НАРОДНА ФІТОТЕРАПІЯ ТА її СПЕЦИФІКА

ВИДИ РОСЛИННИХ ЗАСОБІВ, БАГАТОМАНІТНІСТЬ IX ФОРМ. ВІРУВАННЯ ТА ПОВІР’Я. ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ ЗБОРОМ ЛІКАРСЬКИХ ТРАВ

Як засвідчують етнографічні джерела, найповніше ви­світлена в етнографічній літературі XIX — початку XX ст. народна терапія, самі засоби лікування — як раціональні, так і ірраціональні. З раціональних у схід­нослов’янських народів, як і в багатьох інших, найпо­ширенішими були рослинні.

Розвиваючись у взаємодії з медичним досвідом ін­ших народів, народна фітотерапія кожного з трьох східнослов’янських народів виявляє як спільні елемен­ти, що своїм корінням, можливо, сягають часів слов’янської спільності, так г різноманітні етнічні, регіо­нальні, локальні форми. Набір рослин, сфера застосу­вання і навіть, як зазначав К. Мошинський, їх назви не тільки в українців, росіян і білорусів, а й у західних та південних слов’ян у багатьох випадках аналогічні ‘. Наприклад, українському «материнка» (давня пра­слов’янська назва «матередушка») відповідає у росіян «душица», у білорусів «мацердушка», у болгар —«ма­терина дуійа», у поляків — «maderza duszka», у чехів — «materi doftska». Українське «дивина» має відповідни­ки: у білорусів —«дзіванна», болгар —«дивизма», «по­ляків»—«dziewarma», у чехів —«divizna». Відповідні аналоги на слов’янському грунті мають лексеми «ло­пух», «м’ята», «полин» та ін. Спільні риси простежую­ться в народних уявленнях про світ рослин, в обрядах, пов’язаних зі збором лікарських трав, хоч саме тут яскраво виступає регіональна та локальна специфіка, обумовлена екологічними умовами та досвідом місце­вих спостережень. Багатство локальних варіантів вияв­ляє народний рецептар, способи приготування рослин­них лікарських форм.

В основі використання рослин з лікувальною метою лежать, без сумніву, їх реальні властивості, багатовіко­

ві спостереження та набутий досвіл. Хоч ірраціональ­ний елемент і тут заіїмае значне м;сцо.

На протязі століть вироблялись певні навики, скла­дались традиції, пов’язані зі збором лікарських трав, способами виготовлення ліків, ряд яких має загально­слов’янський характер, дія інших обмежується окремим регіоном.

Численні етнографічні матеріали дають підставу го­ворити про широке загальноєвропейське побутування давньої дохристиянської традиції приурочувати збір лікарського зілля до Іванового дня, Івана Купала у східних слов’ян (7 липня за н. ст.). Квітам і травам, зібраним у цей день, приписували особливо цілющу силу, наділяли магічними властивостями. У багатьох народів існує повір’я про легендарний цвіт папороті, який зацвітає тільки на Купала, і тому, хто зуміє його зірвати, стають підвладними усі таємні сили; і про знамениту «ключ-траву» («розрив-траза», «скакун», «пригун»), здатну відкривати усі замки 2. «Плакун-тра­ва», зірвана в Купальську ніч, в народній уяві східних слов’ян набуває здатності не тільки відганяти і доводи­ти до сліз нечисту силу, а н передавати свої цілющі властивості іншим травам та квітам. Лікарський порад­ник рекомендує: «Пойдешь травы рыть — имей при себе корень плакун-травы, а когда не имеешь сего корня, то хоть после приложи к оному корню, то будет всякая трава иметь свою силу» .

Цікаво, що в східних районах Бойківщини і сьогодні зірвані на Купала трави називають «Іванками», наділя­ють здатністю передавати свої цілющі властивості зіл­лю, зірваному в інший час. їх зберігають висушеними протягом року, до наступного Івана, рекомендуючи додавати потроху до всякого лікарського зілля 4.

В купальській обрядовості, пов’язаній з рослинніс­тю, зокрема з лікарськими травами, добре збереглися елементи язичництва.

На Волині, наприклад, зриваючи для лікувальних цілей бузину, кидали під кущ кусник хліба і грудку со­лі 5. Аналогічно в Житомирській області, за даними В. Кравченка, «під первий корінець як вирвеш, треба копійку положити, а як нема копійки, то хліба-солі» 6. На Поділлі, ламаючи жостер —«пстер», який викорис­товували в практиці дитячого лікування, теж залишали кусок хліба і копійку. Без цієї компенсації «ястер» ніби може покалічити людину, яка порушує його спо­кій,— викрутить руку або ногу 1.

Д. К. Зеленін схильний вбачати у таких звичаях сліди давнього рослинного тотемізму 8. Не заперечуючи такого трактування цих вірувань та обрядів, вважаємо, однак, що їх можна розглядати і як своєрідну жертву землі-годувальниці. На користь цього говорить зафік­сований на Закарпатті обряд, пов’язаний з копанням «надрагулі», отруйної рослини, яку використовували при лікуванні ревматизму. Копаючи її, клали під пер­ший корінець хліб-сіль. Це робили, як нам пояснювали, щоб не «банувала» земля: «Не бануй, землице, що зме тя оголили, ми на тя, землице, хліба положили» 9.

Сліди цього культу добре збережені у звичаях, пов’язаних зі збором купальських трав у росіян Ниж­ньогородської губернії. Там, за словами М. Ф. Висоць — кого, перед тим як приступити до збору зілля, треба звернутися з проханням-молитвою до матері-землі:

Гой, земля сси сырая Земля матерая.

Матерь нам еси родная,

Всех нас породила И угодьем наделила;

Ради нас, своих детей,

Зелий еси народила И злак всякий напоила,—

Польгой беса отгонятн И в болезнях помогати.

Повелн с себя урвати Разных надобьсв, угодьев Ради полый на живот 10.

А в правилі, що строго зобов’язувало дотримувати­ся чистоти тіла (той, хто мав намір збирати купальські трави, перед тим мусив обов’язково помитися, у ро­сіян — попаритися в бані та одягнути чисту білизну) можливо, слід шукати пережитків очищувальних обря­дів водою.

Хоч, з другого боку, ця дохристиянська традиція пов’язувати збір лікарських трав з святом Купала в кінці XIX — на початку XX ст. на більшості східно­слов’янської території уже християнізована. Купальсь­ке зілля святили в церкві, вважали, що тільки тоді воно набувало цілющих властивостей. Елементи християні­зації особливо яскраво проступають у купальській об­рядовості російського населення Саратовської губернії. Там, наприклад, збір лікарських трав проводиться на Купала після ранішньої служби в церкві. Збирали трави на цвинтарі, вважаючи, що кожна із зірваних на могилці трав має силу від хвороби, від якої померла людина, похована у цій могилі. А всі разом допомага­ють буквально від усіх недуг 12. В Нижньогородській губернії теж збір лікарського зілля проводився на Іва­на Купала між ранішньою і обідньою церковними службами. Рвати трави треба було зовсім голому — так, як людина народжується, і нічого не боятися, що б не побачив 13.

Збір лікарських трав приурочувався й до інших свят календарного циклу. Особливо багатий ритуал мають «зілярські» обряди на Україні. В окремих місцевостях (Київська, Полтавська, Харківська, Житомирська, пів­нічні райони Чернігівської та Сумської областей) побу­тував звичай збирати лікарське зілля на Симона Зило­та —«Семена Злата», «Семена Золота», «Семена Зеле­на», «Зільника» (10 травня), який вважався покрови­телем рослин, розпоряджався ними і надавав їм цілю­щої сили м. За свідченням М. Гайдая, звичай цей, зберігаючи локальну своєрідність, широко побутував тут іще в середині 20-х років нашого століття г

На Київщині, наприклад, на Зилота вранці, набрав­ши всілякої їжі, баби гуртом відправлялися в ліс шука­ти зілля. Рвали трави, примовляючи: «Пресвятая діва Марія ходила по святій горі, зіллячко копала, Симона Золота поминала — стань до помочи нам». Нарвавши, сідали в бору, частувалися. Як ішли додому, тарілки били, щоб не нести порожніх додому, качалися по землі, перекидалися тощо |6. В Золотоноському повіті на Полтавщині в цей день зілля збирали до схід сонця. Перед початком збору роздягалися, «бо як нарвеш в одежі, то не буде помагати од усякої хвороби» |?. Набравши всіляких трав, поверталися в село, де в одній з хат відбувалася гостина 18. Рудименти давніх очищувальних обрядів водою, жертвоприношення хлі­бом зафіксовано в цьому обряді на Звенигородщині. Там баби й молодиці, набравши всякого зілля, збира­лися в одній з хат, переважно вдовиній, варили зілля та виливали у велику бочку. На столі клали хліб, на нього рушник — для Симона. Вибирали «Снмона» (звичайно якусь вдову), роздягали, садили в бочку і купали. Як «Симон» вилізе з води, в ній по черзі купалися усі баби й молодиці. Викупавшись, йшли в садок, де частували­ся й співали.

При різноманітності локальних варіантів, пов’яза­них з обрядовістю Симона Зилота, спільним є гро­мадський характер обряду, що дає підставу говорити про давність його походження. Близькими були і варі­анти примовок, якими супроводжувався збір лікарсь­ких трав. У Золотоноському повіті на Полтавщині, нахиляючись рвати, тихенько приспівували: «Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати божа поливала і нам на поміч це зілля дава­ла» |9. Подібну примовку зафіксовано нами на Чернігі­вщині (село Тимоновичі Семенівського району): «Свя­тий Авраам сіяв, Мати божа поливала, нам на помощ давала». За свідченням інформаторів, такими примов­ками супроводжували збір трав іще в ЗО—40-х ро­ках 20.

Для росіян та білорусів «зілярська» обрядовість, пов’язана з святом Симона Зилота, не характерна.

На українському грунті набув поширення й звичай приурочувати збір лікарського зілля до свята Маковея (1 серпня), яке, за свідченням X. Ящуржинського, в деяких місцевостях набуло особливо поетичного коло­риту. Із трав, зібраних в цей день, перевагу віддавали городнім культурам (мак, соняшник, морква, кріп, ко­нопля) та декоративним рослинам («м’ята», «любис­ток», «рута») 2|. Зібрані квіти та плоди в’язали в жму­ти, перевивали вінками з жита та пшениці, втикали всередину воскову свічку і несли після обідньої служби в церкві до криниці, де святили воду і нею кропили зібрані трави («маковейники»). Вірили, що саме свяче­на вода надає їм цілющої сили. За виразним христи­янським характером обряду не можна не бачити більш давніх язичницьких елементів. Відомо, яку велику роль відігравала вода в житті слов’ян-язичннків — як очи­щувальна сила, як символ води небесної, посланої богами, щоб забезпечити землі родючість. Багато об­рядів язичницького походження, очевидно, здійснюва­лись біля води. Як відгомін давнього поклоніння воді дійшов до нас звичай посвячення криниць у певні свята та під час засухи 22. Як символ ритуального вогню слід розглядати, очевидно, й свічку.

Подекуди на Україні, зокрема на Західному Поділлі, побутувала традиція заготовляти лікарські рослини не тільки на Івана Купала (бо лише в цей день зривали звіробій, лопух, полин, чорнобиль), а й напередодні або в день Матері божої зільної (15 серпня) 2 . В деяких місцевостях їх збирали ще й на Спаса (19 серпня), в русальний тиждень перед трійцею, найчастіше в п’ят­ницю (західна Бойківщина) 24. Переважно на трійцю заготовляли лікувальне зілля і словаки 25. Ця традиція подекуди виступає в більш християнізованому вигляді.

Так, звичай збирати лікувальне зілля на трійцю побутував не всюди. Але при цьому цілющими власти­востями наділялись трави, які стелили на долівку в хаті і на яких у цен день стояли під час молебну в церкві 26.

Звичаї приурочувати збір лікарського зілля до пев­них свят, які зберегли сліди дохристиянських елементів та пізніших християнських нашарувань, не позбавлені певного раціонального змісту. Адже більшість лікарсь­ких рослин, особливо у випадках, коли з лікувальною метою вживали квіти і траву рослин, заготовлялись у час найактивнішого цвітіння, а він припадав на вес­няно-літній період. Крім того, у свята населення мало для цього час, що теж було важливо.

Така місцева диференціація, як приурочення заготі­влі лікарської сировини до релігійного свята Матері божої зільної (!5 серпня) чи до Симона Зилота, пов’язана, очевидно, з місцевими традиціями, які обу­мовлюють регіональну та локальну специфіку народної медицини, та до певної міри пояснюються кліматични­ми умовами. Як нас переконують етнографічні записи кінця XIX — початку XX ст. та підтверджують власні польові матеріали, специфікою подільської народної медицини було широке вживання з лікувальною метою городніх та садових культур. Звідси стає зрозумілою традиція збору лікарських рослин 15 серпня, саме тоді, коли вони належно дозрівають.

Пора дня і місце збору теж, за народними уявлен­нями, відігравали неабияку роль. Загальнопоширеною була традиція, що стосувалася як купальської, так і обрядовості Зилота, збирати зілля вранці «до схід сонця».

Досліджуючи побут гуцулів Надвірнянського райо­ну Івано-Франківської області, А. Онишук згадував, що перед святом Івана Купала люди вже від півночі спішили в гори, щоб перед сходом сонця назбиратн всякого зілля 21.

Аналогічно на Симона Зилота «копають зілля до схід сонця, поки роса не опаде на зілля, бо тоді вже не поможе од усякої хвороби» (Полтавщина) 28. У росіян і білорусів теж більшість трав заготовлялася на Купа­ла рано-вранці (до «сонейка»— у білорусів, «на утрен­ней заре»—у росіян), коли на них ще не встигла висохнути роса 29. Ця традиція в деяких місцевостях

України, зокрема в Карпатах, збереглася подекуди • ■

І сьогодні.

В ряді регіонів часові межі були дещо ширшими. За

даними В. Кравченка, зафіксованими в 20-х роках XX ст. на Житомирському Поліссі, «трави брати треба до 12-1 години, пізніше не можна, бо тінь пішла. Видно чоловіка —зілля не в помощ» 3|. Подібну інформацію в дещо іншій інтерпретації записано нами в 1981 р. на Чернігівському Поліссі: «Збирати трави треба до обіду. До обіду все краще робити, бо день прибуває» 32. Побу­тування цієї традиції, але вже з виразним нашаруван­ням християнства, зафіксовано на початку XX ст. у росіян Саратовської та Пермської губерній. Там теж, як правило, зілля збирали в першій половині дня Івана Купала між ранішньою та обідньою церковними служ­бами 33. Згідно з записами І. Трусевича, на Поліссі деякі екземпляри заготовляли при світлі місяця, бо саме тоді вони начебто набували особливої цілющої сили 34. Цю ж думку підтверджує сучасний народний цілитель з діда-прадіда Л. О. Павленко. Згідно з родинною традицією травознаїв Павленків, найкращий час збирання трав в межах доби — нічний, бо саме вночі рослини вбира­ють більше вологи, корисних речовин із грунту і виділя­ють непотрібні, які поглинули вдень. Тобто вночі росли­ни ніби самоочищаються JS.

Одні трави збирали «на молодику», інші — при по­вному місяці 36. Сон-траву (Pulsatilla pratensis Mill.) (рос.—«прострел»), наприклад, в Пермській губернії старалися зірвати, поки її не «окувала зозуля» 3?.

Широко побутувала традиція збирати зілля там, «де не чути голосу півня», тобто далеко від населених пунктів, у відлюдних місцях, далеких лісах, на високо­гірних полонинах. В деяких місцевостях така традиція стосувалася окремих рослин. У Вологодській губернії, за даними М. Висоцького, такого правила дотримува­лися, коли збирали дзвіночки —«Campanula arvicaria L.» («колокольчик», «синий зверобой»— у росіян, «дзвоночак»— у білорусів), зілля, яке застосовували при гінекологічних захворюваннях, бо, на думку сільсь­ких повитух, цілющою силою наділені тільки ті росли-

« . ю

ни, що виросли далеко від співу ПІВНЯ.

Сьогодні, коли наукою доведено вплив сонячного світла, температури, виду грунтів, певної пори дня на обмін речовин у рослинах, зокрема на біосинтез його біологічно активних компонентів і їх розподіл в різних частинах рослин, раціональність народних спосте­режень очевидна.

На основі даних наукової медицини відомо, що будь-який організм змінює свої властивості відповідно до зміни умов середовища, що одна й та сама рослина в залежності від того, де вона росте, може бути цілю­щою або шкідливою. Народ же приходив до цього переконання шляхом довготривалих пошуків і невдач. Нічого не знаючи про біоритми природи, на основі багатовікового досвіду виробляв правила — коли і де збирати ті чи інші трави.

Існував іще цілий ряд застережень, своєрідних пра­вил. Широко побутувало, наприклад, повір’я, що не кожен може збирати лікарські трави, а тільки той, хто вміє їх розрізняти, знає, яке зілля треба давати неодру­женим, а яке жонатим, яке чоловікам, а яке жінкам, бо є «женське, а є мужчинське зілля. Мужчинське не цвіте, а женське з квітками» 39. Деякі трави повинен був рвати тільки сам хворий 40.

В окремих місцевостях західного Полісся (село Бе­резове Рокитнівського району, село Борове Зарічненсь — кого району Ровенської області; село Гута Боровенська Камінь-Каширського району Волинської області) вва­жали, що збирати лікарські трави можуть лише старі жінки і дівчата-підлітки, тобто «чисті», а молоді жінки («ті, які перуться», «які цвітуть»)— ні 41. Такі заборони й обмеження були своєрідною охороною лікарської флори, запобігали її винищенню.

