ТРАДИЦІЙНІ ПОГЛЯДИ НА НАРОДНИХ ЛІКАРІВ

Уявлення про хвороби та їх причини обумовлювали погляди на народних лікарів, визначали форми і мето­ди народного лікування.

Літературні та архівні джерела, польові матеріали дають підставу говорити про певний масовий досвід у цій ділянці народної культури. Значна частина дорос­лого населення володіла пепним мінімумом знань з народної терапії. За словами дослідника народної ме­дицини, лікаря за фахом С. Спітталя, з якими не можна не погодитися, кожен селянин — це лікар для себе, своїх близьких і знайомих. І чим старший, тим досвід­ченіший 18э. Зрозуміло, що арсенал ліків, застосовува­них широким загалом, включав традиційні «домашні засоби», які завжди були під рукою — в полі, на городі біля хати, в домашньому господарстві (городні, садові, технічні культури, дикорослі трави, тваринні продукти, мінерали та ін.). І цілком логічно, з найдавніших часів цей арсенал концентрувався, як твердять дослідники, у руках жінок, які не тільки пізнавали терапевтичні властивості рослин, знали пору і час їх збирання, а й уміли готувати різноманітні відвари, настої, мазі тощо 136.

Це той, нагромаджуваний віками, перевірений на практиці, раціональний в своїй основі досвід, та ланка народної медицини, що містила знання, доступні широ­кому загалу. Знання ці стосувалися хвороб, причини яких були видимі й зрозумілі.

Друга її ланка —«професійний», якщо можна так сказати, прошарок. В досліджуваний період він був представлений сільськими повитухами, хірургами-кос — топравами і «кровопускателями» та знахарями. У прак­тиці їх поєднувались раціональні методи з ірраціональ­ними, лікування на фармакологічній основі з магічними діями. Однак співвідношення магічного й раціонально­го компонентів у різних категоріях цих «професіоналів» було нерівномірним.

Аналіз літературних джерел дає підставу твердити, що найближче до суто народної раціональної медицини стояли хірурги-костоправи. Термін «костоправ», що дійшов з часів Київської Русі, спільний для росіян, українців і білорусів. Більш-менш тотожними були й способи вправляння вивихів, дисків, складання злама­них костей. Вивихи вправляли витягуванням кінцівки, повертаючи нею то вліво, то вправо. Вправивши по­шкодження суглоб, його розтирали маззю з живокосту, живиці, воску, купали в сироватці. При переломах накладали пов’язки з берести, брали в «лещата», «луб­ки», «лящотки», під які підкладали висушений мох, клоччя 187, робили примочки з живокосту (в усіх слов’ян цю рослину взажали стимулюючою зростання костей). Таких костоправів мало кожне село. Професія

ця (здебільшого чоловіча, хоча, без сумніву, були і жінки-костоправки) спадкова, передавалась від діда — прадіда в межах однієї родини. Серед лікарів такого типу, як свідчать літературні джерела, були вправні знавці своєї справи, справжні народні цілителі, що успадкувавши досвід своїх предків, добре володіли методом мануальної терапії, тобто ручного вправлення дисків, вміли розпізнавати переломи, знали про можли­вість зміщування уламків 188.

В Карпатському регіоні, як і в інших гірських наро­дів, певними знаннями в ділянці народної хірургії воло­діли, як правило, ватаги, старші вівчарі, в обов’язок яких входило дбати про здоров’я пастухів, які ціле літо проводили на полонинах, та лікувати, в разі потреби, худобу. Вони вміли розпізнавати та лікувати вивихи й переломи, оскільки травми такого характеру були тут досить частими явищами як у людей, так і у тварин 1 9.

Т Але в етнографічній літературі зафіксовано й інші випадки. Були серед таких народних хірургів і люди некомпетентні, що не могли розрізнити вивиху від роз­тягнення зв’язок, «лікували переломи лише замовлян­нями» 1G0. Такі факти — ще одне переконливе свідчення наявності раціональних та ірраціональних компонентів народної медицини.

Інші представники народної хірургії — сільські ци­рульники. На початку XX ст. їх функціонування значно обмежується. Деякі дослідники схильні пов’язувати це з розвитком земської медицини на селі. А в XVIII — XIX ст. метод кровопускання, знаний в народ­но-побутовій медицині багатьох народів з найдавніших часів, широко вживався при найрізноманітніших захво­рюваннях у росіян, українців та білорусів 192. Майже до середини XIX ст. використовувала його й офіційна медицина. Маємо документальні свідчення про існуван­ня в XVI — XVIII ст. по містах і містечках цехів ци­рульників, яким належав привілей робити кровопускан­ня. Старожили ще пам’ятають розповіді батьків та дідів про мандрівних цирульників, які ходили по селах з відповідними інструментами і пускали біля корчми кров бажаючим. У деяких поміщицьких маєтках були свої цирульники. Цікаві матеріали наводить з цього приводу С. Верхратський. За даними, записаними ним У 20-х роках на Вінниччині (село Курово) від спадково­го «кровопускателя», тут у 50-х роках минулого століт­тя місцевий поміщик в певний день скликав через

осаула усіх селян, яким панський цирульник пускав кров, «щоб люди здоровіші були» 194.

