Нетрадиционная медицина

Серед актуальних проблем радянської етнографічної науки народна медицина займає одне з чільних місць. Свідченням цього є всесоюзні конференції, присвячені комплексному вивченню питань народної медицини, в роботі яких беруть участь спеціалісти різного профілю: медики, біологи, біохіміки, етнографи, лінгвісти поява досліджень, присвячених даній темі 2.

Такий інтерес з боку дослідників до цієї галузі традиційних народних знань є складовою частиною широкого міжнародного зацікавлення, яке викликає дана проблема на сучасному етапі. Традиційний досвід, набутий в галузі народного лікування, вивчається у багатьох країнах3. Питання народної медицини постійно знаходяться в полі зору Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка підтримує інтерес до використання її ресурсів в національних системах охо­рони здоров’я. Про необхідність використання здобутків йшлося на XXX сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я (1977 р.) 4.

Такий широкий інтерес до цієї ділянки народної культури закономірний і зрозумілий. Він викликаний пери! за все прикладними аспектами народної медици­ни, можливостями використання багатовікового, над­звичайно багатогранного досвіду народу в галузі ме­дичних знань. В останні роки значно активізувалась зацікавленість природними лікарськими засобами, їм віддається перевага перед синтетичними. Дедалі більш очевидною стає доцільність багатьох засобів народної медицини. Сьогодні можна назвати цілий ряд наукових методів лікування та засобів, які ввійшли в наукову медицину з народної лікарської практики.

Однак не тільки прикладними аспектами визнача­ються важливість та актуальність вивчення даної про­блеми.

з

Народна медицина — складний комплекс, в якому поєднались позитивні емпіричні знання і засоби лікувальної магії, народна традиція і пізніші елементи, що влились в народну медицину з професіональної, явища широкого міжнародного побутування і досвід місцевих спостережень, нашарування різних епох. В силу цього вивчати її можна в різних аспектах.

Якіцо медиків цікавлять перш за все прикладні аспекти народної медицини, тобто лікувальні засоби, ІДО являють, з точки зору медичної практики, найціннішу і найсуттєвішу її частину, то коло ззціказлень етнографії значно ширше. Крім цих суто практичних завдань її цікавить народна медицина як один з виявів світогляду і життєвого досвіду народу, як складова частина традиційно-побутової культури, яка несе основне етнічне навантаження, виконує основні етнічні функції. Тому етнографічний підхід передбачає вивчення всього комплексу питань народної медицини, усіх її структурних компонентів, їх генезису та розвит­ку — народних уявлень про анатомію й фізіологію лю­дини, народного розуміння етіології захворювань, поглядів на народних лікарів, методів діагностики та профілактики, санітарно-гігієнічних норм і самих лікувальних засобів, що відзначаються надзвичайним багатством та різноманітністю і поєднують раціональні позитивні елементи з діями лікувальної магії.

Дослідження народної медицини в етнографічному руслі дає матеріал для розв’язання важливих етнографічних проблем. Народні методи лікування, по­шуки і способи приготування ліків, їх асортимент і застосування відзначаються багатством етнічних і регіональних форм. Вивчення їх є основою для прове­дення порівняльних досліджень, виявлення генетичних і етнокультурних зв’язків між народами.

Саме в такому плані, плані порівняльних зіставлень та аналогій, у східнослов’янському контексті розглядається народна медицина українців у даному дослідженні. Такий підхід дає можливість виявити як спільні, так і етнічно специфічні, регіональні та локальні форми в традиційних способах і методах лікування українців, росіян та білорусів, що склались в процесі історичного розвитку цих народів та обумовлені факторами об’єктивного характеру.