Східнослов’янська фітотерапія характеризується рі­зноманітністю лікарських форм. Найбільш поширеними були водяні відвари та настої з висушених, рідше — свіжих рослин. Одні й другі мали кілька способів приготування. Готуючи настій, зілля запарювали як чай і давали відстоятися з півгодини, або, заливши крутим окропом, парили цілу ніч у духовці, яка посту­пово охолоджувалася. Вранці проціджували і пили протягом дня. У росіян дуже часто для таких цілей необхідним був новий, ще не вживаний горщик, який (після того як у нього поклали зілля та залили ного водою) щільно закривали і заліплювали тістом або глиною і ставили на ніч у теплу піч 42. Подібно готували відвар. Тільки зіллю, заливши його окропом, давали кілька хвилин покипіти, або заливали на цілу ніч хо­лодною водою, щоб намокло, а вранці кілька хвилин кип’ятили, настоювали з півгодини, проціджували і випивали протягом дня в кілька прийомів.

Нерідко відвари готували на молоці або сироватці. З різних місцевостей східнослов’янської території має­мо дані про варене на молоці сім’я льону або кропу, чи кропу та кмину — як надійні засоби при головному болі, про кору липи — як ефективний лік при гнійних ранах та наривах, про відвар кореня пирію на сиро­ватці — як засіб від простуди, кашлю, болю в грудях 43.

Знала народна медицина і відвари та настої на горілці, вині, меду, оцті. Лікарські порадники XVII — XVIII ст. рясніють такого роду рецептами: «Кто шалфею з віном варит і перзиу пієть, таковому внутрь пононляеть», «Гды голова болит., чорнобыль… с коренем посекши дробно, и з bihgm варіти альбо и з оцтом две годыне, а потом процеднтн и тым леи теплым голову»

Етнографічні записи кінця XIX — початку XX ст. свідчать, що в данин період такі відвари хоч і поступа­лися місцем перед водяними, теж були ще досить поши­реними. На Волині, наприклад, за даними М. А. Носа — ля, при туберкульозі легень пили відвар чорнобилю на білому вині, до якого в процесі варіння додавали мед 45. В цін же місцевості при болю в грудях рекомендували відвар конвалії на горілці 46. В селі Хочине на Жито­мирщині записано оригінальний рецепт — настою кон­валії на меду 47.

З погляду даних сучасної науки такі рецепти не позбавлені раціонального змісту. Відомо, наприклад, що в молоці жиророзчинні інгредієнти зберігаються краще. Тому й доцільні рослинні відвари на молоці. Кілька століть фігурують в арсеналі офіційних засобів лікувальні вина. А вивчення народного досвіду, набуто­го в ділянці фітоенотерапії *, особливо тих країн, де розвинені виноградарство та виноробство, свідчить про широкі можливості цього напряму фітотерапії у наш час, якщо, звичайно, керуватися правилом, що «с вн — ном поступать должно как с лекарством, а не так, как воду» ч8.

Поширеними були й такі лікзрські форми, як по­рошки з коренів, трави або квітів висушеної рослини, їх використовували як присипки при ранах та наривах, вживали внутрішньо прн шлунково-кишкових та леге­невих недугах, запиваючи водою, квасом, посипаючи на чорний хліб, додаючи до страви в процесі варіння тощо.

Свіжі рослини — листя, квіти, плоди, сік — теж час­то застосовувались у виді компресів при шкірних неду­гах та г. к болетамувальні засоби. В середині XIX ст., як свідчать дані літератури, народна медицина настійно рекомендувала соки для внутрішнього вживання. Таке лікування сирими або кип’яченими трав’яними соками

було дуже популярним, особливо у росіян 49. Але вже в кінці XIX ст. та і! а початку XX ст. соки як внутрішні ліки вживаються значно рідше, а залишаються одним із основних інгредієнтів виготовлення мазей. Часто за­мість соку брали подрібнену траву чи квіти свіжої, рідше висушеної рослини та змішували її з рослинним або тваринним жиром. Іноді суміш піддавали тепловій обробці. Мазі, як правило, застосовувались для ліку­вання ран, наривів. Були більш складні та оригінальні рецепти. Пляшку з горілчаним настоєм тієї чи іншої рослини запікали в буханці хліба або ставили в гор­щик, який доверху заповнювали зерном, найчастіше житнім, глечик закривали, обмазували тістом і ставили в піч після випічки хліба. Витримували там, поки не охолоне. Після цього ліки були готові.

Народна фітотерапія завжди віддавала перевагу сумішам кількох рослин перед однією. Віками нагро­маджений досвід переконував, що дія однієї рослини менш ефективна, ніж поєднання кількох. Цей же досвід підказував, що при основній хворобі завжди бувають супутні захворювання і тому треба лікувати не один хворий орган, а весь організм. Народні зцілителі дуже добре знали це і тому в практиці лікування різних хвороб використовували суміші трав.

Багатокомпонентні рецепти часто знаходимо на сто­рінках давніх травників та «лічебників». Лікарський порадник XVIII ст. при туберкульозі, наприклад, реко­мендує: «Возми квєту маку полъного або листя маково­го, квєту зєля с. Іоана *, кривавннку, каждого по горс­ти, або жменЪ, кореня живокосту сухого столченого лоть, змєшай и бери того зелія по 3 пучки або щипти, вари в козином молоку, процедивши, випить» 50.

Цей же порадник при ломоті в руках або ногах пропонує держати їх над парою гарячого відвару сумі­ші таких трав: чорнобилю, дивини, ромашки дикої, чебрецю. А коли відвар прохолоне, робити у ньому купелі хворих частин тіла 5|. Багатокомпонентні рецеп­ти широко фіксуються в етнографічних джерелах кінця XIX — початку XX ст., що свідчить про їх значне роз­повсюдження у досліджуваний період, а сучасні польо­ві матеріали дають підставу говорити про їх побутуван­ня у наШ час.

В Карпатах та Закарпатті, за нашими спостережен­нями, простудні захворювання лікували «цвітом сіна верхового» (сіна полонинських трав). З нього робили так звану «суху пару»: у бочку чи корито з кип’ячою водою кидали розпечений камінь, сипали різне зілля, зверху клали дошку, на яку сідав або лягав хворий, вкривали його і так деякий час витримували 52. Метод виправданий, оскільки серед полонинських трав було чимало цінних рослин з різноманітною лікувальною дією, які, безумовно, благотворно впливали на орга­нізм.

Доцільність спостережень досить часто в народній уяві обростає елементами магії. Кількість рослин у багатокомпонентних рецептах набирає магічного зна­чення. їх переважно 3 або 9. На Поліссі нам доводи­лось чути: «Слабому важно трійне зілє» (село Борове Зарічненського району Волинської області) або: «Луч­ше брати «9 зільов» (село Луб’янка Поліського району Київської області) 53. У Косівському районі на Гуцуль — щині, готуючи настій зелених плодів горіха — давній перевірений в’яжучий засіб, рекомендували брати по три плоди з дев’яти горіхових дерев Ь4.

На підставі сказаного можна констатувати, що як у способах приготування рослинних лікарських форм, так і в правилах збору лікарського зілля, яких народна традиція зобов’язувала строго дотримуватися, нагро­маджено цінний раціональний досвід, який заслуговує пильного вивчення.

Це, зокрема, стосується способів використання лі­карських рослин, в яких нерідко проявляється винятко­ва винахідливість і спостережливість народних фітоте­рапевтів. Дещо в цьому плані робиться. В останні десятиріччя, наприклад, знову набувають популярності як лікувальні та профілактичні засоби, колись такі поширені в народній медицині і незаслужено забуті на початку нашого століття соки свіжих ягід, овочів та фруктів 55. Вивчаються і такі фактори, як час та місце збирання лікарських рослин, від чого залежала їх ефек­тивність.

Дикорослі лікарські трави. В народній фітотерапії чільне місце займають дикорослі трави. Саме з ними пов’язаний початок раціональних медичних знань, оскі­льки землеробство і вирощування культурних рослин та нагромадження відомостей про їх лікувальні власти­вості — явища пізніші.

Серед дикорослих лікарських трав є цілий ряд рос­лин, раціональність використання яких не викликає сумніву. Це валеріана, звіробій, ромашка, материнка, м’ята, подорожник, деревій, полин та багато інших. Сучасна наука підтвердила їх лікувальні атастивості, і всі вони увійшли в арсенал наукової медицини. Однак їх застосування в народі, як видно з етнографічних джерел кінця XIX — початку XX ст. та даних польових досліджень, значно ширше й різносторонніше, ніж в професійній медицині.

Дослідники народної медицини К. Мошинський, М. Носаль слушно твердили про наявність серед засо­бів рослинного характеру рослин-універсалів, яким приписувалась всесильна й різностороння дія, їх вва­жали зіллям «од усіх недуг», наділяли магічними влас­тивостями 56. Саме вони заслуговують особливої уваги, бо допомагають виявити як спільні, так і етмічноспеци — фічні та регіональні риси, що найвиразніше проявилися як в самому наборі рослин, так і в способах і методах їх застосування. Поряд з рослинами, універсальність дії яких зафіксована скрізь на східнослов’янськш тери­торії, в різних регіонах був свій арсенал рослинних засобів, ліків «від усіх недуг». Це переважно рослини місцевої флори, які в інших місцевостях могли мати значно вужчу сферу побутування. Вивчення їх допома­гає виявити і відібрати найбільш перспективні рослини з числа народних для дальшого вивчення їх фармако — біологічних властивостей.

В етнографічних джерелах XIX — початку XX ст., присвячених питанням народної медицини, виклад ма­теріалу вівся не в плані характеристики лікувальних засобів як таких, а йшов від захворювань, що, на нашу думку, не завжди дає чітке уявлення про специфіку застосування тих чи інших рослинних засобів.

Якщо взяти до уваги той факт, що цілющі власти­вості рослин віддзеркалені в їх назвах, то номенклату­ра народних назв таких рослин-універсалів вказує на їх різнобічну лікувальну дію, свідчить про їх попу­лярність.

Оман великий (Inula helenium L.) крім загальнопо — ширеної в українців назви —«дивосил», росіян —«де­вясил», білорусів —«дзівасіл» або «жывасил» в Карпа­тах, де ця рослина особливо популярна, називають ще «старівником», «старим хлібом», «великим зілєм», в Закарпатті —«болячковим коренем». Це одна з най­давніше відомих лікарських рослин. її лікувальні влас­тивості були добре знані вже в стародавній Греції та Римі, в тібетській медицині 57. Авіценна згадує про оман як ефективний засіб при запаленні сідничого не­рву, болях у суглобах; у виді відвару у виноградному соусі — при серцевих захворюваннях, а в суміші з ме — дом — легеневих 58. Оман знаходив застосування в на­родному лікуванні усіх слов’ян 5Э.

Маємо свідчення, що кілька століть тому ця росли­на була однією з найпопулярніших в Росії. Лікарський порадник XVII ст. рекомендує корінь оману потовчений і змішаний з медом — як засіб від кашлю, варений у вині — такни, що полегшує дихання, мочений у житньому квасі — як ліки при серцевих хворобах Со. В «Лічебній книзі» XVIII ст. про оман говориться як про ефективний засіб при корості та інших шкірних захворюваннях 6|.

Етнографічні записи другої половини XIX — початку XX ст., польові матеріали автора з ук­раїнської території підтверджують та дещо розширю­ють інформацію про діапазон захворювань, при яких вживався оман. На Україні свіжим листям оману гоїли рани, виразки, пухлини 62. Росіяни Вологодської губер­нії в аналогічних випадках використовували сушене листя рослин 63, білоруси — мазь, яку виготовляли з розтертого на порошок кореня оману, який пережарю­вали з свинячим жиром 6

Українці вживали його у виді відвару або горілча­ного настою — як загальнозміцнюючий засіб, при хво­робах шлунково-кишкового тракту; відвар на меду — при легеневих недугах, туберкульозі легень. В аналогі­чних випадках, за даними М. Федероаського, застосо­вували його й білоруси 65.

Серед мешканців Верховинського району на Гу — цульщині і зараз користується популярністю оманове вино, чи, як його тут називають, «вино дикого соняшни­ка», для приготування якого 20 г свіжого кореня зали­вають одним літром червоного вина і варять 10 хвилин. П’ють напій по 50 г щодня при болях шлунку різної етіології. Іноді в аналогічних випадках віддають пере­вагу порошку із сирого кореня рослини, запиваючи його водою. Згідно з інформацією, записаною в Косівсь — кому районі на Гуцульщині, горяни використовували лис­тя оману разом з листям підбілу навіть при лікуванні слоновості 66.

Наукова медицина теж рекомендує оман як засіб від кашлю та легеневих недуг. Сфера ж застосування його в народній медицині, як бачимо, значно ширша й аналогічна в усіх трьох східнослов’янських народів. Етнічна та регіональна специфіка проявляється в ба­гатстві та різноманітності лікарських форм рослини.

Дуже популярним в самолікуванні українців, росіян

та білорусів був звіробій (Hypericum perforatum L.)—«Іванове зілє», «святоянське зілє», «кровник», «заяча крівця», «пожарниця». Рослина ця віддавна вживана в народній медицині усіх слов’ян 67. У росіян та українців за ним закріпилася назва ліку від «дев’яноста дев’яти», а то й «ста» недуг. Білоруси вважали його засобом, здатним вилікувати «сорок хво­роб» 63. Прекрасний знавець народної фітотерапії М. А. Носаль вважав, що немає рослини, рівної звіро­боєві щодо лікувальних властивостей 69. До таких ви­сновків прийшов дослідник на підставі вивчення досві­ду народної медицини, яка застосовувала цю рослину при найрізноманітніших захворюваннях. Причому, і ді­апазон хвороб, при яких вживали звіробій, і лікарські форми в українців, росіян та білорусів майже готожні. Внутрішньо водяний настій його пили при хворобах шлунково-кишкового тракту, нирок, печінки, легеневих та гінекологічних недугах (маткові кровотечі), геморої, головних болях, ревматизмові, подагрі. Зовнішньо у вигляді ванн, примочок, компресів, мазей (разом з іншими компонентами) використовували при шкірних висипах, виразках, наривах, туберкульозі шкіри, діатезі у дітей 70. При опіках та всіляких ранах особливо попу­лярною була «звіробоєва олія», яку виготовляли, на­стоюючи не менше трьох тижнів у соняшниковій (ще краще мигдалевій) олії, квітки звіробою у співвідно­шенні: дві частини квітів на чотири частини олії.

Якщо з лікувальною метою рекомендували суміш кількох трав, звіробій був обов’язково їх компонентом. «Як без борошна хліба не спечеш, так без звіробою зільов не звариш» (село Луб’янка Поліського району Київської області), «Всяке зілля без звіробою, як стра­ва без солі (село Видерта Камінь-Кашнрського району Волинської області)—так оцінюють цю рослину в на­роді п. У селі Видерта, за нашими спостереженнями, при сильних головних болях рекомендували для внутрі­шнього вживання відвар звіробою, золототисячника і кори жостеру 72, на Чернігівщині (село Гірськ Шорсь­кого району) відвар звіробою з золототисячником при­ймали при шлункових хворобах 73.

На підставі наукових досліджень виявлено в’яжучі, антимікробні, кровоспинні та протизапальні властивос­ті звіробою. І в світлі наукових даних стає зрозумілою раціональна основа використання звіробою в народній медицині.

До особливо популярних в народній медицині рос­лин належав і полин гіркий (Artemisia absinthium L.), відомий в науковій медицині як засіб, що посилює апетит та поліпшує травлення. Аналогічно використо­вуючи цю рослину, народна медицина наділяла ТІ й іншими лікувальними властивостями. В усіх слов’ян, за даними К. Мошинського, полин — давній, перевірений засіб від пропасниці 74. Згадки про це знаходимо в давніх травниках та лікарських порадниках 75. Дослід­ники зібрали широку інформацію про цю властивість полину — чи то у виді соку свіжої рослини (колишні Вінницька, Київська, Полтавська, Воронезька губер­нії) 76, чи відвару трави (Прикарпаття) 77, кореня (Тернопільська) ‘8, горілчаного настою (Чернігівська, Полтавська, Тамбовська, В’ятська губернії) 79.

В ряді місцевостей України, як і Росії та Білорусії, полин вважався добрим жовчогінним та глистогінним засобом 80. В аналогічних випадках вживався полин в народній медицині інших слов’янських та не­слов’янських народів — болгарській, французькій, ін­дійській. Французька медицина, наприклад, як глисто­гінний засіб, пропонує суміш полину з пивом у співвід­ношенні: одна частина листя на ЗО частин пива 8|.

Подекуди полин вважали засобом, який покращує пам’ять (Прикарпаття, Ровенська область) 82, його вживали у виді купелів при хворобах сечового міхура (Східне Поділля) 83, полоскали ротову порожнину при болі зубів84, пили при ревматизмі (Чернігівщина)85, сухому затяжному кашлі (село Очеретувате Дніпропет­ровської області) 86. Оригінальний рецепт зафіксовано при лікуванні туберкульозу у практиці дитячого ліку­вання росіян В’ятської губернії. Тут 400 г полину зали­вали пляшкою горілки або рому, запалювали, щоб спиртне вигоріло, а суміш, яка залишилася, клали на тричі згорнуте полотно і закутували дитину на сім-вісім годин 87.