По селах були свої кровопускателі з діда-прадіда (в Росії їх називали рудо метами), що мали свою виробле­ну методику кровопускання, яка багато в чому була схожою в усіх східнослов’янських народів. Ідентичним був примітивний інструмент, яким користувались для таких цілей,— бритва, кишеньковий ніж, уламок kgch, «рожок». До певної міри тотожними були погляди, коли, як і в яких випадках робити кровопускання. Згідно загальнопоширеної думки, цю процедуру най­краще проводити весною |95. Подекуди на Україні час конкретизувався, найбільш сприятливим весняним мі­сяцем вважався травень, а в окремих місцевостях (се­ло Нова-Прилука Вінницької області) була навіть пев­на усталена дата—літнього Миколи (22 травня) 196.

С. Верхратський зафіксував дуже цікаве тлумачення таких думок в народі, яке дає ключ до розуміння ного світосприймання, вказує на усвідомлення ним свого зв’язку з природою. Вважали, наприклад, що кров у людини, подібно до змін у природі, міняється щороку. «Молода кров, як трава в землі, весною в чоловіка напирає, а зимова вже спрацьована, ледача — не роз­ходиться, треба її випускати» І97.

Подібно у росіян та білорусів з весною пов’язували приплив крові у людини і настійно рекомендували кро­вопускання, мотивуючи тим, що людині важко, коли багато крові |98.

Досить чітко визначалось коло хвороб, при яких рекомендували кровопускання,— ревматичні та головні болі, туберкульоз і особливо шкірні захворювання — фурункули, всякого роду болячки, причину появи яких народ дуже часто пов’язував з забрудненістю крові

В окремих місцевостях України цей метод вважався ефективним і при гострих психічних захворюваннях. Порадник XVIII ст. як надійний засіб від божевілля рекомендує пустити вранці кров з однієї ноги, ввечері з другої і одночасно класти компреси на шию протягом доби 20°. Аналогічні методи лікування цієї недуги побу­тували на Україні і в кінці XIX — на початку XX ст. Однак, за даними С. Верхратського, існували і певні обмеження. Так, на Вінниччині робити кровопускання заборонялось молоді до двадцяти років («бо до двад­цяти кров молода, а пускати треба лише спрацьовану») і вагітним 201.

Згідно даних, що є у нашому розпорядженні з

Гуцульщини, процедура кровопускання ставилась у певну залежність від місяця, пов’язувалась із фазами цього небесного світила. Якщо ламає кості, вважали гуцули, треба пустити кров, але в останній фазі місяця, бо «старого місіці лиш добре кроу пускати, а нового ні» (село Зелена Надвірнянського району) 202. В такій фор­мі очевидно, дійшли до нас залишки астрального куль­ту’. За свідченням Л. Штернберга, він був властивий не тільки усім народам Європи й Азії, а й древнім амери­канським племенам 203. Одна з форм його виразу — на­магання усі явища на землі, усі події в житті людини пов’язувати з небесними світилами. Звідси й хвороба тієї чи іншої частини тіла ставилася в залежність від певної планети, сузір’я. А одним з найефективніших засобів впливу на цю планету чи сузір’я вважалось кровопускання з відповідної частини тіла. Дуже ціка­вий матеріал, насичений локальною специфікою (до речі, ніде не опублікований), в якому, на нашу думку, добре збереглись сліди зв’язку анатомічних поглядів народу з астрологією, подано С. Верхратським із Схід­ного Поділля.

Дослідник зафіксував дані про спадкових «крово — пускателів», які, переймаючи знання й досвід своїх попередників, ставали справжніми віртуозами своєї справи, досконало володіли методикою кровопускання, залежно від локалізації болю знали, «які жили від­чиняти».

Так, при болях голови пускали «головну» кров з розгалужень вен в ділянці великого пальця руки або з лобових вен між бровами. При загальних захворю­ваннях, болях попереку «відчиняли» ліктеві жили, в яких, вони вважали, збиралася кров з усього тіла, так звана «середова». Якщо боліли ноги, випускали кров з підшкірних вен у ділянці великого пальця на ступ­ні го

При цьому дотримувались певних гігієнічних норм. Відповідне місце промивали гарячою водою, кінцівки перев’язували нижче розрізу та ін. Приділяли увагу і питанням дієтики. Так, після кровопускання рекомен­дували місяць пити парне молоко, споживати масло, яйця.

З російської та білоруської територій не маємо та­ких детальних описів. Як фіксують етнографічні джере­ла, тут незалежно від самого захворювання, характеру Солю, кров пускали, роблячи надріз бритвою або ки­шеньковим ножем на спині біля лопатки, в окремих місцевостях брали кров з «соколка» (еєни на великому пальці) 205.

Слід відзначити, що на Україні та Білорусії ця професія була чисто чоловічою, але в росіян були і жінки-рудомєтки 206.

Функцію хірургів-дантистів в дореволюційних селах найчастіше виконували сільські ковалі, яким не браку­вало видумки у застосовуваних методах та інструмен­тарії 207. Рвали зуби плоскогубцями, ключами, шнурка­ми тощо.