Вибір теми обумовлений недостатністю її вивчення. У дорадянській вітчизняній етнографічній науці, незва­жаючи на наявність досить численної кількості матеріалів, присвячених висвітленню тих чи інших пи­тань народної медицини, дослідження саме в такому аспекті майже не велося. Наше завдання полягає в тому, щоб на основі науково-критичного опрацювання попереднього доробку у цій галузі знання та на підставі власних спостережень дати загальну картину народної медицини українців, показати її роль і місце в житті народу, виявити спільні риси в народних медичних знаннях східнослов’янських народів, тим самим підкреслюючи східнослов’янську основу їх єдності. Звертаючи основну увагу на засоби лікування ях на один із найсуттєвіших елементів народної медицини, розглядаються й інші її структурні компоненти, зокре­ма, такі недостатньо висвітлені в етнографічній літературі, як діагностика та профілактика захворю­вань, народні анатомічні знання тощо.

При розв’язанні поставлених завдань автор керується порівняльно-історичним методом дослідження, дотримуючись принципу історизму.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють XIX — початок XX ст., оскільки саме тоді зафіксовано основний фактологічний матеріал. Разом з тим, прагну­чи показати генезис та розвиток компонентів народної медицини, в міру можливості робляться екскурси в минуле з метою показати місце і роль народної медици­ни у сучасних умовах, її взаємозв’язок та взаємопроникнення в наукову медицину.

Народні медичні знання українців своїм корінням сягають сивої давнини. Відповідно цінними джерелами є писемні пам’ятки давньоруської народності, акуму­льований в яких досвід у галузі лікування подекуди зберігся до наших днів. Дослідники схильні пов’язува­ти перші відомості з народного лікування з «Ізборни­ком Святослава» (1073 p., 1076 p.), в якому йде мова про види захворювань, робиться спроба пояснити їх етіологію та подаються медико-гігієнічні поради про­філактичного характеру 5.

А першою спеціальною рукописною книгою з народної медицини часів Київської Русі, як вважають дослідники, був трактат «Мазі» 6, автором якого була онука Володимира Мономаха Євпраксія.

Цінну інформацію з народної медицини знаходимо в літописах. Вони є важливим джерелом відомостей про давньоруську практичну епідеміологію, про способи і методи боротьби народу з інфекційними захворюван­нями, епідеміями чуми, холери, цинги, епізоотіями домашніх і диких тварин. Містилися тут також дані про різноманітні способи і методи лікування, застосовувані в народі1.

Пам’ятками, вартими уваги в галузі народних ме­дичних знань східних слов’ян, є «Травники», «Зілейники», «Вертогради», ці своєрідні медичні енциклопедії, що набувають поширення з XVI ст.

У них підсумовувався набутий у процесі трудової діяльності досвід народу, що зберігався в його пам’яті і передавався з покоління в покоління, знайшли поєднання й переплетення усна народна традиція з відомостями, запозиченими з різних письмових джерел XVI — XVII ст. 8

Певні матеріали з народної медицини українців і білорусів містять так звані «зільники» польських авторів XVI — XVII ст. 9

Деякі відомості про медичні народні знання українців в XVI — XVII ст. подають мемуари іноземних послів, місіонерів, мандрівників, що побували на Україні в даний час І0.

Першою відомою на Україні спробою етнографічного вивчення народної медицини слід вва­жати невелику працю А. Чепи «Малорусские суеверия, коим мало кто верил» (1776 р.)1-. 3 26 записів різноманітних порад 16 стосується народної медицини і ветеринарії, що дають нам типову картину повсякден­ного народного лікування, в якому співіснували і перепліталися раціональні та магічні засоби.

Належна увага питанням народної медицини приділялася в першій анкеті — програмі для опису України Ф. О. Туманського 12.

Однак по-справжньому народна медицина привер­нула увагу дослідників з середини XIX ст., що зумовле­но активізацією збирацької роботи в зв’язку з діяльністю Російського географічного товариства (РГТ), створеного в 1845 р. У відповідь на Програму товариства в справі збирання етнографічних матеріалів, розіслану в 1848 p., з України на середину 50-х років надійшло близько 150 рукописів 13. Судячи з опису рукописів архіву РГТ, даного Д. Зеленіним, у багатьох з них чимале місце відводилось фіксації народних способів лікування и. Щодо повноти й докладності висвітлення матеріалу рукописи були дуже нерівноцінними. Але конкретні описи з різних місцевостей дають багатий матеріал для аналогій та узагальнень, який не втратив вартості і на сьогодні.