Полин вживався при пухлинах та ударах — найчас­тіше у вигляді примочок з водяного настою. У В’ятській губернії до такого настою чи відвару додавали оцет, виноградне вино або горілку і вживали для очищення гнійних ран 88.

При лікуванні пропасниці на Полтавщині за поли­ном треба було іти до схід сонця, знайшовши його, нагнутися і зірвати зубами, бо вірили, що тільки у тому випадку пропасниця кине хворого 89. У ряді випадків лікувальними властивостями наділяли тільки полин, зірваний на Купала 90. Приписували йому певні магічні властивості, вважали засобом, що охороняє від не­щастя, злих духів. Ним заквітчували на Івана Купала житла й господарські будівлі, вірили, що він відганяє усяку нечисту силу, носили при собі як оберег від русалок 91.

Широке застосування мав також полин звичайний (Artemisia vulgaris L.), званий в народі чорнобилем (назва спільна у росіян, українців, білорусів), рідше — «бильником», «билицею». Наукова медицина дуже обе­режно ставиться до цієї рослини, в народі ж вона віддавна ціниться і наділяється різнобічною лікуваль­ною дією. «Трава чорнобиль — мати есть всем тра­вам»,— таку оцінку дають їй давні пам’ятки медичної літератури 52. Аналогічно у чехів «Cernobyl — otec bylin» 9J.

Етнографічні записи другої половини XIX — початку XX ст. подають відомості про чорнобиль як засіб від простудних захворювань, туберкульозу, гінекологічних недуг, головних болей різної етіології,

* *~ Q4

холери, епілепсії.

Місцевою специфікою відзначалися народні рецеп­ти. За даними М. А. Носаля, мешканці Волині при ту­беркульозі вживали відвар кореня чорнобилю на біло­му вині (варили десять хвилин, в кип’яток додавали мед, пили, після того як прохолоне, по одній склянці натще) 95. При епілепсії у цій же місцевості рекоменду­вали відвар кореня на пиві96. Подібний рецепт зафік­совано Г. Верещагіним у росіян В’ятської губернії. Там перед приступом або через півгодини після нього хворо­му давали порошок кореня чорнобилю з невеликою кількістю пива 97. На Східному Поділлі в аналогічному випадку теж вживали порошок кореня. При цьому строго дотримувалися певних правил, яким не можна відмовити у раціональності. Корінь викопували де­рев’яною лопатою, а висушивши та розтерши на поро­шок, брали тільки дерев’яною ложкою 98.

В народній медицині росіян чорнобиль настоювали на спирті і вживали при лікуванні ракових захворю­вань ". Дуже популярною була рослина і в гінекологіч­ний практиці. Причому екземпляри з зеленими стебла­ми вживали при затримці менструації, а червоностебель — ні — при маткових кровотечах (Тверська губернія) 10°.

Магічні функції чорнобилю такі ж багатоманітні, як і лікувальні. Цим зіллям, зірваним на Івана Купала, перепоясувались, щоб запобігти болю попереку при роботі, особливо під час жнив 10‘. Його використовува — ли в прогнозуванні: виживе хворий чи помре. За по­вір’ям, записаним на Харківщині, тяжко хворого купа­ли у відварі чорнобилю. Якщо людина не видужає на третій день, то помре |02. Чорнобилем підкурювались, щоб оберегти себе від уроку (Заліщицький район Тер­нопільської області) 103. Деякі дії, пов’язані з цією рос­линою, зберігають сліди давніх елементів язичництва, древніх культів. З метою профілактики малярії, на­приклад, шукали під коренем чорнобилю вугликів, які треба було проковтнути, а на їх місце покласти моне­ту — своєрідну жертву землі (Заліщицький район Тер­нопільської області) ІМ.

Сучасні польові матеріали підтверджують і дещо розширюють існуючу в етнографічних джерелах інфор­мацію про цю рослину. За даними, зафіксованими в Рокитнівському районі на Ровенщині, відвар кореня чор­нобилю вживався і вживається при запальних проце­сах нирок, сечового міхура та гінекологічних захворю­ваннях. В даній місцевості вважали також, що його можна застосовувати при лікуванні венеричних хвороб (село Березове Рокитнівського району) 105.

Популярність рослини в народі, приписувана їй лікувальна дія свідчать про необхідність дальшого її вивчення спеціалістами медико-біологічного циклу наук.

В лікувальній магії як оберег від усякого зла вжи­вався ще один вид полину —«боже деревце» (Artemisia abrotanum L.). Його вирощували з цією метою у квіт­никах біля хати (Сколівський район Львівської облас­ті) |06. Зірваним на Купала та посвяченим у церкві цим полином підкурювалися, щоб оберегти себе від уроку (Заліщицький район Тернопільської області) 107.

Дуже популярною в народній фітотерапії була кро­пива (місцеві назви —«жалива», «жаркуха», «жижку — ха», «джигушка», «жигавка», «покрива», «копри- ва») |08, два її види — велика дводомна кропива (Urtica сПоіса L.) та кропива мала, жалюча (Urtica urens L.).

Сфера їх застосування була майже аналогічна, а діапазон хвороб, при яких вживали обидва види, над­звичайно широким.

Кропиву вважали добрим кровоспинним засобом. Свіжим соком з листочків кропиви гоїли рани, пили при легеневих, маткових кровотечах, білоруси в аналогіч­них випадках застосовували настій листя (20 г на склянку води) або відвар кореневища 109. Науковими даними підтверджено раціональність народних спосте­режень. іВстановлено, що 1 г листя кропиви містить біля 400 біологічних одиниць вітаміну К, який сприяє згортанню крові и0.

Здавна відомі в народі кровоочисні властивості кро­пиви. Лікарський порадник XVIII ст. при висипах на шкірі та корості пропонує: «Копріви натолци с солю и з білком яєчним и в лазни нехай ся мажеть»111. Етно­графічні записи пізнішого часу підтверджують широке вживання кропиви як кровоочисного засобу. Повсюди на Україні при фурункульозі, хронічних захворюваннях шкіри радили пити чай зі стебел і квітів кропиви, з відвару кореневища робили купелі, а з розпареного у гарячій воді листя — компреси ||2. Відома ця рослина і як ефективний засіб від ревматизму. Найчастіше бо­лючі місця просто жалили свіжо зірваною кропивою, хоча в окремих місцевостях були свої, складніші рецеп­ти. В Кременчуцькому районі на Полтавщині, наприк­лад, в таких випадках хворого купали у відварі хрону та кропиви. Купелі були довготривалими (поки вода не прохолоне) пз. Росіяни В’ятської губернії готували го­рілчаний настій з коренів кропиви, лопуха, Чорнобиля та горобини, який рекомендували пити по одній-дві чарки з день при ревматизмі 114.

Вживали кропиву при простудних захворюваннях, болю в грудях, сильному затяжному кашлі. Причому, в різних місцевостях були свої способи приготування ліків. На Харківщині та в деяких районах Чернігівщини в таких випадках пили водний настій листя кропиви И5. Подекуди на Чернігівщині (село Прибинь Корюківсько — го району) перевагу віддавали настою рослини на мо­лоці 116. На Гуцульщині, Волині, Полтавщині, в Білору­сії використовували відвар кореневища Росіяни при простудних захворюваннях пили настій насіння кро­пиви |,в.

При сильних головних болях в деяких місцевостях України (Корюківський район Чернігівської області, Великоберезнянський район Закарпатської області, За — ліщицький район Тернопільської області) її рекоменду­вали мити у теплому настої або відварі цвіту кропи­ви 119, а при випаданні волосся та лупі — відварі листя. В останньому випадку інколи застосовували суміш з рівної кількості листя кропиви та підбілу 12°. Росіяни, за даними Н. Г. Ковальової, в аналогічних випадках також вживали відвар листя, а білоруси — відвар цілої рослини з коренем.

В ряді місцевостей України та Білорусії відваром кореневища кропиви лікували коклюш у дітей |22. На Тернопільщині ним полоскали ротову порожнину, якщо боліли зуби |23. Росіяни хворий зуб обкладали кропи­вою |24.

З різних місцевостей східнослов’янської території маємо дані про кропиву як надійний засіб при розладах травлення, захворюваннях нирок і печінки, жовтяниці, глистогінний та протималярійний засіб. На Волині, на­приклад, настоєм листя кропиви жалючої та ожини (по одній чайній ложці кожного на 1,5 склянки кип’ятку, випивали протягом дня) лікували дизентерію 125. Росія­ни сік свіжих молодих листочків рекомендували при каменях в нирках та печінці, а відвар кореневища з цукром — при «застарілих» каменях 126. Рослину вжи­вали при нервових та серцевих захворюваннях, па­ралічах.

Сильна і різнобічна дія кропиви на організм спричи­нилась, мабуть, до того, що їй приписували й певні магічні властивості. В ряді місцевостей України зірвану на Івана Купала кропиву вішали на воротах, дверях, втикали в щілини хлівів як оберег від відьом та іншої нечистої сили, яка, за народним повір’ям, в купальську ніч активізувала свої дії. Подібними властивостями наділяли кропиву в Росії та Білорусії 12?.

Рослина і зараз — одна з найпопулярніших в наро­ді. Вивчення хімічного складу кропиви свідчить, що за вмістом органічних сполук це одна з найбагатших ди­корослих трав. В ній є у значній кількості вітаміни А, В?,, С, К, білки, залізо, фітонциди, дубильні речовини тощо.

Сучасна медицина використовує кропиву як крово­спинний засіб, народна ж, як свідчить розглянутий матеріал, зараховує її у розряд рослин-універсалів, здатних вилікувати різноманітні недуги.

До рослин-універсалів із яскраво вираженою різ- носторонньою лікувальною дією народ відносив, і не без підстави, деревій, подорожник, лопух, м’яту, ро­машку та деякі інші. Наука довела раціональність народних спостережень.

Деревій Achillea millefolium L. («деревень», «кро­вавник», «кровник», «серпник», «серпоріз», «мурашчів — ник»— в українців; «кривавник», «кровавник», «под­бел», «пудбіл»—у білорусів; «грижная трава», «мат — ренка»— у росіян) — давній перевірений кровоспинний засіб, на що вказують народні назви рослини в україн­ців та білорусів. З цією метою його вживали ще старо­давні греки та римляни, знаною була ця властивість деревію і в Київській Русі.

Найчастіше рану заливали соком свіжого деревію або просто прикладали до неї свіжі розім’яті листочки рослини (Волинська, Київська, Ровенська, Чернігівсь­ка, Тернопільська області, Карпатський регіон) І28. Рід­ше клали розім’ятий цвіт деревію (село Ромашківка Ківерцівського району Волинської області) 129, або присипали порошком висушеної рослини (Єлисавет — градський та Александрійський повіти колишньої Хер­сонської губернії) 130. Білоруси в та^их випадках вико­ристовували відвар, настій або сік деревію |3‘. Подеку­ди в Росії при ранах, ударах, крім зовнішнього вжи­вання рекомендували приймати сік рослини і як внут­рішнє |32.

Відвар трави деревію, подекуди — цілої рослини з коренем (село Очеретуваге Дніпропетровської облас­ті) або сік свіжої рослини пили при сильних болях шлунку («завійна», «сонці»), поносах. В деяких місце­востях деревій вживали в суміші з іншими компонента­ми. В Снятинському районі Івано-Франківської області при «сонцях» пили з горілкою потовчений з часником корінь деревію 133.

В деяких місцевостях України відвар або настій деревію вважався засобом, що лікує пропасницю (По­лтавська, Тернопільська області) . За даними В. Де- міча, деревій був ефективним засобом від пропасниці і на переважній більшості території Росії 135.

Лікували цією рослиною і жіночі недуги. Відвар її рекомендували породіллям у випадках важких післяро­дових кровотеч (село Ромашківка Ківерцівського райо­ну Волинської області) 136, післяродової гарячки (Схід­не Поділля) 137, давали пити дівчатам, якщо довго не появлялися місячні13® застосовували при маткових кро­вотечах. Таке лікування у ряді випадків супроводжу­валося елементами магії. Росіяни В’ятської та Пермсь­кої губерній, наприклад, діючи за принципом імітатив­ної магії —«подібне лікує подібне», при маткових кро­вотечах («от красной грыжи») вживали екземпляри з рожевими квітами, а від білей («белой грыжи») — з білими І39. В Тверській губернії деревій вживався в суміші з травою золототисячника, толокнянки («вед­межі ушка») та «соколиного перельоту». Всіх компо­нентів брали порівну, готували відвар, пили холодним по склянці — вранці та ввечері ио.

Відзар трави деревію (на Гуцульщині — кореня) вживався при простудних захворюваннях, кашлі, запа­ленні легень 141.

Подекуди ного рекомендували пити у виді відвару при головних болях (село Майків Гощанського району Ровенської області) И2, нічному нестриманні сечі (Ро — венська, Тернопільська області) 143. На центральній Бонківщині відваром рослини на молоці, рідше воді полоскали ротову порожнину при болі зубів та з метою профілактики зубного болю М4. На Тернопільщині при набряках серцевого або ниркового походження набряк­лі місця обкладали розтертим листям деревію |45.

Рослина відома в народній медицині багатьох наро­дів переважно при шлунково-кишкових захворюваннях та як кровоспинний засіб |46. Особливо популярна вона в Болгарії, де вживається також при золотусі, голов­них болях, ревматизмі, простудних захворюваннях та як протиглистне 147.

Рослина взята на озброєння науковою медициною і разом з іншими рослинними інгредієнтами (листя підбілу, кропиви, малини, чорної смородини) успішно застосовується у виді відвару при лікуванні виразкової хвороби шлунку |48, хронічних бронхітах та бронхіаль­ної астми (в сумішах з травою череди, триколірної фіалки, багна болотяного, листя підбілу, плодів анісу, кореня солодцю) 149.

Віддавна і при різних недугах застосовувала народ­на медицина подорожник великий (Plantago major L.). Повсюдно свіжим листям рослини гоїли рани, нариви, опіки; настій або відвар листя пили прн захворюваннях шлунково-кишкового тракту, поносах, хворобах печін­ки. Подекуди в аналогічних випадках робили горілча­ний настій листя (Городнянський район Чернігівської області, Ратнівський район Волинської області, Косів — ський район Івано-Франківської області) ьо, відвар цвіту (Камінь-Каширський район Волинської облас­ті) 151 або насіння (Ківерцівський район Волинсь­кої області) 152.

В ряді місцевостей України подорожником лікували простудні захворювання, кашель, туберкульоз ле­гень. У Львівській області, наприклад, прн тубер­кульозі легень листя подорожника настоювали на ме­ду — протягом трьох тижнів, у темному місці, щодня в строго визначений час перемішували його дерев’яною ложкою.

Подекуди подорожник виступав як засіб від пропас­ниці 154. В Черкаській області соком подорожника зака­пували очі, коли вони боліли 155. До речі, при запаленні очей радив використовувати подорожник ще Авіцен — на І56. На Покутті подорожник був відомий як оберег від уроків 157.

В народній медицині росіян крім того клали вологі компреси з подорожника при злоякісних пухлинах, при ракові легень та шлунку — пили у еиді сиропу, який виготовляли, засипаючи дрібно нарізане листя такою ж кількістю цукру. Суміш настоювали в темному місці протягом двох тижнів, пили три-чотири рази на день по одній ложці перед їжею 158.

Настій листя використовувався при лікуванні рако­вих захворювань і в народній вірменській медицині. Протиракові властивості подорожника були зафіксова­ні ще Авіценною, який рекомендував листя рослини при пухлинах та злоякісних виразках, а також при слоновій хворобі |59.

Важко знайти популярнішу в народі рослину, ніж ромашка (Matricaria chamomilla L.) — «рум’янок», «рум’янець», «романок», «королиця». У «Зільнику» XVI ст. про неї говориться як про засіб, що посилює зір і слух, зміцнює пам’ять та оберігає від чар 160. Згідно з записами другої половини XIX — початку XX ст. та су­часних польових матеріалів, в усіх східнослов’янських народів вона вважалась панацеєю від усіх недуг.

Чан з її квітів рекомендували при болях у животі, кольках, поносах, спазмах шлунку!!". Ромашку вжива­ли внутрішньо і як полоскання при хворобах простуд­ного характеру, кашлі, болях горла 1о2.

Настоєм ромашки промивали гнійні рани, виразки, робили примочки при хворобах очей, сухі компреси з квіток клали на опухлі місця, для чого їх злегка кропили водою, сильно нагрівали на вогні і, наповнив­ши мішечки, прикладали до болючих місць. На Волині до таких компресів вдавалися, коли боліла голова, зуби (з опухом щоки) 163, на Буковині — при ревматизмі І64.

Росіяни та білоруси подекуди використовували ро­машку як засіб від пропасниці (Ярославська, Вітебська губернії) 165.

Широко вживаною була рослина при лікуванні жі­ночих недуг. Настій її рекомендували породіллям, при маткових кровотечах Іио.

Незамінимою була і є ромашка в практиці дитячого лікування — при простудних, шлункових та шкірних захворюваннях.

Раціональність народних спостережень належно оцінена науковою медициною, і в сучасній медичній практиці рослина вживається в дуже багатьох випад­ках.