Окрему категорію народних лікарів становили сіль­ські акушерки («баба», «баба-повитуха», «пупорізка», «баба-бранка»— в українців; «пуповніца», «баба-пупо — вязница», «баба-прыродуха»— у білорусів; «бабка-по — витуха»—у росіян). Вони не тільки приймали пологи; ці сільські гінекологи і педіатри давали раду при жіно­чих захворюваннях, лікували різноманітні дитячі неду­ги. І користувались при цьому як раціональними, так і магічними засобами.

Ними були, як правило, старші досвідчені жінки, які не тільки розумілись на лікарських травах, вміли за­мовляти, але взагалі добре знали народні звичаї і в родильних обрядах відігравали значну роль. Уміння їх було спадковим, передавалось з роду в рід, від матері до дочки, невістки. їх оточували повагою і трохи боялися, бо «мало якої біди може наслати свідуща баба: покорм відбере, надішле плаксивці, ще що-не — будь, краще її не чіпати» 208. Народна мораль ставила перед ними певні вимоги. Цікаві матеріали наводить

С. Верхратський. За даними, записаними ним на Він­ниччині, «бранка» повинна вести статечний спосіб жит­тя. Висміювали «бранок», які народжували дітей вже після того, як стали бабувати, а самих дітей називали зневажливо «бабинцями» і вважали, що з них обов’яз-

■ 2QQ

ково виростуть відьмарі.

Якщо в Росії, Білорусії та східних областях України баби-повитухи вже в другій половині 30-х років XX ст. втратили свою практику і їх замінили дипломовані акушерки, то в західноукраїнських землях традиційні вірування, пов’язані з їх діяльністю, побутували значно довше. На Івано-Франківщині ще на початку 50-х ро­ків, коли жінка народжувала вдома, поруч з акушер­кою була присутня і «баба»; її присутність ніби змен­шувала родові болі 21°.

Як свідчать дані польових досліджень, рудименти таких традиційних вірувань збереглися й донині в су­часних родильних обрядах західного Полісся. В селі Великий Обзир на волинському Поліссі в лікарню за породіллею крім чоловіка, рідних обов’язково йде «ба­ба*— старша, досвідчена жінка, переважно родичка. Вона приймає дитину з рук медперсоналу, передає її батькові. В її обов’язки також входить і перша купіль

2 І 1

немовляти * .

Магічний елемент найтісніше пов’язаний із зна­харською практикою. У всіх слов’янських і багатьох неслов’янських народів знахар виступав у ролі посеред­ника між людиною і таємничим світом природи. Народ­на уява наділяла його здатністю впливати і на сили природи, і на людину 212.

В номенклатурі істот, що мали зв’язок з надприрод­ними силами, знахар стояв поряд з «чарівником», «відьмарем» (рос.—«колдун», «чародей»; білор.—«кол­дун»,«ведзьмар», «ведьмак»). Дані етнографічної літе­ратури свідчать, що на східнослов’янському грунті в уявленнях народу не було чіткого розмежування функ­ції знахаря і чарівника.

З одного боку, етнографи зафіксували широку сфе­ру побутування загальнонародного переконання про істотну різницю між чарівником і знахарем. Діяльність першого основана на зв’язку з нечистою силою і спря­мована на спричинення зла, наслання недуг, лиха. Усі найважчі захворювання і серед них — психічні в народ­ній уяві дуже часто — справа рук чарівника. За віру­ваннями селян Рязанської губернії, чарівник і відьмар, заручившись підтримкою злих духів, насилають «паду­чу», «кликушество», «біснуватість», а то й зводять у могилу 2и.

Знахар, навпаки, не знався з нечистим, не запроду­вав йому своєї душі, а одержував свої знання від бога, використовував свою надприродну силу з доброю ме­тою 2И. «Що чарівник зіпсує, знахар направить»,—• го­ворить українське прислів’я 2|5. Аналогічно у росіян — знахар переважно лікує хвороби, спричинені чарівни­ком 21В.

Разом з тим маємо численні матеріали, які свідчать про те, що в народній уяві функції знахаря і чарівника досить часто не розрізнялись, змішувались. Знахар, як і чарівник, міг робити в однаковій мірі добро і зло. Він одному йому відомими способами надсилав нещастя, хворобу, смерть або відвертав їх217. І. Трусевич зафік­сував поширеність таких поглядів в середині XIX ст. серед населення Полісся 2|8, а матеріали В. Кравченка підтверджують їх побутування тут і в перших десятиліт­тях XX ст. 219 На наявність таких вірувань в кінці XIX — на початку XX ст. в Росії звертають увагу

С. Максимов та Д. Ушаков, хоч по-різному трактують причину їх побутування. Перший схильний пов’язувати її з самою поведінкою знахаря, магічними засобами лікування, застосовуваними ним, незвичною обстанов­кою, в якій вони відбуваються 220. На думку Д. Ушако­ва, змішування функцій знахаря й чарівника поясню­ється співпаданням різних сторін їх діяльності. В Смо­ленській губернії зафіксовано побутування вірування про існування так званих «уроженців»— перехідного типу між знахарями і чарівниками (відьмаками) 221. З першими їх ріднив характер діяльності, бо, за народ­ними віруваннями, послані богом, вони допомагали

людям. А з відьмаками їх зближало те, що вони нібито

222

народжувались з хвостами.