Належна увага приділялась даним питанням у публікаціях РГТ, серед яких за багатством фактажу та широтою охоплення території відзначаються Труди етнографічно-статистичної експедиції під керівництвом П. П. Чубинського І5.

Певні дані з народної медицини, хоч і дуже побіжні, знайшли висвітлення у дослідженнях про окремі села та містечка, в етнографічних описах губерній середини

XIX ст. 16 Незважаючи на виклад матеріалу в описо­во-емпіричному плані, кожна з них містить деякі цікаві подробиці з тієї чи іншої ділянки народної медицини в певній місцевості — знахарів та їхні методи лікування, лікарські засоби, народні назви хвороб, зразки замовлянь та ін.

З трьома останніми десятиліттями XIX — початком

XX ст. пов’язана поява спеціальних досліджень, при­свячених питанням народної медицини. Серед них по­внотою охоплення матеріалу та докладністю описів відзначаються роботи С. Носа, Г. Коваленка, І. Манжури, О. Братчикова, І. Пантюхова, В. Милора — довича. У порівняльному плані інтерес становлять праці російських дослідників М. Висоцького, Г. Попова,

В. Деміча, в яких народні способи і методи лікування росіян розглядаються на фоні широких аналогій та порівнянь з іншими слов’янськими народами |8.

Порівняльний метод дослідження застосовували відомі вчені М. Сумцов та В. Даль, роботи яких теж у певній мірі висвітлювали окремі аспекти народної медицини |9. Цікавий порівняльний матеріал з народної медицини, зокрема з ділянки етіології захворювань, містять роботи О. Афанасьева 20.

Значний фактологічний матеріал інформаційного характеру з питань народної медицини зафіксований в узагальнюючих працях В. Бзбенка, В. Шухевпча,

А. Онищука 21.

Певний внесок у вивчення народної медицини українців та білорусів внесли польські вчені кінця XIX — початку XX ст. Особливий інтерес у плані порівняльного визчення народної медицини становлять роботи К. Мошинського та Г. Бігеляйзена, що містять багаті відомості з народної медицини слов’ян 22. Однак цінність останньої знижується через відсутність поси­лань на літературні джерела. Вивченню етнічних та регіональних особливостей народної медицини українців присвячені праці польських дослідників

A. Новосельського, О. Кольберга, Ю. Талько-Гринцеви — ча, С. РокоссовськоТ, Л. Вайгеля, Я. Фальковського та

B. Пашницького, Ю. Шнайдера, С. Спітталя 23. За по — внотною охоплення фактичного матеріалу та широтою територіальних меж особливо цінна праця відомо­го антрополога та етнографа, лікаря за фахом Ю. Талько-Гринцевича, присвячена вивченню народної медицини українців. Автор оперує даними з Київської, Волинської, Полтавської і частково Херсонської губерній *, Східного та Західного Поділля, Східної Гали­чини, піднімає широке коло питань. Він не тільки подає відомості, що стосуються етіології, профілактики, методів лікування певних груп хвороб, а з’ясовує при­чини недостатнього вивчення цієї ділянки традиційних народних знань, шляхи нагромадження та поширення багатовікового досвіду в галузі лікування, дає корот­кий історіографічний огляд літератури предмета, здійснює докладну паспортизацію зібраних матеріалів.

Варто згадати чеського етнографа Ф. Ржегоржа, який досліджував народну медицину українців 24.