До рослин-універсалів віднесла народна фітотера­пія лопух великий (Lappa major Gaertn.), лопух малий (Lappa minor DC), лопух павутинистий — рослину, відому в народній медицині багатьох країн -67. При різних шкіряних недугах (золотуха, фурункульоз, дитя­чі діатези) 168 пили відвар кореня, робили ванни, свіже листя прикладали у виді компресів, виготовляли мазь (із свіжого подрібненого кореня та олії у співвідношен­ні —75 г кореня на 200 г олії, настоювали добу у теплому місці) 169. Така мазь вважалась також засобом, що сприяє росту волосся. На Гуцульщині в таких випадках робили відвар із лопуха та однолітків бе­рези 17°.

На всій східнослов’янській території, як і в інших народів, відомий лопух як ліки і при шлунково-кишко­вих захворюваннях, дизентерії. Якщо українці та росі­яни перевагу віддавали відвару кореня, то білоруси — соку свіжої рослини т.

Лікували ним і простудні захворювання, причому в різних місцевостях існували свої рецепти. На Київ­щині (Білоцерківський район) в таких випадках реко­мендували відЕар кореня лопуха на молоці |72. У Він­ницькій області при болях голови різної етіології її

• • 174 «*

мили у відварі кореня лопуха, в центральних рано — нах Росії в аналогічних випадках — клали компреси із свіжого листя 1/4.

Як українська, так і білоруська народна медицина застосовувала лопух при лікуванні ракових захворю­вань. На Україні, зокрема на Гуцульщині, для таких цілей використовували відвар або горілчаний настій кореня (останній частіше), білоруси ж рекомендували відвар листя лопуха малого, зібраного під час цвітіння рослини 175.

Лопух належав до рослин, які народна уява наділя­ла магічними функціями. На Поділлі він, зірваний на Купала, вважався засобом, що охороняє від хвороб, нещастя та злих духів 176.

При цілому ряді захворювань звертався народ до м’яти холодної (Mentha piperita L.). У всіх слов’ян та багатьох неслов’янських народів — це перш за все пе­ревірений засіб, що заспокоює болі в шлунку, покра­щує апетит, припиняє понос та нудоту. Ця властивість м’яти зафіксована у багатьох етнографічних джере­лах 177.

З різних місцевостей досліджуваної території маємо дані про приписувані їй сечогінні, потогінні, жовчогінні та болетамувальні властивості 178. Вживали її й при

1 7Q

серцево-судинних захворюваннях.

Привертає увагу своєрідність та багатство народ­них рецептів, що відбиває регіональну специфіку засто­сування цієї рослини. Так, у Надвірнянському районі Івано-Франківської області при шлунково-кишкових захворюваннях рекомендували відвар м’яти на моло­ці 180, у Снятинському районі цієї ж області при кашлі, болю в грудях — відвар м’яти і калини на пиві |81. Росіяни як сечогінне пили її в суміші з білим вином 182.

У Дніпропетровській області дитині при затяжному кашлі робили купіль із м’яти та ромашки 183. В Ро — веиській та Волинській областях у відварі м’яти купали дітей, хворих на рахіт, золотуху та з хворобами шлун­ково-кишкового тракту |84. На Гуцульщині (Надвір — нянський район) рослину вживали у виді підкурювань при болю та шумі у вухах Іа°. Росіяни клали кусок м’яти між десною і щокою, коли боліли зуби иь. В Галичині її рекомендували при холері і87.

Цікаві дані про цю рослину містять давні пам’ятки медичної культури. «Лечебна книга» XVII ст., наприк­лад, рекомендує м’яту як засіб від алкогольного сп’янін­ня. «А коли хошь до пьяна не упиватися, м’ята, коли ее пьешь по рану, в уксусе или вине, в тот день напитися не можешь до пияна» |88.

Вивчення хімічного складу рослини підтверджує ра­ціональність народних спостережень. Ментол, який входить до складу її листя, має спазмолітичні та знебо­люючі властивості. Тому виправдане вживання м’яти при невралгічних болях, зубному болі, запальних про­цесах верхніх дихальних шляхів. Розчин ментолу в валеріаново-ментоловому ефірі (валідол) застосовуєть­ся при стенокардії, разом з парафіном у виді олівців — при мігрені |89.

Багато можуть підказати науці народні рецепти. Не випадково, мабуть, в Стародавньому Римі столи нати­рали свіжою м’ятою, вважаючи, що аромат її створює життєрадісний настрій, носили вінки з м’яти в переко­нанні, що її запах активізує роботу мозку 190.

Експериментальне вивчення впливу фітонцидів м’яти на організм при інтенсивній розумовій і фізичній праці свідчить про їх позитивний вплив на функціо­нальний стан та механізм регуляції серцево-судинної системи. Подача фітонцидів (у виробничих умовах) один-два рази на день по 20—ЗО хвилин покращувала самопочуття, знімала втому, головні болі, нормалізува­ла тиск крові 191.

Універсальність діяння деяких рослин мала регіо­нальну специфіку. Аїр тростинний — Acurus calamus L. («татарка», «татарське зілля», «лепеха», «явор», «явор-корень», «ягур», «плешник», «піски»— в україн­ців; «лєпих», «осока», «оренннк», «кукла», «єрник», «бабки», «плюшник»—у білорусів; «ирный корень», «ир», «лепиха» — у росіян) в народній медицині схід­нослов’янських народів відомий переважно як засіб при захворюванні шлунково-кишкового тракту 192. З такою ж метою вживається він і науковою медициною. Коре­невища аїру входять до складу препарату вікалін, який призначають при виразковій хворобі шлунку, дванад­цятипалої кишки та гастритах |93. В деяких місцевостях аїр застосовували й при інших захворюваннях. На Східному Поділлі, наприклад, при частих, довготрива лих головних болях рекомендували мити голову корене­вищем аїру та спати на подушці, яку наповнювали травою цієї рослини |94. В центральній частині України, Сибіру та у білорусів Могильовської губернії відваром трави аїру (жменя на одну склянку води) лікували пропасницю 195.

Росіяни Курської губернії у відварі рослини купали дітей, хворих на туберкульоз, порошком кореневища

■ ■ 196

присипали застарілі рани.

В Поліському ж регіоні, за нашими спостереження­ми, ця типова рослина місцевої флори була універсаль­ним засобом від найрізноманітніших недуг, а лікарські рецепти відзначалися багатством локальних форм.

«Скільки паху, стільки помочі»,— так образно гово­рять про аїр поліщуки (село Луб’янка Поліського району Київської області) 197.

В центральних районах Полісся він вважався незз — мінимим засобом при головних болях різної етіології. Так, у Поліському районі Київщини (село Луб’янка) рекомендували мити голову у відварі кореня росли­ни 19S. На Житомирщині (село Лучанки Овруцького району) в аналогічних випадках робили своєрідні інга­ляції (хворий вдихав пар гарячого відвару). В окремих районах західного Полісся (Зарічненський район Ро — венської області) при головних болях пили відвар цілої рослини, сам процес лікування супроводжувався рядом магічнних дій (брали тільки ту «лепеху», яку стелили на долівку на Тройцю, мили голову в певні дні — сере­ду і п’ятницю, а помивши, виливали воду через межу на другий город і бігли, не оглядаючись, в хату) 19э.

В багатьох місцевостях Полісся аїр (відвар або спиртовий настій, рідше кусок кореневища) застосову­вали як засіб від зубного болю. На Ровешцині зафіксо­вано такий спосіб приготування горілчаного настою: в 10 г порошку кореневища заливали півлітра горілки закупорювали, обліплювали II в стоячому положенні тістом і запікали — як печуть хліб. Такий відвар дер­жали в роті на хворому зубі 20°. Пили його і при підозрі на туберкульоз (чарка горілки перед обідом) 201. Роз­парене тепле листя клали у виді компресів при болях 202

попереку.

Вважали цю рослину і добрим дезинфікуючим засо­бом. За свідченням М. А. Носаля, корінь її рекоменду­вали жувати під час епідемій тифу та холери 203. З такою ж метою застосовувався він і в народній медици­ні росіян 204. Кореневище аїру вважалось одним з основ­них компонентів сумішей для ванн для золотушних і рахітичних дітей, а порошком з нього присипали гнійні рани і виразки 205. Рослина і зараз тут дуже популярна і крім того відома як жовчогінний засіб, як ліки при нирковокам’яній хворобі 206.

В Карпатському регіоні універсальністю діяння наділяли високогірні полонинські рослини — тирлич жовтий (Gentiana lutea L.) і тирлич хрещатий (Gentiana crutiaca L.), арніку (Arnica montana L.), мох ісландський (Centaria islandica L.), стародуб аль­пійський (Laserpicium alpinum L.), радіолу та деякі інші.

Тирлич жовтий, званий в Карпатах «гінсурою», «джинжурою», рідше «сзічурником», пили у виді відва­ру кореня при захворюваннях шлунку, печінки, легене­вих хворобах, ревматизмі, недокрів’ї, ним лікували гнійні рани. «Джинжура» і зараз ежііппєївєп на Гу — цульщнні. З її кореня роблять апетитний чай (залива­ють корінь холодною водою і настоюють вісім — десять годин на сонці), джинжурове вино (заливають невели­кий корінь літром червоного вина і настоюють протягом двох тижнів) 207.

При багатьох захворюваннях гуцульське населення вживало арніку, радіолу —«золотий корінь», мох іс­ландський —«грань», «границя», «плюцник», стародуб альпійський —«змієвона». Арніку, наприклад, добре відому в науковій та народній медицині як ранозагоюю­чий засіб, горяни застосовували при захворюваннях шлунково-кишкових, нервових, гінекологічних, гіперто­нії, бронхіальній астмі тощо. Так, у селі Яворів Косів — ського району висушені і розтерті квіти арніки додава­ли в процесі варіння до кукурудзяної кулеші, яку реко­мендували споживати при захворюваннях шлунку і печінки 208. Доцільність цього засобу очевидна, оскіль­ки вже сама кулеша є легкотравною, поживною їжею.

Мох ісландський був відомий як засіб загальнозміц — нюючий, такий, що посилює апетит, лікує легеневі не­дуги.

Однак особливо цінило гуцульське населення зміє — вону. Про її чудодійну міць ходили легенди. Вважали, що рослина ця, тонкий змієподібний корінь якої тікає, коли копаючи, не покласти біля неї окрайця хліба, здатна лікувати 40 недуг, і серед них важкі захворю­вання нервової системи. У Верховинському районі (се­ла Верхній Ясенів, Голови) спиртовий настій кореня змієвони вживали для натирання навіть при паралі­чах 209.

Крім рослин універсальної лікувальної дії цілий ряд рослинних засобів вживався для лікування хвороб, пов’язаних з одним хворим органом. Східнослов’янська народна фітотерапія знає певну групу рослин від «хво­роб серця», «шлунково-кишкових захворювань», «про­студних недуг», «болю голови» тощо.

З дикорослих трав, що мали більш-менш тотожну лікувальну дію, в усіх слов’ян при захворюваннях шлунково-кишкового тракту крім названих вище вжи­вались золототисячник (в українців —«центурія», «сер­дечник», «рута», «цвінтура», «цвенторка», «зарка»; у білорусів —«сардэчник», «центаурыя», «тысячник»; у росіян — «сердечник», «сердушник»), перстач прямо­стоячий — Potentilla termentilla L. (в українців — «зо­лотник», «поперечник», «підойма», «кровляник», «дуб­равка», «калган»; у білорусів — «дубраука», «узик»; у росіян—«поддубник»), материнка (у росіян—«души­ца», «богородичная трава», «материнка»; у білору­сів —«матередушка») та ін.

Це давні перевірені засоби, які вживає і наукова медицина. В окремих місцевостях ці рослини мали дещо ширшу лікувальну дію. В ряді областей України золототисячник використовувався при жіночих захво­рюваннях, зокрема маткових кровотечах (Чернігівська,

Сумська, Дніпропетровська області) 2|0, росіян Курсь­кої губернії — при кашлі та малярії211.

Перстач був особливо популярним у мешканців Карпат, Закарпаття. Спиртовий настій кореня, рідше відвар пили і при шлунково-кишкових захворюваннях, і прн болях попереку, і при загальному ослабленні організму, на що вказують вдало підібрані назви рос­лини —«підойма», «поперечник», «золотник» та ін. 212 На закарпатській Бойківщині перстач широко застосо­вувався при маткових кровотечах. З цією метою пили міцний відвар (варили біля півгодини) кореня по пів­склянки тричі на день. Звідси поширена тут назва «кровляник» 213.

У північних та центральних районах Білорусії перс­тачем лікували рани, панарицій, інші недуги, для чого робили порошок з кореня, горілчаний настій, відвар або мазь 2‘

При хворобах нирок і сечового міхура ефективними засобами, як і в інших слов’ян, були польовий хвощ (Equisetum arvense L.)—«сосонка», «смерічка», «пади — волос», «йолочка», спориш (Polugonum aviculare L.), подорожник ланцетолистий. Щодо польового хвоща, то в народній медицині росіян він був особливо популяр­ним при кровотечах та важкозаживаючих ранах 2І5. Як кровоспинний засіб відомий він і в народній медицині інших європейських народів. Зокрема, у Франції ефек­тивним кровоспинним засобом є вино, настояне на траві польового хвоща (15—20 г на літр білого вина, настою­ють тривалий час, вживають натще по 100—150 г, застосовують і як очищувальний лосьон) 2|6.

При захворюваннях печінки і жовчних шляхів скрізь на досліджуваній території і в багатьох слов’ян вживали цмин пісковий —■ Helichrysium avenarium L. (в українців —«безсмертник», «суховійки», в білору­сів—«хлял тоути», у росіян—«бессмертник»). Його пили у виді настою переважно перед їжею. В аналогіч­них випадках робили відвар і з кореня кульба­би — Leontodon taraxacum L. (в українців —«моло­чай», «подуйчики», «сліпота»; в росіян —«подорож­ник», «желтый цикорий»; у білорусів—«молочай»), В окремих регіонах, наприклад на Київщині, відвар коре­ня кульбаби вважався також добрим протималярійним засобом 217. На Ровенщині (село Полиці Володими — рецького району) суміш тертого кореня кульбаби з медом вважалась ефективним засобом при екземі 218.

На чернігівському Поліссі і в Білорусії горілчаним настоєм квітів або кореня кульбаби натирались при ревматизмі 219. Особливо популярною була кульбаба в російській народній медицині. Тут закріпилась за нею назва еліксиру життя. Рослина застосовувалась при жовтяниці, водянці, як заспокійливий засіб при безсон­ні, у виді компресів — при укусах гадюки тощо 22°.

Асортимент засобів, вживаних українцями, росіяна­ми, білорусами при кашлі, запаленні легенів, захворю­ваннях простудного характеру, має багато спільного. Підбіл, чебрець, дивина, алтей побутували скрізь на досліджуваній території, вони відомі багатьом іншим слов’янським та неслов’янським народам 22‘. Під­біл— Tussilago tarfara L. («копитень», «копитняк», «мати-мачуха»— в українців; «подбел», «мать-маче­ха», «белокопытник»—у росіян; «мать-мачеха»—у бі­лорусів), як свідчать етнографічні джерела,— давній перевірений засіб від кашлю в усіх трьох східно­слов’янських народів 222. Раціональність народних спос­тережень підтверджена науково, в аналогічних випад­ках вживається він і в науковій медицині. В деяких місцевостях рослина лікує й інші недуги. Так, росіяни подрібнене свіже листя підбілу прикладали до наривів, пухлин, фурункулів 223. З такою ж метою застосовують листя підбілу українські горяни і зараз. У Косівському районі на Івано-Франківщині нами записано інформа­цію про успішне лікування слоновості листям підбілу разом з листям оману 224. Білорусам теж були відомі лікувальні властивості підбілу. Для лікування ран, на­ривів свіже листя та цукор складали шарами у посуд, закривали його та закопували в землю. Коли суміш перетворювалася в однорідну масу, додавали 0,5 кг меду на 1 кг маси і приймали по одній столовій ложці, а також прикладали до ран, наривів, рожистих

• 22*і

місць.

Російська народна медицина крім того рекоменду­вала сік свіжого листя та кореня при туберкульозі, малярії, золотусі, як жовчогінний та потогінний за­сіб 22 . Українське населення Галичини знало підбіл як засіб від пропасниці 227.

Чебрець — Thymus serpylium L. (в українців —«ча­бер», «чобрик», «чебрик», «чебрик»; у росіян —сбого — родицкая трапа», у білорусів—«чобэр») крім своєї основної функції — ліки від кашлю, простудних захво­рювань, яка підтверджена науково (екстракт чебрецю, наприклад, входить до препарату «пертусин»), в Кар­патах був визнаним засобом при серцевих захворюван­нях, жовтяниці 228. На Поліссі вважали, ідо чебрець добре заспокоює нервову систему. Рекомендували при­ймати внутрішньо і як зовнішнє для ванн (село Полиці Володимирецького району Ровенської області) 229. На Чернігівщині (Городнянський, Ріпкинський райони), подекуди на Волині (село Видерта Камінв-Каширсько — го району) його вважали засобом від багатьох не­дуг 230.

Як заспокійливий засіб при безсонні, невралгічних болях, при спазмах шлунку та кишечника вживали чебрець росіяни 231, білоруси — при анемії та маткових кровотечах 232. Народ наділяв цю рослину магічними функціями. Подекуди на Україні вважали, що підкурю­вання чебрецем під час релігійних свят забезпечить сім’ї достаток. Певних магічних дій дотримувались іно­ді при зборі рослини. Наприклад, на Бойківщнні ліку­вальні властивості приписували екземплярам, зірваним тільки до схід сонця на Івана Купала та посвяченим у церкві 233. У віруваннях росіян Пермської губернії чебрець здатний приносити щастя, і його носили в ладанках 2л4.