В народній уяві білорусів поряд з широко побутую­чими віруваннями про істотну різницю між функціями знахаря і чарівника або відьмаря співіснували інші, згідно з якими відьмар володів значно більшим запа­сом знань, міг спрямувати свою діяльність як на добро, так і на зло, і в ієрархії осіб з надприродними власти­востями знахар («знахор») стояв найнижче 223.

При такому дуалізмі поглядів на знахарів та їх діяльність все ж основна їх функція полягала у лікуван­ні людей та тварин, а способи й методи, застосовувані ними, відзначалися певною специфікою.

В процесі еволюційного розвитку інститут знахарст­ва зазнав певних змін.

В епоху східнослов’янської спільності функція його була значно ширшою. Древньоруські «волхви», від яких ведуть початок знахарі (до речі, ще в XVII ст. їх називали волхвами 224), за свідченням С. Токарева, бу­ли в дохристиянський період служителями давньо- слов’янського культу і відігравали значну роль в суспі­льному житті 22s. Л. Нідерле вважав, що подекуди вла­да їх була більшою, ніж князів 226. Аналогічну думку висловив й Б. Рибаков. Навіть ті неповні свідчення про волхвів, що дійшли до нас, як твердить дослідник, з XI ст. (про їх роль у суспільному житті Русі в IX — Хет. відомостей ще менше) малюють нам їх як могутніх діячів, здатних підняти руку і на місцеву знать («старую чадь»), і на знатного київського боярина з цілою дружиною 227. Про їх роль в добу язичества свідчить факт, що мав місце у Новгороді при введенні

Християнства, коли волхви повели народ на боротьбу з військом князя 228. Вони були віщунами й пророками, передбачали майбутнє і давали поради в часи суспіль­ного лиха і бід. Лікування — лише одна з багатьох

функцій волхвів 229.

До речі, щодо самого терміну «волхв», яким, як уже зазначалося, ще в XVII ст. називали знахарів, в науці немає єдиної думки щодо його походження. Деякі схильні вбачати в ньому зв’язки слов’ян з кельтами («волох», «валах»—так називали кельтів), інші з фі­нами (від фінського velho — чарівник) чи набіть з германськими племенами (volhos — «пророчиця») 230.

Крім загальновживаних термінів —«волхв»,, «во лох» древньоруські джерела засвідчують побутування інших назв: «чародей», «коренитЪць», «зеленигЬць», «ведунъ», «вещий», «гадачъ», «баяльник», «воро — жецъ», «врачъ», «кудесникъ», «наузникъ», «шеп — тунъ» 23

Цікаво, що в деяких місцевостях Новгородської губернії ще на початку нашого століття в побутовій лексиці збереглися як релікти сивої давнини —«веш — ти», «вештинье» (від «вещий», «ведун») замість «ліки», ворожиться — замість «лікуватися» 232.

Крім терміну «волхв» існував і жіночий рід «вьлхва*. Відомі були й «ведуньи», «чаровницы», «обавницы», «наузницы», «зеленыцицы», «кореньщицы». Тобто, крім чоловіків «волховством» займались і жінки. І правий, очевидно, Б. Рибаков, коли вважав, що сфера впливу волхвів чоловічої статі поширювалася на події суспільного та громадського життя, аі магічні засоби, покликані впливати на здо­ров’я людини, її сімейне благополуччя, знаходились в руках грінок, тих відьом (від «вЪдати»— знати), яких в XVII ст. називали «бабами богомерзкими» 233. Недар­ма літописець, згадуючи про волхвів 1060-х років, пише, що «паче же женами бесовьския вълшвения бывают… Мъного вълхвуют жены чародействъм и отравою и инеми бесовскыми къзньми» Я4.

В літописах знаходимо описи магічних обрядів «волхвів», їх віщування, способи лікування. З літопису, наприклад, запозичено сюжет знаменитої Пушкінської «Пісні nj)o віщого Олега» про смерть київського князя Олега, який загинув від любимого коня, як передбачав «віщун» 235.

Зафіксована в давньоруських джерелах подана ви­ще термінологія назв руських «лічців» дає підставу говорити про наявність певної спеціалізації серед них, як і про досить чітке вираження двоїстого характеру давньоруської народної медицини. Треба думати, що в практиці «баяльників», «шептунів» переважала сло­весна магія, тоді як «коренитЬць», «зеленигЬць» ліку­вали переважно зіллям і саме з діяльністю останніх пов’язаний раціональний народний досвід. Хоч з точки зору християнської релігії між цими категоріями не було ніякої різниці, їхні дії однаково розцінювались як «бесовское волхование» і в «Уставі Володимира» про церковні суди сказано: «Судить дано право ведьмство, зелейничество». Так звані процеси відьм знала вся середньовічна Європа. Та жорстоке переслідування християнством не викорінило віри в існування людей, наділених надприродними силами. Етнографічні джере­ла другої половини XIX — початку XX ст. дають нам багатий матеріал про знахарів, чарівників, відьмарів, цих потомків давньоруських волхвів, функції яких порі­вняно з останніми значно звужуються. Можна погоди­тися з Є. В. Анічковим, який вважає, що з розвитком християнства політична роль «волхвів» поступово па­дає, «волховство» опускається на нижчий ступінь, стає чисто «обивательським», «домашнім» 236.