Цінним джерелом для вивчення народних способів лікування мешканців Київщини є рукописна праця французського лікаря Делафліза, що зберігається в рукописних фондах Центральної наукової бібліотеки АН УРСР 25. Цінність її визначається як колом розгля­дуваних питань, так і хронологічними рамками дослідження. В ній детально характеризуються епідемічні та гостроінфекційні хвороби, вказуються їх причини та розглядаються способи і методи лікування захворювань.

Підсумовуючи огляд літературних джерел дора — дянського періоду, присвячених вивченню народної ме­дицини, слід зазначити, що при нагромадженні чималої кількості фактичного матеріалу, який не втратив наукової вартості і в наш час, ряд питань проходило повз увагу дослідників. Зокрема, дуже слабо висвітлені такі компоненти народної медицини, як діагностика та профілактика захворювань, анатомо-фізіологічні знан­ня народу тощо. Не проводилися дослідження в плані відмежування раціональних засобів від магічних. Недо­статню увагу привертав порівняльний аспект досліджень як у східнослов’янських межах, так і шир­шому загальнослов’янському грунті.

Дана проблема не знайшла належного висвітлення і в українській радянській етнографічній науці, хоча в науковій думці 20—30-х років, як і повоєнного часу, неодноразово вказувалось на необхідність її вивчен­ня 26.

Етнографічний доробок у цій галузі народних знань в літературі довоєнного часу представлений статтями С. Верхратського, М. Гайдая, В. Петрова, В. Кравчен­ка 27. З них за багатством фактичного матеріалу та детальністю висвітлення особливий інтерес становлять статті С. Верхратського. Цікавий матеріал містять рукописні праці цього автора: «Український медичний фольклор» та «Недуги голови, очей, вуха, горлянки, зубів, грудей в побутовій медицині сучасного українського села» 28, що зберігаються у відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР. Перша з них — це найбільш повне витворення народ­но-побутової медицини з конкретної території — Східного Поділля.

Розширюються аспекти етнографічного вивчення народної медицини у післявоєнний період. Дослідження ведуться як у напрямі виявлення раціональної основи традиційних народних знань кож­ного з східнослов’янських народів, особливо в ділянці фітотерапії, та критичного аналізу ірраціонального начала, розкриття його суті, соціальних коренів, гене­зису та розвитку. Особливо пильний інтерес, що не ослаб і досі, привернула дана проблема в 70-х роках. Поряд з прикладними аспектами піднімаються теоретичні проблеми. В радянських етнографічних дослідженнях 70—80-х років робиться спроба уточнити сам термін «народна медицина», визначити її місце в системі медичних знань, виявити взаємозв’язки, спільні та відмінні риси з науковою медициною 29.

Ряд радянських учених схильні при визначенні терміну «народна медицина» в основу класти ступінь закріплення інформації і виділяти три етапи в процесі розвитку медицини як галузі людського знання -г — на­родну, традиційну і наукову. При цьому народна характеризується як незакріплена, традиційна — як відносно закріплена, наукова—як закріплена30.

Далі розвиваючи цю думку, академік Ю. В. Бром­лей пропонує для розмежування перших двох видів медичних знань враховувати спосіб передачі інформації. Для народної при цьому характерна усна передача медичних знань, для традиційної — їх пись­мова фіксація. Відповідно народну медицину у вузько­му значенні можна іменувати традиційно-усною, на відміну від традиційно-письмової. Такий поділ умовний і не цілком виправданий. Говорити про народну меди­цину як про незакріплену і проводити різку межу між народними і традиційними медичними знаннями не зовсім правильно. Народний медичний досвід, нагро­маджуючись віками і передаючись з покоління в покоління, закріплювався сімейною й громадською традицією, звичаями та ритуалами. Інакше це не був би досвід.

Не цілком вдалим є й чітке відмежування традиційно-усної, як власне народної і традиційно-письмової медицини. Без сумніву, масовий медичний досвід нагромаджувався в основному шля­хом усної передачі. Однак в процесі розвитку народна медицина щедро черпала з писемних медичних джерел, запозичувала досвід, зафіксований в травниках та лікарських порадниках, популярній медичній літературі, медичних довідниках тощо. За даними літератури та сучасних польових досліджень, в кінці XIX — ка початку XX ст. в практиці народних лікарів мала місце письмова фіксація тих чи інших відо­мостей з народної медицини, рецептів, текстів за­мовлянь та ін.