При легеневих недугах, бронхіті, катарах верхніх дихальних шляхів, туберкульозі легень дуже популяр­ною була дивина — Verbascum nigrum L. (в україн­ців — «коров’як», «дивина»; у білорусів — «дзіванна»; у росіян — «царський скипетр», «коровяк», «дивина», «дзнндзивер»), рослина, за свідченням К. Мощинсько — го, відома в народній медицині усіх слов’ян 235.

В українців рослина мала дещо ширше застосуван­ня. Гуцули вважали її загальнозміцнюючим засобом. У відварі її купали дітей, «аби були здоровими» 23в, «аби були товсті та великі» 23?. Подекуди на Західному Поділлі у відварі дивини купали дітей, хворих на тубер­кульоз (Заліщицький район Тернопільської облас­ті) 238, Східному Поділлі — такі купелі застосовували при хворобах сечового міхура 239.

На Черкащині горілчаний настій насіння дивини («коровяка») у виді полоскань вважався добрим боле­тамувальним засобом при зубному болі (село Шевчен — кове) 24°. Подекуди на Волині соком його цвіту виводи­ли бородавки 24‘, на Київщині — закапували свіжі ра­ни (Білоцерківський район) 242. Гуцули у відварі диви­ни купали хворого: «Як має умерти, то умре зараз по купелі, а як має подужати, то стає йому легше по ній» 243.

Скрізь на Україні наділяли цю рослину і магічними

функціями іншого характеру. Якщо у домашньої твари­ни заводились черв’яки, треба було розшукати до схід сонця дивину, пригнути її до землі, прикласти камінцем зі словами: «Як випадуть з рани хробаки, тоді я тебе випущу» 244. У росіян Тульської губернії аналогічною магічною функцією наділяли чортополох 245.

З локальних засобів при легеневих недугах, кашлі українське та білоруське населення Полісся знало бобі­вник трилистий (Menyanthes trifoliata L.) 246, в західній та центральній частині Українського Полісся, як і поде­куди в Росії,— буркун (Melilotus officinalis L.) 247, в Карпатах особливо популярним був алтей —(Althaea afficinalis L.) «слиз», «слизівник» 2<s, на Полтавщині — ромашка 249. На переважній частині України та у біло­русів як ефективний засіб при легеневих недугах, за­тяжному кашлі зафіксовано вживання бедринцю (Pimpinella saxifraga L.) у виді спиртового настою 250.

В арсеналі засобів східнослов’янської фітотерапії, при серцево-судинних захворюваннях поширеними бу­ли валеріана (в українців —«авер’ян», «валер’ян», «одолян», «одолен-зілє», «чортове ребро»; у білору­сів — «валер’ян»; у росіян — «аверьян», «марьян — ка», «маун», «козлик», «лихорадочний корень», «вырагуша»), конвалія, горицвіт, рослини, відомі в на­родній медицині багатьох народів та визнані науковою медициною251. В деяких місцевостях лікувальна дія цих рослин значно ширша.

В українців спиртовий настій кореня валеріани або відвар кореня заспокоював нервову систему, сприяв травленню, «розігрівав» шлунково-кишковий тракт, був вітрогінним, глистогінним, а також засобом «од пору-

9^9 хт шг ■

хи» . У Карпатах, де ця рослина, за свідченням К. Мошинського 25 зберегла давню слов’янську на­зву —«одолян», «одолен-зілє», її вважали ліками від епілепсії, «суму» 254. Бойківське населення, щоб забез­печити себе і дім від всякої напасті, вирощувало вале­ріану у квітниках біля хати. Звичай цей у деяких селах зберігся до наших днів 255.

Росіяни Воронезької і Курської губерній вживали її у виді відвару або для підкурювання при малярії. В Курській губернії за нею навіть закріпилися назви — «вырагушная трава» або «лихорадочная трава» 25°.

Конвалія —загальновідомий засіб при серцевих та деяких інших захворюваннях. Ще в «травнику» 1771 р. згадується, що квіти конвалії діють снотворно, проти — судомно, слаблять, ягоди мають протималярійну дію 257. Подекуди на Україні (Східне Поділля, Гуцуль — щина) нею користувались при очних захворюваннях, пропасниці 258. Клали примочки з конвалії при захво­рюваннях очей і росіяни 259. В Курській губернії насто­єм кореня рекомендували промивати застарілі язви Білоруси Вітебської губернії вживали її при конвульсі­ях у дітей та при епілепсії 2б1. Крім загальнопоширених відварів та спиртових настоїв в окремих місцевостях були свої, складніші та оригінальніші рецепти. В Дніп­ропетровській області, наприклад, корень валеріани за­ливали горілкою, шляшку ставили в глечик, засипали його житом, кружком з хліба закривали глечик, обма­зували його тістом і ставили в піч після випічки хліба. Як вихололо — ліки були готові2б2. На Волині готували відвар конвалії на горілці (цілої рослини з коре­нем) 263, на Житомирщині — настій її на меду 2а В Саратовській губернії малярію лікували настоєм кон­валії на вині, в Вітебській — коренем конвалії 26°. Час­то ці рослини поєднували з іншими компонентами. На Гуцульщині (село Яворів Косівського району Івано — Франківської області) робили суміш валеріани, конва­лії і пустирника. Спиртовий настій з узятих порівну частин цих рослин і зараз користується популярністю в цій місцевості 266. В Дніпропетровській області «од порухи» вживали спиртовий настій суміші валеріани, ракових шийок, горицвіту, кореня ромашки, переступня і огірошника 2б?.

На Українському та Білоруському Поліссі здавна відомим ефективним засобом при серцево-судинних за­хворюваннях був горицвіт весняний — Adonis vernalis L. («стародубка», «чорногірка»—в українців; «адонис весенний», «горицвет», «желтоцвет», «черногорка»— у росіян), іноді в суміші з валеріаною 268.

Лікували серце також пустирником (Leonorus cardiaca L.). В українців та білорусів його і називали «сердечником». Рослина ця широко введена в клінічну практику при серцево-судинних неврозах, гіпертонії, пороках серця, міокарді, кардеосклерозі, грудній жабі та ін. Росіяни пили при серцевих недугах настій льонка звичайного (Linaria vulgaris Mill.) .

Етнографічні джерела з білоруської та української території не фіксують вживання льонка в таких ви­падках.

На Україні цією рослиною лікували й інші недуги. У Ровенській та Волинській областях П вживали при хворобах нирок, печінки, жовтяниці, відваром з неї або

маззю з квіток льонка лікували екземи та інші шкірні захворювання 27°.

Рослинні засоби народної хірургії досліджуваної території аналогічні з вживаними багатьма народами. Це згадувані вже деревій, подорожник, лопух, спори плауна та ін. При переломах і вивихах українці та білоруси застосовували живокіст—(Symphytum officinale L.). Українці готували з нього відвари, або робили компреси з сирого потовченого кореня. У біло­русів існували свої багатокомпонентні рецепти мазей для переломів: свіжий корінь розтирали, сухий товкли, додавали сірку, каніфоль, несолений свинячий жир, кип’ятили. Коли суміш охолола, додавали білок сирого яйця або пережарювали корінь із свинячим жиром. В напівохолоджену масу додавали камфорне масло. Така мазь добре діяла і при ревматизмі та різних

пухлинах.

В окремих місцевостях України живокіст мав шир­ше застосування. Гуцули у відварі його козеня мили голову при болях ревматичного характеру ‘,72> купали дітей, щоб були здоровими 273. Цікаві відомості, що дещо розширюють існуючу в літературних джерелах інформацію про цю рослину, зібрано нами на Поліссі. Тут при лікуванні розсіяного склерозу вживали попере­мінно у виді натирань горілчаний настій кореня росли­ни та мазь, у склад якої крім живокосту входив несоло­ний тваринний жар 27

У росіян Курської губернії рослина ця застосовува­лась внутрішньо прн дизентерії та легеневих недугах, у виді ванн — як загальнозміцнююче 275.

Народна педіатрія українців, росіян та білорусів широко використовувала такі рослини, як згадувана ромашка, триколірна фіалка (Viola tricolor L.), череда (Bidens tripartitus L.), материнка (Origanum vulgare L.). їх найпоширеніша лікувальна функція — шкірні недуги (золотуха, діатез, фурункульоз). Популярні ці рослини в народі і зараз. В Косівському та Верховинсь­кому районах Гуцульщини, наприклад, триколірна фі­алка вважається одним з найефективніших засобів при струпах на голові. П’ють у таких випадках відвар з розрахунку 10 г рослини на 200 мл води, по одній столовій ложці три-чотири рази в день 276.

Деякі з названих рослин мали в народі дещо ширше застосування. Так, материнка вважалась ефективним засобом при захворюваннях шлунково-кишкового трак — ту. До речі, із аналогічних випадках застосовує П і наукоза медицина 217.

Широко вживаною була рослина при гінекологічних захворюваннях. На Спятинщпні Івано-Франківської області, наприклад, хворим на жіночі недуги рекомен­дували купелі у відварі материнки *. В ряді місцевос­тей України та Росії такі купелі робили при загальному виснаженні організму та при ревматизмі2/Э. В Єні­сейській губернії в останньому випадку пили відвар материнки 280. Горілчаний настій рослини вживали при зубному болі, розтертий порошок вдихали при нежи­ті 281. Аналогічну дію при нежиті мали компреси з свіжого листя на чоло та скроні 282. Сік вважався засобом, що охороняє від укусу. В давнину рослина вважалась оберегом від чар *м.

Однією з специфічних рис народної фітотерапії слов’ян було вживання з лікувальною метою отруйних рослин. Етнографічна література подає нам відомості про застосування в практиці народного самолікування таких отруйних рослин, як дурман (Datura stramonium L.), белладонна (Atropa belladonna L.), купина лікарсь­ка (Polygonatum officinale all.), очиток їдкий (Sedum acre L.), багно болотяне (Ledum paiustre L.), чемериця (Veratrum album L.), ряст (Corydalis solida Sm.), чистотіл (Chelidonium majus L.), блекота (Hyascyamus niger L.) та ін. Лікування ними в більшій мірі, ніж іншими рослинними засобами, поєднується з елемента­ми магії та знахарства. Вже сам процес збору передба­чає різні магічні дії. Гуцули, наприклад, копаючи белла­донну («матріган»), кидали навколо неї гроші, імітува­ли танець. Вірили — все, що робить той, хто копає цю рослину, буде робити і той, кому дадуть напитися відвару з неї 284. Бойки, викопавши корінь белладонни («недрагуля»), клали на це місце хліб і сіль — своєрід­ну жертву землі 285. За віруваннями, поширеними на Буковині, якщо рослину копають зі злим наміром, то при цьому люди сваряться, кричать, називають її «мат — риганом», а якщо з добрим, то, йдучи копати, несуть з собою частування — хліб, горілку, мед. Копаючи, пестять її, обнімають, звуть «царичкою» 286. В таких віруваннях дійшли до нас залишки давніх культів, сліди язичеських поклонінь силам природи. Знаючи про отруйність, з такими рослинами поводились обережно. Як правило, рекомендували для зовнішнього вживання (компреси, ванни, підкурювання).

Як внутрішнє використовували рідко, в мінімальних дозах (15—20 крапель на півсклянки водн, двічі на день; порошку «на кінчнку складного ножика»), пере­важно в суміші з іншими рослинами.

За нашими спостереженнями, на Закарпатті купелі з відвару белладонни вважались добрим засобом від ревматизму. При цьому застерігали, щоб при варінні та купанні не дихати парою, бо можна отруїтися. Поясню­вали також, що бажаного ефекту досягають не одразу. Після двох-трьох ванії самопочуття хворого не зміню­ється, па чствертпн-п’ятнй раз він відчуває погіршення, а за шостим-сьомнм разом йому стає краще. Вважали, що дев’яти купелей досить для повного одужання 287. На Буковині відвар рослини вживали внутрішньо, як абортивний засіб :®8.

Особливо популярним в народі був чистотіл, про що свідчить багатство народних назв (в українців —«роз — топасть», «цинедонія», «путтннник», сземизово», «пло — дисток», «цвінталія», «бринзолія», «сєруха», «бородав­ник», «ластовичник», «простудник», «ранник», «крива — вичник»; білорусів—«бельмечник», «морошник», «ран­ник», «сэрэбряник», «головешннк»; у росіян —«чис­тяк», «гладушник», «цинедонии», «бородавошник»). Одна з них, зафіксована в Карпатах —«розтопасть», «розтопаск», за свідченням К. Мошинського, давньо — слов’янська 2SS, деякі вказують на лікувальні властивос­ті рослини, етимологію інших пояснити важко. Широке загальнослов’янське побутування мала лікувальна дія рослини як засобу від шкірних недуг — висипок, борода­вок, лишаїв, грибка, плям на шкірі тощо 29°. Ця власти­вість чистотілу була відома ще стародавнім грекам та римлянам 23‘. Користувались свіжим соком рослини, яким двічі-тричі на день змазували уражене місце; або міцним напаром, хоч вважали, що останній менш ефек­тивний. Російська народна медицина використовувала цю рослину і як протималярійний засіб — у виді комп­ресів з свіжого листя, які прикладали до п’ят (Курська губернія) 292. В аналогічних випадках — як внутрішнє застосовувала чистотіл і чеська народна медицина 293.

Рослина і зараз дуже популярна в народі. Крім згаданої лікувальної функції вона, як свідчать матеріа­ли польових досліджень, вживається на Поліссі та в Карпатах як ефективний засіб при хворобах печінки, жовчного міхура, жовтяниці та з метою профілактики н лікування раку 294. На Поліссі з цією метою готують напар з висушеної трави з розрахунку одна столова ложка на одну склянку води, п’ють не більше однієї

склянки на день. Гуцули віддають пєрсзагу відвару кореня рослини 295. Як вважає М. А. Посаль, відомості про чистотіл як профілактичний та лікувальний засіб від ракових захворювань увійшли в народ під впливом медичної літератури 286.

Скрізь па досліджуваній території зафіксовано вжи­вання як засобу від зубного болю блекоти № i’ascyar. ius niger L.), рослини, відомої в народній медицині багатьох народів. Аналогічним скрізь був і спосіб використання її. Насінням блекоти підкурювали­ся ■— кидали ного на вогонь і вдихали дим або клали разом з іншими травами в дупло хворого зуба 297. На Закарпатті в аналогічних випадках курили цигарки, які виготовляли з суміші блекоти, дурману і шавлії. Такі ж цигарки рекомендували при астматичних приступах.

На Поліссі і Волині прн подагричних і ревматичних болях розтирались спиртовою настойкою блекоти, змі­щуючи її з невеликою кількістю олії 298. В цій же місцевості спиртову настойку листків блекоти разом з листками теж отруйної рослини — болиголова крап­частого (Conium rnaculatum L.) в рівних частинах (дві частини суміші на п’ять частин спирту) пили у дуже мінімальних дозах (дві краплі на одну столову ложку води) при сильних внутрішніх болях, конвульсіях, епі­лепсії 29‘J. Білоруси Полісся відваром листя лікували рани від укусу змій 30°.

Як протималярійний засіб в українців, як і росіян та білорусів, відома така отруйна рослина, як очис­ток — Sedum acre L. («молодило», «зілля од безбеті», «заяча капуста»— в українців; «чистец», «очисток»— у росіян; «чистец»— у білорусів) для підкурювання та у виді відвару 301. На всі;-! території Білорусії, в україн­ців Полісся та росіян Сибіру зафіксовано вживання багна болотяного (Ledum palustre L.). При аналогічній лікувальній дії рослини (при захворюваннях простуд­ного характеру, кашлі, туберкульозі легень, коклюші, болях голови) різноманітністю та локальною специфі­кою відзначалися народні рецепти. Українське населен­ня Полісся, як і росіяни, найчастіше застосовувало водяний настій рослини 302, білоруси з відвару рослини з молоком або медом робили інгаляції 303. Якщо враху­вати, що багно болотяне містить фітонциди, дубильні речовини та ефірні масла, то вживання його виправда­не. Українці Полісся застосовували його зовнішньо як відвар разом з чемерицею і копитняком, або мазі, до

складу якої входив ще й свинячий жир,— при рев-

матизмі.

Етнографічні джерела фіксують вживання у ряді місцевостей мухоморів червоних. Так званий «мухомо — ровий спирт», способи приготування якого відзначали­ся певною локальною специфікою, відомий як ефектив­ний засіб при радикулітах та гострих ревматичних болях в усіх трьох східнослов’янських народів.

За нашими спостереженнями, багатоманітністю від­значаються рецепти приготування «мухоморового спир­ту» на Українському Поліссі.

В окремих районах Сумської та Київської областей (село Слоут Глухівського району, село Луб’янка Полі­ського району) мухомори в закритому посуді ставили в тепле місце, через деякий час вони пускали сік. Це і був «мухоморовий спирт» 305. Аналогічний спосіб при­готування «мухоморового спирту» зафіксований на Бі­лоруському Поліссі 306 та у росіян Новгородської губер­нії 5о?. В Щорському районі на Чернігівщині (села Сновське, Гірськ) робили спиртовий настій з сушених мухоморів, в Новгород-Сіверському і Семенівському районах цієї ж області (села Михальчина Слобода, Погорільці)— зі свіжих 308. В селі Лучанки Овруцького району Житомирської області залиті спиртом свіжі мухомори на 12 днів закопували в землю 309. Один з оригінальних способів приготування «мухоморового спирту» знало білоруське населення Полісся. Там пляшку з залитими горілкою мухоморами запікали в буханці хліба ЗІ°. Білоруси вживали мухомори і як внутрішнє— у вигляді порошку при малярії *•’.