В XIX — на початку XX ст. правове становище зна­харів у суспільстві нічим особливим не відрізнялося від інших людей. Однак ставлення до них в народі було особливим.

У традиційних уявленнях знахарі — це люди, здатні впливати на таємничі сили природи, зцілювати, а іноді й насилати недуги, приносити як добро, так і зло. Такий дуалізм поглядів викликав відповідне ставлення: з одного боку — почуття поваги, з другого — страху, бо­язні, щоб знахар не наслав певної недуги, лиха. На Україні знахар користувався повагою. «Його завжди побоювалися, але ніколи не зневажали» («Київщи­на») 237. На Поліссі «знахар має перший голос на гро­мадських сходах, займає почесне місце на сільських пирушках, поява його наводить жах і вселяє пова­гу»,— писав І. Трусевич в середині XIX ст. 238

У росіян і білорусів знахарів теж і поважали, і побоювались, що було зумовлено їх властивістю зцілю­вати недуги і приносити шкоду 239. Таке ставлення знайшло яскраве втілення в номенклатурі народних назв цієї категорії «народних лікарів». На Гуцульщині їх називали «мудрими», «землєними богами», на Бойкі — вщині —«богами», «земними богами», «непростими лю-

дьми» м0. В центральних областях України побутував термін «знатиик» і відповідно —«знатниця» 24‘. «Знат — ками» називали знахарів і росіяни Орловської губер­нії 242‘ — *

Така оцінка цих людей, зафіксована і в назвах, цілком виправдана. Серед них справді траплялися до­брі знавці народної фітотерапії, засоби лікування яких базувалися на фармакологічній основі, втілювали до­свід багатьох поколінь. Можливо, що бони володіли і здатністю гіпнозу, хоч були серед них і спритні шарла­тани, шо наживалися на марновірстві селян. Такі при­писували собі силу відігнати будь-яку хворобу і зцілю­вати усіх без винятку хворих 243.

В літературних джерелах зустрічаються типи таких спритних, хитрих знахарів, що, як правило, добре зна­ли психологію селянина. Зокрема, яскравий образ хит­рого і кмітливого знахаря, який зумів завоювати пова­гу і довір’я селян, що, однак, не перешкоджало йому вміло експлуатувати їх, змалював Г. Квітка-Основ’янен — ко 244.

Інший тип знахаря це «знахар по-неволі», який ставав на шлях знахарства з крайньої нужди: «На­вчить біда ворожити, як нема що в рот вложити». Аналогічно у росіян: «Нечего на зубы положить, так имеешь ворожить»; «Когда ты, бабушка, ворожить ста­ла?— Да когда хлеба не стало».

Цікавий тип такої «лікарки по-неволі», якій порадив зайнятися знахарством пан, вивів А. Сержпутовський. До своїх хворих вона застосовувала однакову методи­ку — хукала тричі на хворого і щось шептала. Минуло багато років, і захворів пан — у нього був нарив у горлі. Привели до нього відому знахарку. Побачивши її і почувши, що вона шепче, пан впізнав у ній жінку, якій колись сам радив, шо шептати. Він розсміявся,

і. нарив у горлі лопнув» 245. Подібний сюжет подає й П. Демидович 246.

Розвиток земської медицини дещо змінив і в зна­харській практиці. Г. Попов, досліджуючи народну ме­дицину в центральній смузі Росії, писав, що тип знаха­ря кінця XIX — початку XX ст. дещо відрізняється від попереднього, він дуже добре зумів пристосуватися до нових умов і нових вимог, викликаних розвитком земсь­кої медицини. Так, один із таких знахарів спочатку направляв своїх пацієнтів до лікаря, а потім велів заходити до себе. «Розпитував пацієнта і в додаток до Докторських додавав свої ліки» 247.

Про вплив наукової медицини на знахарську прак­тику в кінці XIX — на початку XX ст. в центральних областях України писав М. Маркович 248. У цей час знахарі зверталися не тільки до традиційних лікарських засобів рослинного, тваринного та мінерального харак­теру, магічних методів і дій, а й до аптечних ліків; вони починають вживати, хоч дуже часто в перекрученому вигляді, медичні терміни.

З особою знахаря, способами і методами його ліку­вання, як і самою передачею знахарства, пов’язано чимало вірувань і повір’їв. Деякі з них позначені етніч­ною й регіональною специфікою, однак більшість має східнослов’янський характер та відповідні паралелі в інших слов’ян. Це, зокрема, стосується поглядів на способи оволодіння знахарським ремеслом.

Традиційними були вірування про існування знаха­рів «вроджених», «родимих», які вже від народження були наділені надприродними властивостями, хоч різ­ною була інтерпретація таких вірувань 249.

На Україні, наприклад, загальнопоширеними були вірування, що знахар знає більше, ніж звичайні люди, бо народжується під певною планетою 250. Це одна із інтерпретацій язичницьких поглядів на зв’язок людей з планетами, побутування яких спостерігається у ба­гатьох народів 2аІ.

