Поволжя називали її «добрухою»|73. Не менш давнім є побоювання називати деякі хвороби. Як свідчать експедиційні матеріали, звичай цей подекуди дожив до нашого часу. Так, у Карпатах і сьогодні остерігаються назвати таку хворобу, як рак 17

2*

Епідемічні захворювання, від яких масово вмирали люди, ще на початку XX ст. окреслюються давньорусь­ким терміном «мор» |75. Дуже часто назви хвороб, як і в інших народів, передають зовнішні ознаки захворю­вання або суб’єктивні відчуття хворого. Такими є схід — нослов янські терміни: «жовтуха», «жовтачка», «жовті — льниця», «жовкільниця» (укр.); «желтуха» (рос.); «жаутуха», «жаутачка» (білор.), що відповідають літе­ратурному «жовтяниця». Всі вони походять від одного кореня — жовт який відбиває одну з характерних ознак
цієї недуги — пожовтіння шкіри у зв’язку із збільшен­ням жовтого пігменту в крові й тканинах тіла. Відповід­ні аналоги зафіксовано і в інших слов’ян (пол.: «zoitaczka»; слов.: «zaltacka»; чеськ.: «zloutenice»; болг.: «жълтеница» I7S). Епілепсія поряд з поданими вище народними назвами в усіх слов’ян виступає як «падуча»’, «падучка», «падавка» (укр.); «падучая» (рос.); «падучка» (білор.); «paducnice» (чеськ.); «padunica» (слов.) від дієслова «падати», бо при при­ступах цієї хвороби людина втрачає свідомість і падає. Гострі запальні процеси шкіри, яка при цьому стає рожевою або яскраво червоною, передаються у слов’ян лексемою «рожа» (від назви квітки): «рожа», «ружа», «ружі» (укр.); «рожа» (рос.); «рожа» (білор.); «гога» (польськ*); «ruze» (чеськ.); «ruza» (слов.) 177. Загаль­нослов’янська основа простежується в назвах описово­го характеру. Так, гострі колючі болі (при пневмонії, Плевриті, серцевих недугах) часто передавали дієсло­вами «колоти», «стріляти», «пороти» і навпаки — тупі, ниючі болі костей, м’язів, суглобів окреслювали слова­ми «щеміти», «нити», «ламати». Терміни «серце коле», «коле в боці», «кольками бере», «ломить кості», «все тіло ломить», «серце ниє», «зуб ниє» ідентичні в усіх слов’ян. Від дієслів утворювались імена, назви відпові­дних хвороб —«колька», «колюха», «колотьба», «ломо­та», «кодтолом», аналогічні в усіх слов’ян |78. Хоч зу­стрічаються серед них й етнічно специфічні. Такими словами слід вважати лексеми —«усов», «усовь», «усовье» (від «совать», «сунуть»— рос.)— на означен­ня гострих колючих болей у росіян 179.

Назви ряду хвороб відповідали певним органам та частикам тіла. Дизентерія дуже часто окреслювалася термінами: «червінка», «почеревина» (укр.), «череву — ха», «черевунья» (рос.)—від «черево» . У білорусів зафіксовано назву «крываука» (від кривавих опорож- нень, характерних для цієї недуги) ш. Різноманітні захворювання горла називали лексемами «горлянка», «горлєнка» (укр.); «горлянка», «горлуха» (рос.); «гор­лянка» (біл.). Таке намагання об’єднати усі хвороби даного органу в одну — ще одне свідчення недоскона­лості народної діагностики. В усіх трьох східнос­лов’янських народів зафіксовано окреслення ряду не­дуг терміном «біль», «бола» (укр.); «боль» (рос., біл.).

При спільнослов’янській термінології етнографічні джерела фіксують різноманітність місцевих назв окре­мих хвороб. Ми мали можливість переконатися в цьому на прикладі багатства локальних назв малярії. Нервові конвульсії у дітей відомі в українців та білорусів під назвою «родимець», «родимчик»; у росіян поряд з нею виступає ще цілий ряд інших назв —«смирец», «сми — ренчик», «смиренец», «тихонький», «родимый», «свое» (Новгородська та Орловська губернії) |82.

Своєрідні, локально специфічні назви хвороб зафік­сували етнографи в кінці XIX — на початку XX ст. в Новгородській та Ярославській губерніях. В Новго­родській усі несподівані хвороби, які найчастіше трап­лялися із людиною в дорозі, окреслювали лексемою «встрешные», яка дуже чітко віддзеркалює давні язич­ницькі уявлення про хвороби як живі істоти 183. В Ярославській губернії усі хвороби, залежно від причин виникнення, ділилися на три групи — від простуди, натуги і напускні. Останні, в свою чергу, ділилися на «прості» і «розсипні», «повітові» та «закордонні». «Проста», за поглядами народу, локалізується в одно­му місці, «розсипна»— у формі висипки розсипається по всьому тілу. «Повітову» може замовити знахар сво­го повіту, при «закордонній»— необхідна допомога зна­харя іншого повіту, навіть губернії 184.

Отже, народне розуміння етіології недуг, раціональ­не та ірраціональне пояснення їх причин мають спільну східнослов’янську основу та паралелі в інших слов’янських і неслов’янських народів. Характерна для усіх слов’ян віра в демонологічне походження хвороб, зв’язок їх з явищами природи, персоніфікація недуг своїм корінням сягають часів язичництва. З впливом християнства слід пов’язувати такі зафіксовані в усіх трьох східнослов’янських народів погляди на хвороби, як кару божу за гріхи тощо. Східнослов’янська основа добре збережена і в номенклатурі народних назв хво­роб, хоча, з другого боку, саме тут чітко простежується локальна специфіка, що виявляється у варіативності народних назв.