Варто зауважити, що українське населення Карпат, в лікувальній практиці якого гриби займали помітне місце, мухоморів з цією метою не вживало.

В усіх східнослов’янських народів зафіксовано вжи­вання сушених білих грибів, розмочених в молоці або гарячій воді, як ранозагоюючого засобу, особливо при гнійних ранах та наривах.

Викладені факти свідчать про значне місце дикорос­лих лікарських трав в народній фітотерапії, про бага­тий народний рецептар, в якому знайшла відбиття етнічна и регіональна специфіка.

Дерева, кущі та лісові ягоди в народній медицині. В основі використання з лікувальною метою різних порід дерев в східнослов’янській народній медицині лежать, без сумніву, їхні реальні властивості, багатові­кові спостереження і досвід. Однак з усіх рослинних лікувальних засобів тут чн не найбільш виразно просту­пають елементи давніх язичницьких вірувань. Літера­турні джерела подають нам відомості про шанування слов’янськими племенами «священних» гаїв, поклоніння певним видам дерев ЗІ2. Переважання тих чи інших видів варіюється залежно від географічних умов, етніч­них та місцевих традицій.

У східних слов’ян особливою шаною і увагою оточу­вали дуб — як дерево «чисте», «добре», «святе» зГз. Листю його приписували апотропеїчні властивості, ко­рі — широку лікувальну дію, тотожну у всіх східно­слов’янських народів і основану на раціональному досві­ді народу. Знання про в’яжучі властивості дубово; кори давало підстави використовувати її як хороший рано­загоюючий засіб — вживати для полоскання ротової по­рожнини при запаленні слизової оболонки, ангінах, болі зубів, внутрішньо — при розладах шлунку, поно­сах 314. В Українських Карпатах з лікувальною метою використовували і жолуді, які сушили, подрібнювали на порошок і курили в люльці при болі зубів (Турківсь — кий район Львівської області) 315 та камбій, відвар якого пили при кашлі (Воловецький район Закарпатсь­кої області) 3|6.

Зафіксовані в літературі архаїчні обряди з березою у східних слов’ян дають підставу говорити про ту вели­ку роль, яка відводилась цьому дереву в житті на­роду 3|7.

Справді, згідно з етнографічними записами другої поло­вини XIX — початку XX ст., береза займала особливе місце в народній медицині східнослов’янських народів. Для лікування використовували її листя, бруньки, кору та сік, нарости на березі та березовий дьоготь. Березо­вий сік, водяний або горілчаний, настій березового листя — давній перевірений засіб від кашлю, хвороб дихальних шляхів, туберкульозу 3|8. Раціональність на­родного спостереження підтвердило успішне застосу­вання настою з березового листя під час Вітчизняної війни як вітамінного напою при язвах та довго незажи — ваючих ранах, туберкульозі легень та ряді шлунково — кишкових захворювань319.

Настій березових бруньок на горілці — дуже попу­лярний ранозагоюючий засіб у всіх трьох східно­слов’янських народів 320. Таким же настоєм натирались при ревматизмі, пили його при пропасниці та ін.

Польові матеріали підтверджують та дещо розши­рюють відомості про лікувальні властивості берези.

В Камінь-Каширському районі Волинської області, на­приклад, зафіксовано вживання березового соку як ефективного засобу при нирково-кам’яній хворобі 321, в селі Тимоновичі Ссменівського району на Чернігівщи­ні — березового дьогтю прн ракових захворюваннях. Приймали його, капаючи на білий хліб та запиваючи молоком. Дозу поступово збільшували — від однієї краплі до двадцяти. Взагалі дозування ставилося в залежність від індивідуальних властивостей організму. Вважали, що організм сам регулює необхідну йому кількість лікувальних препаратіз 322. Якщо взяти до уваги, що березовий грнб — чага («цель», «чир», «жиг — ва») признаний не тільки народною, а й науковою медициною як засіб, що має протиракові апастивості, то заслуговують на увагу й інші препарати цієї росли­ни, вживані в народі при лікуванні цієї недуги.

Етнографічні джерела другої половини XIX—XX ст., польові матеріали автора фіксують зживання як ранозагоюючих засобів відварів кори ясена, верби, лис­тя бука, вільхи, липи. Зокрема, дуже цікаві дані маємо про різносгоронню лікувальну дію липи, що, можливо, зберігає залишки її тотемічного культу, властивого, за даними К. Мошинського, усім слов’янам 323. Як доказ учений приводив такий факт: культові споруди з дав­ніх-давен оточені липами 32 Липовий цвіт — один з найбільш популярних засобів від кашлю с усіх слов’янських народів 32а. Білоруси застосовували ного разом з цвітом картоплі та медом 326.

Цікаві дані маємо про різноманітні способи лікуван­ня липою з української території. На Східному Поділлі у відварі її кореня мили голову при болях "різної етіології. Таким самим відваром лікували очні захво­рювання. В цьому випадку лікування супроводжува­лось різними магічними діями. Ішли за липою до схід сонця, коли ще не проспівали півні, варили вночі то­що 327. На Поліссі порошок. з липового вугілля разом з цукром додавали до кип’яченого молока, пили двічі на день прн болях в шлунку та різкому похудінні. В Карпатському регіоні (Сколівський район Львівської області) відвар з камбію липи на молоці вважався перевіреним засобом від ран 3:8. Білоруси в тотожних випадках клали компреси з свіжого листя 329.

Аналогічну в усіх східнослов’янських народів функ­цію мала бузина, рослина, пов’язана в народній уяві з різними віруваннями та повір’ями. Місце, де ріс цей кущ, вважалося оселею нечистої сили 330. Бузини не слід викопувати, бо постійно будуть докучати всякі хвороби. За іншим повір’ям, викопування її кореня викликає судороги кінцівок, а спалювання — нариви на спині 331. Нею не можна бити худоби, бо та буде сохнути та ін 332. Але в той же час народна медицина широко використо­вувала цю рослину, знану в медичній практиці н інших слов’ян. Скрізь на досліджуваній території відвар її квітів пили при простудних захворюваннях, сильному кашлі і навіть туберкульозі легень 333. Подекуди на Бойківщині (Сколівський район Львівської області) настій квітів бузини вважався ефективним засобом при ревматизмі та радикуліті. Його приймали внутрішньо, випиваючи дві-три склянки на день, а з запарених кип’ятком квітів клали компреси на болючі місця 33 З лікувальною метою вживали і листя та кору бузини. На Гуцульщині листя використовували як проносне: 15—20 г його варили в 0,5 л молока протягом 10—15 хз. Пили охолоджений відвар натще по пів­склянки. А розтерті з листочками молоді гики клали як компреси при запальних процесах шкіри. В деяких місцевостях (Хмельницька область) та у Білорусії при шкірних захворюваннях, зокрема рожистих запальних процесах, прикладали натерту бузинову кору 335. Поде­куди в центральних областях України (Київська об­ласть) з цією метою її змішували з житнім борош­ном 335. За свідченням В. Деміча, в центральних райо­нах Росії бузину вживали як блювотний засіб та як послаблюючий. А протилежну їх дію пояснювали так: кора, зідрана вранці до схід сонця знизу вверх — ви­кликає блювання, а зверху вниз — послаблює. Аналогі­чне повір’я, за свідченням В. Деміча, побутує і в інших *

народів.

Широко зафіксовано в народній медицині вживання вільхи чорної та вільхи сірої. В’яжучі властивості обох її видів були відомі ще в Київській Русі і вже тоді відвари їх кори вживалися для полоскання горла і ротової порожнини при запальних процесах 338. В ана­логічних випадках вживали її українці, росіяни та білоруси. Листя вільхи вважалось добрим потогінним засобом. Дані етнографічної літератури подають відомості про популярність «сухих ванн» зі свіжого листя вільхи при ревматизмі, подагрі, паралічах 339. Про популярність в народі лікування багатьох хвороб простудного харак­теру «сухими ваннами» з вільхи і зараз згадують М. А. та 1. М. Носалі, В. Комендар та ін. 310 На Білоруському та Українському Поліссі відвар або настій шишкояг вільхи пили при захворюваннях шлунково-кишкового тракту.

У всіх слов’янських народів здавна перевіреним засобом при простудних захворюваннях була калина, готували її по-різному, так само і лікувались неоднако­во. Крім відвару ягід або сиропу, вживаних повсюдно, існували свої оригінальні суміші, в склад яких входила калина. В центральних областях України пили відвар ягід з молоком і медом 341, на Волині перевагу віддава­ли відвару з зелених гілок калини, який пили двічі в день по одній склянці, одночасно вживаючи і сік зі свіжих ягід 342. 1 1а Бойківщині (село Мшанець Старс- самбірського району) ягоди калини разом з часником додавали до горілки. Гуцули (село Яворів Косівського району) знали інший рецепт: на одну склянку води брали по ложці цукру, смальцю і ягід калини, все це кип’ятили. Одержана суміш була денною нормою, яку випивали за три рази перед їжею 343. На Покутті вжи­вали відвар м’яти і калини на пиві. В охолоджений напій додавали сире яйце 344. На Київщині розтерті з цукром ягоди калини і відвар з калинового листя рекомендували як профілактичний засіб при ракових захворюваннях. В окремих місцевостях України (По­лтавщина) та деяких місцевостях Росії (Новгородська, Пермська губернії) ягоди калини давали дітям при коклюші .

В ряді місцевостей з лікувальною метою використо­вували листя, кору, корінь рослини. Гуцули свіжим листям гоїли рани, чиряки, нариви, клали у виді комп­ресів 346, населення західного Полісся (Ровенська об­ласть) в аналогічних випадках користувалося свіжими розім’ятими ягодами або розтовченою корою молодих гілок 347. У В’ятській губернії в таких випадках пили сік із свіжого листя калини 348.

На переважній частині території України та на Білоруському Поліссі відвар кори у виді промивань вживали при болісних маткових кровотечах 3 9. З ана­логічною метою, тобто при внутрішніх та зовнішніх кровотечах, використовує препарати з калини сучасна наукова медицина.

Інший популярний в народному лікуванні кущ — шипшина («свербиуз», «дика рожа», «драп», «свер — бовці»). її цілющі властивості були добре знані вже в Київській Русі. Як свідчать давні пам’ятки літерату­ри, «свороборину» вважали основним «противоскорбу — тическим» засобом і не без підстав 350. Як свідчать наукові дані, плоди шипшини є справжньою скарбни­цею вітамінів (кілька II ягідок вистачає, щоб забезпе­чити добову норму вітамінів А і С). Крім того, вони містять й різноманітні мінеральні солі, рибофлавін, ві­тамін Р і вітамін К. В народній медицині українців вона мала особливо широку сферу побутування. Чай з пло­дів шипшини пили при таких важких захворюваннях, як скарлатина, тиф, запалення нирок, хворобах шлунку і печінки, туберкульозі. Подекуди (Ровенщина, Жито­мирщина) популярністю користувалась настойка з її плодів на горілці J3′. А чай з листків шипшини добре діяв на шлунок, поліпшував його моторну функцію, кріпив, заспокоював болі — і52. Відвар її коренів вважав­ся засобом, який розчиняє всякі камені і» організмі або розщеплює їх на окремі піщинки. Па Гуцульщині, як нам повідомляли, такий відвар готували на молоці, вважаючи його особливо помічним при жовчнокам’яній хворобі 353. В цін же місцевості при гіпертонії рекомен­дували відвар молодих гілок шипшини 354. Як загаль- нозміцнюючий засіб чай з плодів шипшини застосову-

вали и росіяни.

В місцевостях, багатих на хвойні та мішані ліси, в практиці народного лікування широко використову­вались сосна на смерека. Лікувальні властивості сосни, зокрема хвої, були відомі ще в епоху Київської Русі, нею лікували цингу. Польові матеріали свідчать про різнобічність її застосування на Україні, особливо в Карпатах. Відвар її бруньок (збирали їх у березні) пили при простудних захворюваннях, болях горла, при ревматизмі робили ванну з бруньок 356.

Сироп з молодих пагінців сосни, які пересипали цукром, був популярним ліком при астмі, кашлі, легене­вих недугах. Ці препарати і зараз користуються попу­лярністю в народі. Подекуди на Бойківщині (Сколівсь­кий район Львівської області) при захворюваннях про­студного характеру використовують так званий «віта­мін», який готують з відвару пагінців соски і цукру у співвідношенні на 1 л відвару 500—600 г цукру 3 .

У багатьох випадках застосовували живицю. Нею лікували туберкульоз легень (приймаючи по чайній ложці з гарячим молоком три-чотири рази на день) 358, тромбофлебіт (у вигляді компресів з будь-яким жи­ром), опіки та екзему. Вона була одним з необхідних компонентів мазей для лікування застарілих, довго не — заживаючих ран. Інші складники залежно від місцевос­ті були різними. Так, на Східному Поділлі в склад такої мазі крім живиці входили сліп і віск 359, на Розенщнні (село Пслнці Володимирецисого району)—внутрішнє сало і віск або прополіс jG0.

у Карпатському регіоні популярною в лікуванні булл су река — у відварі її шишок купали рахітичних дітей, парілн и їги при ревматичних захворюваннях.

Ряд лікувальних? асобів всіх східнослов’янських на­родів і ри тотожності дії з окремих місцевостях мали значно ширшу сферу застосування. Так, добре відомий усім слов’янам ялівець — як засіб при захворюванні нирок — в Карпатах вживали при найрізноманітніших недугах. У відварі його плодів або коріння мочили ноги при подагрі, ревматизмі і тромбофлебіті. Настій плодів приймали від кашлю361, виготовляли з них сечогінний сироп для дітей, пересипаючи їх цукром. Пили такий сироп чотири рази в день по чайній ложці протягом тижня Тотожну лікувальну дію приписували і сухим листкам ялівцю. Відвар з них у співвідношенні 1 до 39 давали пити при запаленні сечового міхура по пів­склянки тричі на день після їжі 363. Подекуди на Гуцуль — іцнні (Косікськин та Верховинський райони) ягодами, потовченими з овечим жиром, лікували шкірні недуги. В околицях Коломиї на Івано-Франківщині їх рекомен­дували їсти сирими по 6—10 штук на день для профі­лактики епідемічних захворювань — холери, тифу, скарлатини 361. З аналогічною метою житло охурювали гілками ялівцю або розкладали з них вогнища на дорогах, що вели із заражених місць365. Уже сусіди гуцулів — бойки значно рідше вживали ялівець. З відвару ягід тут робили ванни при ревматизмі, пили, при захворюваннях нирок і печінки 36“.

Зафіксовано в Карпатах і вжизання з лікувальною метою глоду («гліг», «малай», «лога»). Відвар його квітів, рідше ягід та листків пили при захворюваннях серця та підвищеному кров’яному тиску 367. На Закар­патті перевагу віддавали спиртовому настою плодів, вживаючи по ЗО—50 крапель тричі на день 368. У Во­линській та Ровенській областях зібрано відомості про лікувальні властивості терну (Prunus spinosa L.). В даній місцевості настій його квіток використовували як проносний засіб, ягід, навпаки, як в’яжучий, відвар з коренів — як температурознижуючий. Вважали також, що чан з цвіту або ягід терну робить людину стійкою проти захворювань 370. На Східному Поділлі певними лікувальними властивостями наділяли черем­ху. Відваром її кори і листя поїли епілептиків 371. Ро­сійська народна медицина, за даними М. Висоцького, знала кору черемхи як в’яжучий засіб 372. Аналогічни-

■ * ■ “5 70 * u

ми властивостями наділяли і сухі ягоди, а настій квітів рекомендували від кашлю

Літературні джерела та польові матеріали подають відомості про значне місце в народному самолікуванні плодових дерев.

Яблуневим або грушевим цвітом у ряді місцевостей України, як і бузиновим та липовим, лікували простуд­ні захворювання з кашлем (Вінницька, Чернігівська, Київська області) 375. В аналогічних випадках пили відвар гілочок вишні 3/8 або однолітків дикої груші 377, а в деяких місцевостях Росії — відвар яблуневого лис­тя 378.

Відвар сушених плодів груші-дички кріпив шлунок (Черкащина) 379, при задусі давали пити відвар нарос­ту — губки, що росте на груші (Надвірнянськии район Івано-Франківської області) 380. Біль зубів лікували відваром слнв-одноліток (Гадяцький район Полтавсь­кої області) 38‘. На Гуцульщині рекомендували класти на хворий зуб сливку з перцем J8J тощо.

Подекуди на Україні помітне місце в народній фіто­терапії займав горіх волоський (Juglans regia L.). Настойка плодів горіха, способи приготування якої мали певну локальну специфіку,— давній перевірений засіб при шлункових хворобах, особливо нетравленні. На Ровснщині горіхи, дрібно порізавши, заливали спиртом у співвідношенні ЗО зелених незрілих горіхів на один літр спирту. Настоювали на сонці два тижні. Настойку зливали, а горіхи засипали цукром і, витри­мавши приблизно місяць, одержували лікер. І настой­ку, і лікер вживали при болях шлунку і кишечника 383. На Гуцульщині півкіло зелених горіхів засипали такою ж кількістю цукру, настоювали дев’ять днів, потім си­роп злизали, додавши половину даної кількості спирту. Пили по ложці два-три рази в день перед їжеюзм. На Косівщині був свій рецепт виготовлення настою. Кілог­рам зелених горіхів різали, додавали два літри горілка, 200 г цукру і літр води, настоювали два-три місяці. Приймали по одній столовій ложці перед їжею протя­гом п’яти-шести тижнів. Після перерви курс лікування повторювали. Таким методом користувались при ліку­ванні виразки шлунку. У цій же місцевості відвар з перегородок, що міститься між частинами ядра стиг­лого горіха, вважався добрим засобом при гшс^тц — нії 385.