За іншими віруваннями українців, до речі, не менш поширеними, знахарем ставав кожний, хто народився в понеділок, і в понеділок мати відняла його від гру­дей 252.

В українців, як і в росіян та білорусів, здатністю зціляти деякі недуги наділяли наймолодшу («мізин», «мазільник») або найстаршу («первісник») дитину. За повір’ям українських горян (сучасні Турківський район Львівської та Великоберезнянський Закарпатської об­ластей), «ружу спалювати» могла тільки «мазільни — ця» 253. У Косівському районі на Івано-Франківщині вважали, що «мізин»— коли виросте — може мізинцем або великим пальцем «защіп’ювати» чиряки, бородав­ки, які після цього швидко зникають; «первісник» здат­ний бачити біду, «аридника» та всяку нечисту силу 254. Подібно у росіян Тульської губернії — перша або ос­тання в сім’ї дитина могла «прогризати» грижу25а — У білорусів цю функцію міг виконувати єдиний син у батьків 256.

Згідно вірувань, зафіксованих у росіян, знахарем

ставав народжений від знахаря або незаконнонародже — ний від третього покоління незаконнонароджених

Цікаву версію зафіксовано нами на Закарпатті від відомої в навколишніх селах знахарки (село Сухий Великоберезнянського району), яка своє вміння^ліка — рюватн пояснювала тим, що у неї є два розуми * .

Не менше народних легенд та повір’їв пов’язувала народна уява з типом знахаря «навченого».

Загальнослов’янську основу мали вірування і про необхідність зберігання знахарського ремесла в таєм­ниці, бо інакше знахар сам втратить силу і не зможе допомагати іншим (в цьому одна з причин, чому так важко було збирати матеріали з народної медицини); і про спадковий характер знахарства, згідно якого знахар одержував свої знання від батьків, близьких родичів, які володіли таємницею знахарства і перед смертю мусили передати її комусь із рідних. Це переко­нання, широко побутуюче в другій половині XIX — на початку XX ст., подекуди живе і в наш час. Так, за даними наших польових досліджень, стара одинока жінка з Українського Полісся (село Каліївка Шсст — кинського району Сумської області), яка й зараз за­ймається знахарською практикою, спеціалізуючись u основному на лікуванні дитячих хвороб, твердила, шо передасть свої знання «сродственнице самой верней­шей» 250. В усіх східнослов’янських народів відома була практика передачі знахарських знань за пезну плату. «Трапиться,— писав А. Онищук,— що баїльник на­учить кого там за гроші свого «баю», хоч зазначав, що це трапляється рідко (Гуцульщина) 260. На Білорусько­му Поліссі, як зауважив П. Демидович, а за нашими спостереженнями і на Українському (село Видерта Ка- мінь-Каширського району Волинської області), такі ви­падки траплялися досить часто 26t.

Етнографічні джерела та матеріали польових дослі­джень засвідчують широке побутування поглядів на знахарське ремесло як таке, що його можна передати тільки молодшому від себе і в жодному випадку — старшому 2. Самі ж способи передачі, залежно від місцевості, варіювалися по-різному. На Г’уцульщині ві­рили, що навчитися «баю» можна тільки у велике свято (Надвірнянський район Івано-Франківської області, Нахівський район Закарпатської області) 2G3. На Черні­гівщині (село Савинки Корюківського району) були переконані, що знахарське ремесло треба перейняти за

третім разом, але як «не запам’ятаєш за третім разом, не зможеш допомагати іншим» 26

Цікавий спосіб передачі знахарства занотовано на­ми зі слів старої знахарки в селі Любитів Ковельського району Волинської області. Цю жінку вміння «лікарю­вати» навчив майстер, що будував у них хату. Проце­дура відбувалася біля вогню. Знахар держав свою ученицю за ліву руку і повторював вголос текст примо­вок, вона ж кидала правою у вогонь тріски й намагала­ся запам’ятати слова. Знахар одразу побачив, що вона перейме його науку. За словами знахарки, не кожен може перейняти, «треба, щоб кров надавалася» 26Ь. І сам спосіб передачі з явним збереженням слідів культу вогню, і пояснення знахарки, в якому виразно відчувається зіра в магічне значення крорі, дають під­ставу говорити про давній характер таких вірувань.

За віруваннями, що побутували в білорусів, зна­харство можна перейняти, якщо візьмеш з рук помира­ючого знахаря якусь річ — чашку з водою, над якою він щось шепотів, чарку горілки, віник, який він потри­мав у руках, або якщо виконаєш його передсмертне бажання. Тому остерігались брати що-небудь з його рук, коли не хотіли переймати знахарства 2о6. Аналогіч­ні дані наводить С. Максимов з російської території. Тут навіть коли знахар просив пити, не давали йому з рук, а ставили чашку біля нього 267. Подекуди, згідно даних Г. Попова, передача відбувалася у великій таєм­ниці, щоб ніхто сторонній не бачив і не знав 268. Досить поширеним у росіян, як зазначав В. Даль, було повір’я, що у того, хто хоче замовляти, повинні бути всі зуби цілі, в протилежному випадку він замовляти не мо­же 269.