Радянські дослідники І. І. Брехман та М. А. Грике — вйч схильні розглядати як окремі типи емпіричної ме­дицини —«власне народну» і «знахарську». Такий поділ теж відносно умовний. «Власне народна», під якою автори розуміють повсякденні масові медичні знання, і «знахарська», що являє собою певний професійний прошарок, представлений хірургами-костоправами, бабами-повитухами, знахаря­ми,— це швидше дві ланки народної медицини 3|.

Остання акумулювала не тільки ірраціональний досвід. Способи і методи її лікування поєднували раціональні засоби з магічними діями. І відкидаючи магічний елемент, ми віддаємо належне тим раціо­нальним знанням, успадкованому багатому досвіду, яким володіють окремі фахівці, досягаючи іноді фе­номенальний результатів у своїй галузі лікарювання. Досвід цей, безумовно, заслуговує найуважнішого вивчення й популяризації.

Інша крайність — ототожнення народної медицини із знахарською 32.

У наш час вирішальне значення має наукова меди­цина. Однак здобутки народної не відійшли і не повинні відійти в забуття.

Погоджуючись з думкою Г. П. Яковлева, що народ­на медицина, продовжуючи існувати поряд з науковою, дожила до нашого часу, ми, однак, вважаємо хибним твердження, що збереглась вона тільки в формі знахарської медицини.

Народна медицина на сучасному етапі — це, з одно­го боку, масові повсякденні медичні знання, які постійно збагачуються і розвиваються під впливом професіональної наукової медицини. Одним із шляхів поширення цього впливу є популярна медична література, книги про лікарські рослини, які мають значний попит у населення. З другого боку, це те раціональне зерно, що є складовою частиною професіонального прошарку народної медицини. Тому з метою використання ‘багатих надбань народу в професіональній медичній практиці необхідно чітко відмежувати раціональні методи від магічних. А зроби­ти це можна Лише на основі даних наукової медицини.

Саме в такому плані і проводяться дослідження в наш час. У сучасній етнографічній спадщині кожного з братніх східнослов’янських народів є спроби такого характеру. В ділянці вивчення російської народної ме­дицини працювала М. Д. Торен 33.

Раціональний досвід, набутий в галузі традиційних народних знань білорусів, знайшов висвітлення в робо­ті Л. Й. Мінька 34.

Назріла потреба в підсумуванні багатого досвіду в галузі народних медичних знань українського народу.

В працях М. А. та І. М. Носалів, О. Попова, І. Смика, В. Комендара, В. Кархута, виданих у 60— 70-х роках, мова йде виключно про народну фітотерапію 33. В нашій роботі «Народне лікування українців Карпат кінця XIX — початку XX ст.» зроблена спроба узагаль­нити матеріал з порівняно невеликої частини території України.

Дана робота є спробою реконструкції народної ме­дицини українців, висвітлення її у східнослов’янському контексті, в плані зіставлень та аналогій з народними медичними знаннями росіян та білорусів.

Основною джерельною базою дослідження є етно­графічна література, публікації вітчизняних та іноземних авторів, архівні та рукописні дані, польові матеріали. Цінний фактаж, який дозволяє ввести в науковий обіг нові дані, почерпнуто з матеріалів етнографічної комісії, зібраних численними кореспон­дентами в 20—30-х роках в різних областях України, що зберігаються в рукописних фондах ІМФЕ ім. М. Т. Рильського АН УРСР. В певній мірі розширю­ють та уточнюють існуючу в етнографічній літературі інформацію матеріали, зібрані автором під час науко­вих експедицій та відряджень в 1972—1986 рр. в міста та села України.