Соком з зеленого лушпиння горіхів з водою та медом на Гуцульщині лікували і зараз лікують різні форми ангіни, нариви в горлі. Відзар листя застосову­вали (20—ЗО г листя на один літр води) проти глистів. На Покутті у такому відварі мили голову, щоб краще росло волосся, білоруси в аналогічних випадках вжива­ли відвар горіхової шкаралупи 3SG. Подекуди на Поліссі (Ровенщина) у такому відварі купали рахітичних і золотушних дітей 387, на Поділлі ;;ри золотусі рекомен­дували його пити 388. На Бойківщині відвар кори у виді ванн вважався загальнозміцнюючим засобом 3На Поділлі мокрий лишай лікували маззю з перетертих волоських горіхів і сметани 3S0.

Була популярною в народній медицині українців і ліщина — Coroius avellana L. («ліска», «лісковий го­ріх»), способи лікування якою відрізнялись в різних місцях України. Попіл з гілок ліщини використовували при шкірних захворюваннях — гнійній висипці, «обпа — рах» (пекучих прищах), чиряках тощо. В Хмельницькій області, наприклад, попіл з гілок ліщини застосовували у виді присипок при «обпарах» 39‘, в гірських районах Львівщини (Турківський район) в аналогічних випад­ках користувалися лугом з попелу у виді примочок, гуцули перевагу віддавали відвару з листя або кори. Такий відвар як внутрішнє приймали і при варикозному

• чаї

розширенні вен.

Розглянутий матеріал дає підстави говорити про широке місце дерев у практиці народного лікування українців, як, зрештою, і в багатьох інших народів. Цілий ряд засобів лікування недуг з допомогою дерев мали магічний характер, що несе на собі відбиток давнього культу дерев. У всіх східнослов’янських наро­дів зберігся звичай при ряді захворювань пролазити в отвір, що утворювався при неправильному рості дере­ва, через дупло 3’J Сорт дерев у більшості випадків не грав ніякої ролі, хоча інколи вибирали певну породу дерева. В Пермській гебернії, наприклад, хвору гри­жею дитину батько і матір несли в ліс до двох дубків, що росли поряд, і тричі передавали дитя один одному в проміжок між деревами. Серед багатьох способів лікування малярії в усіх східнослов’янських народів зафіксовано звичай пролазити через дупло або розко­лоте дерево із дотриманням певних обрядових дій. В Пермській губернії хворого на малярію («лихорад­ка») підводили до вільхи, робили в стовбурі щілину, хворий тричі обходив кругом неї і тричі пролізав через щілину 396. Аналогічно діяли і на Покутті, з тією лише різницею, що замість вільхи тут була осика 397. Зв’язок з культом дерева, хоч уже не такий виразний, мають і такі поширені магічні способи лікування, як просову­вання хворих дітей між щаблями драбини 398, стукання ніжками дитини в дерев’яну стінку (коли дитина не може спати) 3". Аналогічно пояснюється звичай потер­тися спиною, коли вона болить, об дерев’яні підпоркл загорожі або з профілактичною метою, щоб не боліла, підперти нею дерев’яну стінку, коли почуєш перший грім.

Виразні сліди давнього культу прослідковуються у зафіксованому П. Демидовичем способі лікування зу­бів у білорусів. Коли зуби болять і викришуються, білоруси бачать в цьому наслідок нетурботливого став­лення до вишні, калини, горобини, крушини. Радять присягти перед будь-яким із цих дерев. Присягають на молодику, до схід сонця. При цьому треба стати на коліна і проказати «Присягаю тебе, крушынка (вара — бинка, вышанька, калинка), што век цябе ня буду ни крышиць, ни ламаць». Повторювали тричі і за кожним разом кланялися дереву 401.

Подібний спосіб подає В. Демич з центральних районів Росії. Хворий до схід сонця підходив до гороби­ни, відламував кусочок з листям, так щоб його можна було прикласти до попереднього місця. Відламаною гілочкою треба було провести біля зуба, що болів, а потім прикласти до того місця, звідки відламав, і проказати: «Рябинушка, кудрявая, не буду тебя ни рубить, ни ломать, ни крошить, пусть только будет так нем зуб, как нема ты» 402.

Отже, в таких рослинних засобах лікування, як дерева, кущі виразно поєдналися багатовіковий раціо­нальний досвід народу з ірраціональними поглядами та уявленнями.

Помітне місце в народній фітотерапії займали яго­ди — малина, суниця, чорниця, брусниця. При простуд­них захворюваннях як потогінний засіб використовува­ла народна медицина усіх трьох східнослов’янських народів малину 403, а також відвар сушених ягід або гілочок малини, рідше — сироп або варення зі свіжих ягід.

Чорниця при тотожній лікувальній дії в українців, росіян та білорусів — як давній перевірений засіб при лікуванні шлункових недуг — поносів (особливо у ді­тей), дизентерії і навіть черевного тифу, доцільність якого доказана науково, в деяких місцевостях України мала дещо ширше застосування. За нашими спостере­женнями, на Чернігівщині (село Гірськ Шорського району) відвар її стебел рекомендували при кашлі, на Ровенщпні (село Полиці Володимирецького райо­ну)— пили при гіпертонії 404.

Локальну специфіку застосування мала суниця. В народній медицині українців вона була особливо попу­лярною на Поліссі. Запарене листя суниці вживали для очищення крові при висипках, прищах, лишаях, золоту­сі, подагрі, хворобах печінки й селезінки, жовтяниці 4°5. Суницями лікували екзему, прикладаючи у виді комп­ресів стиглі, розтерті ягоди, вважали їх добрим глисто­гінним засобом. На Поділлі запарене сушене листя суниці застосовували в практиці дитячого лікування при коклюші, рекомендували хворим на сухоти 4С6. Ці­каво, що в Карпатах, незважаючи на значне поширен­ня, ці ягоди майже не вживались у практиці народного лікування. Російська народна медицина рекомендувала відвар листя й коріння суниці на молоці при розладах шлунку (В’ятська губернія) 407.

При малярії українці Полісся, як і росіяни та біло­руси, застосовували ягоди клюкви, брусниці тощо.

Застосування з лікувальною метою овочів, зернових та технічних культур, декоративних рослин. В народній медицині східнослов’янських народів крім дикорослих лікарських трав широко використовувались харчові рослини. Це одна з характерних її особливостей. Всі вони ввійшли в практику народного лікування на під­ставі емпіричного досвіду.

Деякі з вживаних в народній медицині городніх та технічних культур вважались універсальними засобами від найрізноманітніших захворювань, інші застосовува­лись для лікування окремих недуг.

Рослиною надзвичайно різнобічної лікувальної дії був часник. Це цінна лікарська рослина в народній медицині багатьох народів. Його цілющі властивості були відомі ще древнім єгиптянам та грекам. Відомий «Кодекс Еберса», лікарський порадник, складений 3500 років тому в Єгипті, подає 22 випадки вживання з лікувальню метою часнику і серед них: при болі голови, загальній слабості, сухій екземі, гінекологічних захво­рюваннях, серцевій слабості, наявності паразитів у тілі людини, раку горла та ін.408 В Київській Русі часник використовували як охоронний засіб від «морового по­вітря» 409.

В рукописах XVII—XVIII ст. часник — одна з найчастіше вживаних рослин. Іноземні лікарі, що жили в цей час у Москві, говорили, що «московские лекари

л і

покорены прелестью лука и чеснока» .

Згідно з відомостями про цю рослину в етнографіч­ній літературі XIX ст., в народній медицині українців, як і росіян та білорусів, часник належав до рослин-уні — версалів. Ним натирали чоло і скроні при головних болях; шию, коли боліло горло 41‘, в суміші з розтертою на порошок крейдою прикладали до мозолів 412, пече­ний часник клали в дупло хворого зуба 413. У росіян при зубному болі вживали варений з чистим дьогтем і горілкою часник414. Компресами з потовчених свіжих головок часнику лікували гнійні рани, лишаї 4|5. Поде­куди для таких цілей готували мазь з узятих порівну часнику, цибулі городньої, перцю, солі і меду (Єлиса- ветградськкй, Александрійський повіти Херсонської гу­бернії) 416. В Карпатах часник був і зараз є популяр­ним ліком при підвищеному тиску крові. З цією метою рекомендували вживати один-два зубці часнику щоден­но або готувати спиртовий настій, який приймали по чайній ложці перед їжею 417. У багатьох місцевостях на Україні, в росіян, білорусів часник вважався добрим глистогінним засобом, вживався як протидіюче укусові гадюки, скаженої собаки, а на Буковині — укусам бджіл 418. На Гуцульщині відвар часнику рекомендува-

» * 419

ли п яницям після перепою.

Проте найпоширеніша лікувальна функція часни­ку — протизапальна. Часник був незамінним при за­хворюваннях простудного характуру, а народні рецепти приготування ліків з нього відзначалися оригінальніс­тю та різноманітністю. Подекуди на Київщині, наприк­лад, його варили на меду 420, в Закарпатті — на моло­ці 42‘. Мешканці Карпат прп сильному кашлі рекомен­дували часник з горілкою і калиною. Населення північ­ної Бойківщини знало свій рецепт; у глиняній мисці розтирали кілька головок часнику, додавали трохи цук­ру, підсмажували, потім додавали ложку смальцю і трохи спирту або горілки. Одержану суміш дово­дили до кипіння, пили гарячою. Такий капій вва­жався ефективним засобом від кашлю 422.

В аналогічних випадках вживали часник і зовніш­ньо. При сильному кашлі, наприклад, рекомендували натирати часником ступні ніг або протягом години стояти на розтертому і розведеному у гарячій воді часнику 42‘, при нежиті — вдихати пару з суміші потов­чених головок цибулі та часнику. Добрим ліком від простуди вважалася мазь з перетопленого з маслом часнику, якою натирали усе тіло хворого. А при болях голови простудного характеру її щільно обв’язували тканиною, змоченою в теплому оцті, до якого додавали розтертий часник f’25.

Широко вживався він як профілактичний та ліку­вальний засіб при інфекційних захворюваннях — тифі, холері, чумі. Ним натирали тіло, вішали на шию тощо. Сильні протимікробні властивості часнику спричини­лись до того, що в народі здавна приписували йому магічні функції. Вірили, що він охороняє від злих очей. Зубець часнику зав’язували немовляті в поділ сорочки, вплітали у весільний вінок нареченої, щоб оберегти її від уроків.

Наукою доведено, що фітонциди часнику вбивають різні мікроби, бактерії тифу, холерні вібріони, дифте­рійну паличку, затримують ріст туберкульозної палич­ки. Згідно з дослідами, проведеними японськими вченими, часник не допускає розвитку ракових клітин 425. І в світлі наукових даних стає зрозумілою раціональна основа використання в народі цієї рослини з лікуваль­ною та профілактичною метою.

Таке ж різностороннє застосування мала цибуля. Скрізь на досліджуваній території її вживали як дезин­фікуючий засіб, що сприятливо діяв на дихальні шляхи. Способи приготування його мали певну специфіку, за­лежно від місцевості. На Волині її споживали сирою або печеною 427, на Київщині — вареною на молоці разом з медом 428, на Покутті — смажену з цукром і залиту окропом 429. На Закарпатті з неї робили на­стойку від кашлю: різану цибулю засипали цукром і пили одержаний сироп — дві-три ложки на день 430. Аналогічно лікувались цибулею і росіяни В’ятської гу­бернії 43‘. На Тернопільщині в подібних випадках її вживали в суміші з відваром вівса та меду 432. Білоруси при запальних явищах в ротовій порожнині часто про­сто жували часник чи цибулю або змазували їх соком слизову оболонку 433.

В усіх східнослов’янських народів, як і в багатьох інших, цибуля, свіжа подрібнена або печена, вважа­лась універсальним засобом прн лікуванні виразок, фурункулів, ран, бородавок 434. Іноді цибуля поєднува­лась з іншими компонентами. Так, на Чернігівщині гоїли чиряки, прикладаючи цибулю, розтерту з ме — дом 435, білоруси — маззю з печено! цибулі й мила 43в. На Вінниччині соком свіжої цибулі рекомендували на­тирати місця укусу скаженої собаки 437, на Буковині — місця укусу бджіл (Кельменецький район Чернівецької області) 438. На Кіровоградщнні (колишній Єлисавет — градський повіт Херсонської губернії) її рекомендували їсти сирою з хлібом при жовтяниці, а горілчаний настій цибулі — пити при водянці 439. Росіяни В’ятської губер­нії застосовували її як сечогінний засіб 440. На Київщи­ні лушпиння з цибулі у виді підкурювань вживали при гінекологічних захворюваннях 441. На Закарпатті цибу­лею в суміші з оцтом лікували тиф, холеру та вживали з метою профілактики цих захворювань 442. Під час епідемій холери її рекомендували вішати в хаті під стелею, вважаючи, що вона очищає повітря (Великобе — резнянський район Закарпатської області) 443. Білору­си, за даними Е. Тишкевича, під час епідемічних захво­рювань домашніх тварин теж вішали їм на шию цибу­лю 444. Такі вірування властиві й іншим слов’янським народам. Зокрема, чехи теж під час епідемій вішали над дверима цибулю, вважаючи, що вона вбирає з повітря усі нечистоти 445.

Популярними в народній медицині були й інші го­родні культури. Наприклад, сиру картоплю, нарізану кружальцями, скрізь на досліджуваній території вжи­вали як знижуючий температуру засіб (у виді компре­сів до чола та скронь), терту прикладали до опіків та наривів 446. Варена, пом’ята, нечищена картопля слу­жила зігрівальним компресом при болях горла, попере­ку тощо 447. Подекуди з неї робили своєрідні інгаляції, тобто парились, накрившись з головою над чавуном вареної картоплі, коли боліло горло або зуби 4 8. В окремих місцевостях юшкою, в якій варилась картопля, промивали бородавки (Черкаська область) 44Э, запарю­вали її листя й корені для лікування рожі (Кам’янець — Подільський район Хмельницької області) 45°. А запа­рений свіжий або сушений цвіт картоплі у деяких місцевостях України вживали для лікування коклюшу у дітей (Волинська, Київська області) 4М, в Чернівець­кій області з цією метою давали пити відвар з лушпин­ня картоплі 452. Білоруси від кашлю рекомендували у виді настою суміш однакової кількості цвіту липи та картоплі з медом 453. Подекуди в Росії при каменях нирок, печінки рекомендували вживати відвар черво­них сортів картоплі 454.

Досить різноманітною була сфера застосування ка- пусти, рослини добре знаної в арсеналі народної меди­цини багатьох народів 455. Свіже її листя клали на чоло та скроні як знижуючий температуру засіб, прикладали до гнійних ран, а варене у молоці — до набряків (Тер­нопільська область) 456. Соком квашеної капусти гоїли

• 407

уражені коростою Місця, пили при шлункових захво­рюваннях, розбавленим з водою — лікували опіки. Ро­сіяни сік свіжої капусти рекомендували при тубер­кульозі 458.

У подібних випадках вживався буряк — листя, ко­ренеплід, сік, квас. Кружальця сирого буряка або лис­тя клали до наривів, на чоло та скроні, коли боліла голова 459. В останньому випадку в деяких місцевостях України застосовували буряковий квас — у виді комп­ресів або для миття голови 4в0. Па Східному Поділлі його використовували для розтирань при простуді 46‘. В народній медицині росіян ефективним протималярій­ним засобом вважали буряковий сік, вживали його й при туберкульозі 462.

Сирий м’якуш гарбуза в українців, росіян, білору­сів застосовували у виді компресів при опіках, нари­вах, висипах на тілі463, варений з медом радили спожи­вати при захворюваннях печінки, набряках 464. Корис­ною в таких випадках вважалась і гарбузова каша. В деяких місцевостях аналогічну дію приписували й гарбузовому цвіту, з якого готували сироп, засипаючи свіжий цвіт цукром (село Гірськ Щорського району Чернігівської області) 465. Оригінальний рецепт при хворобах печінки — гепатиті, холециститі, цирозі — знали на Буковині. З гарбуза зрізали верхівку, очища­ли його від насіння, середину заповнювали медом, на­кривали зрізаною верхівкою, заліплювали тістом і ста­вили на дев’ять днів у темне місце, після чого пили по одній столовій ложці тричі на день 466. Гарбузове насін­ня на досліджуваній території — перевірений глистогін­ний засіб. В окремих місцевостях вважали, що воно знімає печію (Черкаська область) 467.

Велику роль відводила народна медицина моркві. Як і в інших слов’ян, вона, за свідченням К. Мошинсь — кого,— перевірений засіб від жовтяниці 468. Дані польо­вих досліджень дають підставу говорити про значне місце її у дієтичному харчуванні. На Поліссі, наприк­лад, при захворюваннях нирок радили щодня обов’яз­ково з’їдати кілька морки;:;і (село Полиці Володими — рецького району Ровенської області) 4б9. Сік моркви рекомендували при туберкульозі легень (ГІолтавщи — на) 470, ослабленні зору 47′. Подекуди в Росії його дава­ли при цинзі (Рязанська, Вологодська губернії) 472, вживали як зовнішнє для виведення бородавок, терту моркву клали до ран, наривів, злоякісних виразок 47л. Подекуди на Гуцульщині відвар моркви пили при астмі (Надвірнянськнй район) 474. Враховуючи багатство ві­тамінів і мінеральних солей, що містяться в цій рослині, народу не можна відмовити у раціональності її ви­користання.