Цікаву думку зафіксовано нами в селі Карасин Сарненського району на Ровенщині, що сила впливу знахаря поширюється тільки на сторонніх, чужих, що він безсилий допомогти своїм рідним 270.

В кінці XIX — на початку XX ст. в усіх східно­слов’янських народів фіксується побутування властиво­го багатьом народам вірування, яке зберігає виразні сліди культу змій: людина, яка поїсть зміїного м’яса, засвоює зміїну мудрість, отримує здатність розуміти мову квітів і шепіт трав, які розкривають їй свої цілющі властивості. У різних народів існує ряд близь­ких за змістом легенд на цю тему 27‘. Кілька варіантів, сюжети яких відрізняються лише окремими деталями, побутувало на Україні. Так, один чумак володів здатні­стю підкоряти собі гадюк, які на посвист його злізалися звідусіль. Він ловив їх, варив, двічі зливав відвар, а в третій кидав пшоно. Сам їв таку гадючу кашу, а наймитові забороняв. Порушивши одного разу забо­рону, наймит з’їв ложку каші і став розуміти мову трав’ і кожна з них розкривала йому свої лікувальні властивості 272. В переказі, записаному на Херсонщині, діють пан зі слугою. Пан ловив гадюк, варив їх, як і в попередньому варіанті тричі виливаючи відвар на траву, яка від цього займалася полум’ям. І лише коли трава переставала горіти, пан вважав, що гадюче м’ясо можна споживати, але наймитові не давав. Наймит вирішив хоч кістки гадючі посмоктати, а посмоктавши, почув, про що гомоніли між собою трави 273.

Подібний сюжет записано у росіян Вологодської губернії. Пан ловив у лісі змій з коронами на голові і змушував слугу варити їх, але їсти не дозволяв. Слуга з’їв гадюче м’ясо, і йому відкрилися таємниці лікування травами 274. Майже аналогічну версію зафік­сував П. Демидович у білорусів 275.

За іншим українським переказом, татарський поло­нений козак Вакула навчився розуміти мову рослин, коли поїв недозволеної християнам їжі 276.

Під впливом християнства виникають легенди, що окремим, обраним особам бог уві сні відкриває цілющі властивості трав 277. Ще й сьогодні на західному Поліс­сі (село Видерта Камінь-Каширського району Волинсь­кої області) вірять, що коли хворому присниться зілля, воно обов’язково допоможе при даній недузі 278.

Народна уява великого значення надавала місцеві та часу здійснення тих чи інших магічних дій. В числен­них етнографічних джерелах знаходимо правила, яких повинен дотримуватися знахар: замовляти натще, на порозі, надворі чи у чистому полі, над водою, під осикою, калиною, обличчям на схід тощо.

Більшість знахарських операцій, як правило, прово­дилася «до схід сонця», у росіян —«по утренним зо­рям»— час, який у давнину вважався найбільш сприят­ливим для здійснення всіляких магічних дій, що дає підставу говорити про їх давній характер. На Гуцуль — Щині заборонялось, наприклад, «шептати» у свято (се­ло Верхній Ясенів Верховинського району Івано-Фран­ківської області) 2,9. У деяких місцевостях лікувально — магічні дії приурочувались до певних днів. На західно­му Поліссі (Зарічненський район Ровенської області) такими днями вважались п’ятниця і середа 28°. Згідно даних, зафіксованих на Волині в 20-х роках, деякі магічні дії здійснювались винятково у «святу сере­ду» 281. З цими двома днями — середо’ю і п’ятницею — пов’язувались усі магічні способи лікування деяких дитячих недуг («сухая стень», «собачья старость») у росіян Тульської губернії 282. Чому з усіх днів тижня в деяких місцевостях обирали п’ятницю для магічних дій, неважко зрозуміти. П’ятниця займає особливе міс­це у віруваннях слов’янських народів. її образ асоцію­ється з язичницькою богинею родючості2а->.

О. Потебня згадував, що на Україні вже за його пам’яті існував звичай водити по селу простоволосу жінку під іменем П’ятниці і приносити їй дари 284. В усіх слов’ян з цим днем пов:язані певні заборони. В п’ятницю не можна було пекти хліб, золити сорочок, прясти, чесатися, бо «вона свята і якщо її не почитати, то будеш терпіти муки». Якщо в цей день печуть хліб, в П’ятниці робляться пухирі, «золять сорочки — вона попечена, чешуться — подряпана» 285. Усім слов’янам відомі так звані «обітницькі» п’ятниці (наприклад, щоб одужала хвора дитина, давали обітницю не їсти в п’ятницю скоромного або взагалі постити, не чесатися тощо) 28S.

Середа, як і вівторок та субота, належали до так званих «легких днів», яким віддавалася перевага у здійсненні знахарських операцій 287. Однак чому, як свідчать етнографічні джерела, з «легких» днів саме середі належала пальма першості? Можливо, під впли­вом християнства магічні дії спочатку пов’язувалися з так званою «святою середою» (середою великоднього тижня), а вже потім поширилися взагалі й на інші, не святкові середи.

В усіх східнослов’янських народів, як і багатьох інших, серед знахарів існувала певна спеціалізація 288. Одні «спалювали рожу», інші «скидали вроки», ще інші «викачували» або «виливали ляк». Були спеціалісти, які «замовляли зуби», лікували внутрішні хвороби, «за­клинали змій». Така спеціалізація, зародки якої мали місце вже в епоху східнослов’янської спільності28S, подекуди дожила до нашого часу. В селі Каліївка Шосткинського району Сумської області в 1982 р. ще жила стара знахарка, яка спеціалізувалась на лікуван­ні дитячих хвороб; в селах Люта Великоберезнянського району Закарпатської області та Бітля Турківського району Львівської області у 70-х ^оках дві «мазільии — ці» з успіхом «спалювали рожу» 2’°. Живуть в пам’яті народу знамениті «гадєрі» та «заклиначі змій», що тільки їм відомими засобами, які вони зберігали у великій таємниці, підкоряли своєму впливові цих гріз­них плазунів, паралізували їх дію. За даними етно­графічної літератури, в 30-х роках таких «гадєрів» було ще багато в регіоні Карпат 291.

Така спеціалізація певною мірою пов’язана була з розподілом сфер впливу між знахарями, якщо в певній місцевості їх було кілька 292. В таких випадках знахар, перш ніж приступити до лікування хворого, визначав, чи підлягає його компетенції дана хвороба.

За таким маневруванням дуже часто приховувалося безсилля знахаря, спроба зняти з себе відповідальність, зберегти свій авторитет.

Крім таких «вузьких» спеціалістів в усіх східно­слов’янських народів були й знахарі-універсали. Треба думати, що саме серед них були справжні народні цілителі, які користувалися раціональними засобами.

Крім знахарів здатністю впливати на здоров’я лю­дини наділялись люди певного кола занять — мельни­ки, пастухи, майстри-будівельники, які могли «закласти будинок на хворобу, смерть» 293. Ці люди, за народними віруваннями, мали зв’язок з нечистою силою *94.

Білоруси, наприклад, за даними А. Богдановича, у випадку захворювання на «підвій» («подвей»), звер­талися до мельника вітряного млина, що знав усі при­мхи вітру і, як вважали, міг вплинути на нього. Мель­ника водяного млина просили пошептати на воду, оскі­льки він ладив з водяником, умів замовляти хвороби, виникнення яких було пов’язане з водою 295.

Свого роду знахарями вважались убогі старці, так звані «божі люди», колишні солдати, одним словом, як зазначає Г. Попов, уся наша «бродяча Русь» 296. Вони ходили по селах, а люди звертались до них за порада­ми, за ліками у вигляді моху з хрестів, з могильних плит, «святої» води тощо.

Ф. Ставрович описав методи лікування таких «бо­жих людей»— білоруських лаборів з Полісся в XIX ст. Навівши довідки про заможних людей на селі, лабор сміливо заходив до когось із них в хату і починав своє лікування чи ворожіння. Оскільки мало в кого з селян не траплялося якогось нещастя чи хвороби, лабор

швидко робив висновок, що все це кимось пороблено і треба «адрабіць» 297.

Складені віками повір’я про знахаря як лікаря, наділеного магічною силою впливати на явища приро­ди, надприродні сили, дожило до нашого часу. І сьогод­ні є в деяких селах знахарі, є і люди, що звертаються до них.

І треба думати, що не тільки пережитки минулого сприяють побутуванню знахарства. Тут певну роль, без сумнізу, відігравав психотерапевтичний ефект, ставлен­ня «лікаря» до «пацієнта». Знахарі, треба визнати, здавна володіють умінням уважно вислухати хворого, вселити віру в одужання. В знахарській практиці мали місце ритуальні дії, замовляння. Історія свідчить, що дуже часто подібні акти позитивно впливали на хворих. Наукова медицина визнає успішність лікування «при­кладанням руки». За свідченням В. Леві, яким би наїв­ним не здавався цей засіб на перший погляд, він з позиції здорового глузду повністю виправданий, оскі­льки поєднує психологічний вплив з природною дією на місцеві судини і нерви. В даному випадку’ сама природа підказує спосіб лікування: тепло рук і масаж, розши­рюючи місцеві судини, поліпшують кровообіг і легким поверхневим подразненням приглушують больові ім­пульси 29а.

Хоч і серед сучасних знахарів діє немало шарлата­нів, які виготовляють еліксири «від усіх хвороб», однак не можна заперечувати і того, що серед народних лікарів є багато прекрасних знавців своєї справи, мето­ди і способи лікування яких базуються на раціональній основі, успадкованому досвіді. І вони по праву можуть називатися народними лікарями.

Сьогодні професійна медицина дедалі частіше звер­тається до народного досвіду лікування. Так, представ­ник офіційної медицини сільський фельдшер Васильчук Олександр Степанович (село Мокрець Турійського району Волинської області), який користується вели­ким авторитетом в усіх навколишніх селах, успішно поєднує в своїй медичній практиці засоби традиційної народної медицини, серед яких переважають рослинні, із прийомами наукової. Як твердять жителі села, відко­ли працює Васильчук, до знахарів ніхто не звертається, а до нього йдуть не тільки односельчани, а й мешканці інших сіл району й області.