При ряді захворювань найчастіше як зовнішнє у вигляді натирань, компресів широко застосовувались хрін, редька, гірчиця. Особливо широку лікувальну дію з багатством оригінальних лікарських засобів мав хрін. В усіх східнослов’янських народів, як і багатьох інших, дія його аналогічна. Він вживався при болях ревматич­ного характеру, при простудних захворюваннях, болях голови простудного характеру. В останньому випадку залежно від місцевості його нюхали 475, клали тертим на потилицю (дія аналогічна гірчичникам) 476, у виді компресів — при болях попереку 477, грудей 478. Росіяни в аналогічних випадках застосовували хрін, змочений картопляним соком 479. Припарки з хрону клали до стоп з метою профілактики простудних захворювань 48°, тер­тим клали до щоки, ясен або в дупло хворого зуба " . Подекуди його рекомендували їсти, коли болів шлунок (Ровенщина) 48"’, разом з медом вживали від кашлю 483. Російська народна медицина, крім цього, сік хрону рекомендувала при водянці та як сечогінний засіб 48 Дані наукової медицини підтверджують раціональність спостережень народу — в хроні міститься алілова гір­чична олія.

Аналогічну хронові дію приписували чорній редьці, її натерту, іноді разом з іншими компонентами —оц­том, горілкою клали у виді компресів при простудних захворюваннях, радикуліті або вживали для натирань. Оригінальний рецепт виготовлення так званих «редько­вих капель* від серця занотовано на Чернігівщині. З цією метою верхівку чорної редьки зрізали, видовбу­вали серединку, насипали туди цукру, заліплювали тіс­том і ставили у теплу піч. Одержаний сік пили при болях в серці. Сік редьки з горілкою приймали внутрішньо при легеневих недугах, у росіян чистий сік радили пити при туберкульозі легень ‘36, водянці487 (в останньому випадку після кожного прийому давали п’ять-шість зерен перцю), поносах 43 ударах (разом з соком деревію та «уразної трави») 489. Слід зазначи­ти, що в народній медицині росіян ця рослина була особливо популярною і застосовувалася при лікуванні широкого кола недуг.

В деяких місцевостях Рязанської та Вологодської губерній, наприклад, сік редьки застосовували при сер­цебитті, задишці, кольках у боці, шлункових захворю-

• • 490

ваннях, жіночих, давали як глистогінне .

Значне місце в українців, як і взагалі у східних слов’ян, мали зернові та технічні культури.

Літературні джерела та польові матеріали дають підставу говорити, що з усіх зернових овес мав най — ширшу лікувальну дію. В різних місцевостях України зафіксовано вживання його як ефективного засобу при простудних захворюваннях. Вражає багатство рецептів його внутрішнього і зовнішнього застосування. Як внутрішнє його приймали у виді відвару, подекуди в суміші з іншими компонентами. На Тернопільщині, наприклад, його варили разом з медом і цибулею491. На Закарпатті готували вівсяну киселицю (зерна вівса товкли, просіювали, заливали гарячою водою і ставили у тепле місце). Одержану рідину пили у довільних дозах при кашлі, астмі, туберкульозі 4s2. У росіян Ря­занської губернії дуже популярним при туберкульозі був відвар зерен вівса на молоці, а при кашлі і болях у грудях — настій вівсяної соломи 49 .

Як зовнішнє його вживали у виді ванн, компресів, інгаляцій. При радикулітах, міазитах, ревматичних бо­лях на уражені місця клали у виді компресів мішечки, наповнені вареним або запареним у гарячій воді вів­сом 494. На Закарпатті при болях горла на шию клали компреси з «токану» (густо замішаного вівсяного бо­рошна). У багатьох місцевостях при простудних захво­рюваннях хворого, щоб пропотів, клали, добре укрив­ши, на шар зерен вівса, іноді вівсяної соломи, яку поливали гарячим буряковим квасом 49°. Поширеними бу­ли купелі у відварі вівса при простуді, загальному ослабленні після важкої недуги 496. Подекуди на Украї­ні у відварі вівса рекомендували мити голову, щоб росло волосся (Волинська область) 497, робили інгаля­ції при болі зубів (Надвірнянський район Івано-Фран­ківської області) 498.

В ряді місцевостей овес був популярним засобом при шлунково-кишкових захворюваннях. На Закарпат­ті в таких випадках радили пити кисіль з вівса-зеленцю (сорт вівса, верно якого було зеленим і після визріван­ня) та їсти вівсяний хліб 499. Подекуди в Росії відвар вівса пили прн водянці 500. Використовували його і в акушерстві. Якщо у породіллі довго не відходив послід, робили так званий сухий пар з вівса. На розпе­чену цеглину кидали зерна вівса, сіно, лили воду і ставили над цим паром жінку (Турківський район Льві­вської області) 50‘.

У деяких випадках поєднували вживання вівса все­редину і як зовнішнє. Так, за свідченням С. Верхратсь — кого, на Східному Поділлі побутував спосіб лікування скарлатини вівсом. Хворого поїли юшкою з вівса і вигрівали на печі, яку вистелили соломою і поливали відваром вівса 502. В цій же місцевості його додавали до першої купелі немовляти, «щоб було багатим і плідним, як овес» 503.

Інші зернові (жито, пшениця, ячмінь, просо, греч­ка), як свідчать численні факти, застосовували пере­важно як фізіотерапевтичні засоби у виді компресів, водяних та парових ванн. Зігрівальні компреси з гаря­чих пшеничних висівок були популярними лікувальни­ми засобами при зубному болі104, при болях вуха 505, шлунку 506, «болячках», чиряках 507. В ряді місцевостей у відварі житні висівок рекомендували промивати місця ударів, подряпини (Полтавська, Тернопільська, Во­линська області) 50S.

Зігрівальні компреси з висівок, конопляного чи льняного насіння були дуже популярними при простуд­них та шлунково-кишкових захворюваннях в народній медицині росіян.

На Полтавщині при простуді, ревматизмі, при ос­лабленні рекомендували купати хворого у відварі житньої соломи 510. В аналогічних випадках рекоменду­вала ванни з свіжоскошеного сіна або ярої соломи російська народна медицина511. Поширені такі засоби і в народній медицині білорусів. Відвар з жита, пшени­ці, просяної соломи застосовувався від укусу гадюки (Східне Поділля) 5|2. В практиці дитячого лікування при захворюванні горла, свинці особливо поширеними були компреси з ячмінної або гречаної каші. З укра­їнської території маємо дані про значно ширше засто­сування гречки. Подекуди на Україні відвар її реко­мендували хворим на тиф (Вінницька область) ьи, по­піл спаленої рослини пили при печії (Полтавська об­ласть) 514, а відвар з цвіту — при маткових кровотечах та гіпертонії (Чернігівська область) 5І5. Гречаним бо­рошном підкурювалися при нежиті 51Б.

З пшеничного борошна з медом робили компреси при чиряках та наривах. Іноді додавали й інші компо­ненти — віск, білок, льон. Певні лікувальні властивості приписувались хлібові. Гарячий житній хліб рекомен­дували класти до лишаїв 5|7, бородавок518, в дупло хворого зуба 5І9. Про цю його функцію згадують лі­карські порадники XVII ст. 520

При болях шлунку, поносах пили, запиваючи водою, порошок з перепаленого хліба або додавали його до горілки (Волинська, Вінницька, Хмельницька облас­ті) 52‘.

З технічних культур універсальним засобом, вжива­ним при багатьох хворобах, був льон. Ця давня земле­робська культура знаходила ширше застосування вже в народному лікуванні періоду Київської Русі. Як подає дослідник древньої руської медицинн М. Богоявленсь — кий, льняну олію використовували для мазей і втирань при шкірних захворюваннях, разом з попелом — при опіках, рекомендували внутрішньо як проносне. Нагрі­те льняне сім’я застосовували як припарки, льняне полотно — як перев’язувальний матеріал, а листя кла­ли до наривів і2:і. В лікарських порадниках XVIII ст. зустрічаються відомості про льон як засіб від каш­лю 5’г3. Етнографічні матеріали кінця XIX — початку XX ст. та сучасні польові дослідження підтверджують та дещо розширюють попередні дані. Насіння льону у виді відвару пили при хворобах шлунково-кишкового

тракту.

Повсюдно вживали його і в лікувальній магії при спалюванні рожі, підкурюванні хворих «од вітру» тощо. Рослина і зараз дуже поширена в народі як ефективний засіб при шлунково-кишкових захворюваннях, у виді компресів при простудних хворобах.

Подібну лікувальну дію приписували насінню ко­ноплі. З неї робили компреси, пересмажену і розтерту у порошок посипали на попечені місця 525. Росіяни від опіків застосовували конопляну олію або мазь з часни-

■ » 5 • * г» ■ » • о

ка та олії. Слід зазначити, що в російській народній медицині ця рослина була особливо популярною; ко­нопляна олія як глистогінний засіб (Тульська, В’ятська губернії) 527, конопляне молоко (сік коноплі)— як сечо­гінний528. «Конопляне сім’я давали з профілактичною метою дітям, щоб не було грижі» 52°. А якщо була грижа, то поїли хворого так званою «конопляною смол­кою», цікавий спосіб виготовлення якої подав Г. Вере- щагін Б30. При кольках у шлунку втирали конопляну олію, розжоване сім’я втирали при тріщинах на ру­ках 53‘.

Подекуди на Полтавщині (Кременчуцький район) зафіксовано вживання насіння коноплі при лікуванні венеричних хвороб 532.

І українці, і інші слов’яни вдавались прн лікуванні до пряних рослин — кропу, кмину. Обидві рослини збуджували діяльність шлунку, були вітрогонним засо­бом, особливо корисним дітям, яких поїли відваром однієї столової ложки насіння та однієї склянки кип’ятку. Іноді кріп і кмин поєднувались (Косівський район Івано-Франківської області) 533. На Черкащині зерна обох рослин варили на молоці, пили тричі на день при колючих та ріжучих болях у шлунку, а також голови 534. Таким же відваром промивали очі, коли боліли 535. На Івано-Франківіцині (Коломийський район) в аналогічних випадках вживали відвар зерен самого кмину на молоці 536. На Закарпатті перевагу віддавали горілчаному настою плодів кмину, подекуди на Гуцульщині (Верховинський район Івано-Франкі­вської області)— порошкові з плодів кмину, який при­ймали за годину до їжі 537. Знаходили застосування в народному лікуванні і стебла цих рослин. На Закар­патті настоєм стебел кропу лікували гіпертонію 538.

Знаходили застосування в народній фітотерапії й декоративні рослини, вирощувані у квітниках біля хати. Етнографічні джерела другої половини XIX — початку XX ст., сучасні польові матеріали свідчать про широку лікувальну дію в народній медицині нагідок (Calendula officinalis L.), шавлії (Salvia officinalis L.), барвінку (Vinca minor L.), рути (Rnta graveolens L.), лілії білої (Lilium) та ін.

Так, лікувальні властивості нагідок були добре відо­мі ще в стародавній Греції. Греки вживали їх при захворюваннях печінки, жовтяниці, спазмах шлунку, гіпертонії, серцевих неврозах 539. В подібних випадках застосовує їх наукова медицина. За найновішими дани­ми, нагідки належать до рослин, що заслуговують на увагу при ракових захворюваннях 54°.

Отже, вживання рослини в народній медицині було виправданим. З невеликими локальними відмінностями її застосовували при хворобах шлунково-кишкового тракту, печінки, жовтяниці, болях голови. На західному Поділлі нагідки («крокош>) вважали добрим засобом від безсоння. З цією метою квіти рослини давали дітям до купелі, клали під голову, давали пити з молоком.

вживали для підкурювання, дорослим у таких випадках рекомендували’ горілчаний настій з нагідок541. В цій же місцевості як радикальний засіб од веснянок пропону­вали мазь із смажених на сметані нагідок 542. На Гуцуль — щині запарені квітки давали замість чаю золотушним дітям, вливали в купіль новонародженим, «аби були ладні» 543, мили голову, коли боліла 544. Настій нагідок був і є популярним ліком від гіпертонії 54:>. На Закар­патті горілчаний настій квітів і зараз вживають для лікування ран, виразок та ін. В аналогічних випадках вживає рослину білоруська народна медицина 546. Подекуди на Київщині та Чернігівщині зафіксовано вживання нагідок у виді примочок при очних захво-

рюваннях.

Здавна відома народу визнана н науковою медици­ною шавлія. Скрізь на Україні нею полоскали горло, ясна, рот при болі зубів. Подекуди на Закарпатті її змішували з травою полину. Одержаний відвар реко­мендували при хворобах горла, ясен, шлунку та про­пасниці 548. У такому ж відварі промивали старі гнійні рани 54іІ. На Тернопільщині у відварі шавлії купали дітей із захворюванням лімфатичних залоз 5з°, рекомен­дували для внутрішнього вживання при болях голо­ви 55‘.

Відома шавлія і в російській народній медицині. Крім того. за даними Н. Ковальової, спиртовий настій її квітів стимулював нервову систему, сприяв довголіт­тю 552. Лікувального значення надавали й іншій, виро­щуваній у квітниках рослині — лілії білій. Горілчаний настій її пелюсток відомий як ранозагоюючий засіб, як натирання при ревматизмі та радикуліті. На Покутті та подекуди на Поліссі (Ровенщина) рани гоїли примоч­ками з відвару корення білої лілії ~:’3. В деяких місце­востях Волині (село Дольськ Любешівського району) відвар кореня рекомендували для внутрішнього вжи­вання при виразці шлунку 554.

Як ранозагоююче всім відомі квіти настурції, кану­феру, листя бузку.

Цікаві дані занотовано про широку й різнобічну лікувальну дію барвінку. На Івано-Франківщині (Сня — тинськпй район) відвар його давали пити хворим на жовтяницю 555, бойківське та лемківське населення по­пелом спаленої рослини гоїло більмо 556. На Київщині у відварі барвінку мили голову при головних болях 557, на Тернопільщині в аналогічних випадках рекоменду­вали горілчаний настій барвінку, відвар вживали у виді полоскань при запальних процесах ротової порожнини, ясен, давали хворим на епілепсію 55*. За даними В. Де — міча, барвінок має протигнійні властивості тощо 559.

Різноманітними лікувальними властивостями наді­лявся добре відомий усім слов’янам любисток 560. Свіжі розім’яті листки його прикладали до скронь, коли болі­ла голова, відвар листя чи насіння додавали до купелі немовлятам, застосовували як глистогінне, відвар коре­ня — при захворюваннях нирок, серця, шлунково-киш­кового тракту Ь6І. Гострий запах любистку використо­вували і з такою метою, ним натирали тіло, щоб уберег­тися від укусу гадюки 562.

Чимало відомостей знаходимо в етнографічних дже­релах про лікувальні властивості рути. її вживали при захворюваннях серця, підвищеному кров’яному тиску, утрудненому диханні. Гуцули рекомендували її як до­брий заспокійливий засіб ьвз, що € цілком виправданим: рута містить леткі солі та рутин, який ущільнює стінки судин, зменшує їх ламкість 56

Руту настоювали на воді або горілці, на Прикарпат­ті подрібнене листя рути зміщували з олією, і цю суміш по кілька крапель вживали при серцевих неду­гах, «запамороченні голови» (гіпертонії), і навіть холе­рі 565. В цій же місцевості робили «парові лазні», тобто вдихали, накрившись з головою, відвар рути, коли боліли очі.

Рута увійшла в арсенал знахарських, чудодійних трав, які народна уява наділяла чародійними власти­востями. Згадки про це маємо в пісенній творчості:

Чи ви чули, добрі люди, що в нас за новина: Зчарувала ГІарасочка вдовиного сина.

Ой уна го зчарувала в хаті на порозі,

Дала €му чари їсти в ячміннім пирозі.

В однім розі є в пирозі зелененька рута,

В другім розі є в пирозі гадинонька люта… 56в

В одному з варіантів легенди про дівчину і нечисто­го, який намагався її спокусити, рута, навпаки, висту­пає як оберег. Дівчину від лихого врятувало лише те, що мала біля себе руту і тою. «Коли б не рута да й не тоя, була б ти, дівчино, вже моя» 5б7.

В російській народній медицині рута вживалась як оберег від укусу гадюки 568.

Як чудодійна рослина, здатна охороняти від хво­роб, нещастя, усякого зла виступає в народній уяві

аконіт — Aconitum div. sp. («тоя», «нетоя» «нетота») тощо.

Розглянутий матеріал дозеоляє зробити висновок про значне місце та широкий арсенал ліків рослинного характеру в практиці народного лікування. Тут засто­совувалися як дикорослі лікарські трави, так і овочі, зернові й технічні культури, декоративні рослини, кущі, дерева, лісові ягоди. При тотожній лікувальній дії ціло­го ряду рослин в межах досліджуваної території чітко простежується етнічна й регіональна специфіка, яка знаходить вияв як в багатстві місцевих лікарських форм, так і в розумінні своєрідності лікувальних влас­тивостей тих чи інших рослин, їх локальних (ширших чи вужчих) лікувальних функцій.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *