НАРОДНА ФІТОТЕРАПІЯ ТА її СПЕЦИФІКА
ВИДИ РОСЛИННИХ ЗАСОБІВ, БАГАТОМАНІТНІСТЬ IX ФОРМ. ВІРУВАННЯ ТА ПОВІР’Я. ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ ЗБОРОМ ЛІКАРСЬКИХ ТРАВ
Як засвідчують етнографічні джерела, найповніше висвітлена в етнографічній літературі XIX — початку XX ст. народна терапія, самі засоби лікування — як раціональні, так і ірраціональні. З раціональних у східнослов’янських народів, як і в багатьох інших, найпоширенішими були рослинні.
Розвиваючись у взаємодії з медичним досвідом інших народів, народна фітотерапія кожного з трьох східнослов’янських народів виявляє як спільні елементи, що своїм корінням, можливо, сягають часів слов’янської спільності, так г різноманітні етнічні, регіональні, локальні форми. Набір рослин, сфера застосування і навіть, як зазначав К. Мошинський, їх назви не тільки в українців, росіян і білорусів, а й у західних та південних слов’ян у багатьох випадках аналогічні ‘. Наприклад, українському «материнка» (давня праслов’янська назва «матередушка») відповідає у росіян «душица», у білорусів «мацердушка», у болгар —«материна дуійа», у поляків — «maderza duszka», у чехів — «materi doftska». Українське «дивина» має відповідники: у білорусів —«дзіванна», болгар —«дивизма», «поляків»—«dziewarma», у чехів —«divizna». Відповідні аналоги на слов’янському грунті мають лексеми «лопух», «м’ята», «полин» та ін. Спільні риси простежуються в народних уявленнях про світ рослин, в обрядах, пов’язаних зі збором лікарських трав, хоч саме тут яскраво виступає регіональна та локальна специфіка, обумовлена екологічними умовами та досвідом місцевих спостережень. Багатство локальних варіантів виявляє народний рецептар, способи приготування рослинних лікарських форм.
В основі використання рослин з лікувальною метою лежать, без сумніву, їх реальні властивості, багатовіко
ві спостереження та набутий досвіл. Хоч ірраціональний елемент і тут заіїмае значне м;сцо.
На протязі століть вироблялись певні навики, складались традиції, пов’язані зі збором лікарських трав, способами виготовлення ліків, ряд яких має загальнослов’янський характер, дія інших обмежується окремим регіоном.
Численні етнографічні матеріали дають підставу говорити про широке загальноєвропейське побутування давньої дохристиянської традиції приурочувати збір лікарського зілля до Іванового дня, Івана Купала у східних слов’ян (7 липня за н. ст.). Квітам і травам, зібраним у цей день, приписували особливо цілющу силу, наділяли магічними властивостями. У багатьох народів існує повір’я про легендарний цвіт папороті, який зацвітає тільки на Купала, і тому, хто зуміє його зірвати, стають підвладними усі таємні сили; і про знамениту «ключ-траву» («розрив-траза», «скакун», «пригун»), здатну відкривати усі замки 2. «Плакун-трава», зірвана в Купальську ніч, в народній уяві східних слов’ян набуває здатності не тільки відганяти і доводити до сліз нечисту силу, а н передавати свої цілющі властивості іншим травам та квітам. Лікарський порадник рекомендує: «Пойдешь травы рыть — имей при себе корень плакун-травы, а когда не имеешь сего корня, то хоть после приложи к оному корню, то будет всякая трава иметь свою силу» .
Цікаво, що в східних районах Бойківщини і сьогодні зірвані на Купала трави називають «Іванками», наділяють здатністю передавати свої цілющі властивості зіллю, зірваному в інший час. їх зберігають висушеними протягом року, до наступного Івана, рекомендуючи додавати потроху до всякого лікарського зілля 4.
В купальській обрядовості, пов’язаній з рослинністю, зокрема з лікарськими травами, добре збереглися елементи язичництва.
На Волині, наприклад, зриваючи для лікувальних цілей бузину, кидали під кущ кусник хліба і грудку солі 5. Аналогічно в Житомирській області, за даними В. Кравченка, «під первий корінець як вирвеш, треба копійку положити, а як нема копійки, то хліба-солі» 6. На Поділлі, ламаючи жостер —«пстер», який використовували в практиці дитячого лікування, теж залишали кусок хліба і копійку. Без цієї компенсації «ястер» ніби може покалічити людину, яка порушує його спокій,— викрутить руку або ногу 1.
Д. К. Зеленін схильний вбачати у таких звичаях сліди давнього рослинного тотемізму 8. Не заперечуючи такого трактування цих вірувань та обрядів, вважаємо, однак, що їх можна розглядати і як своєрідну жертву землі-годувальниці. На користь цього говорить зафіксований на Закарпатті обряд, пов’язаний з копанням «надрагулі», отруйної рослини, яку використовували при лікуванні ревматизму. Копаючи її, клали під перший корінець хліб-сіль. Це робили, як нам пояснювали, щоб не «банувала» земля: «Не бануй, землице, що зме тя оголили, ми на тя, землице, хліба положили» 9.
Сліди цього культу добре збережені у звичаях, пов’язаних зі збором купальських трав у росіян Нижньогородської губернії. Там, за словами М. Ф. Висоць — кого, перед тим як приступити до збору зілля, треба звернутися з проханням-молитвою до матері-землі:
Гой, земля сси сырая Земля матерая.
Матерь нам еси родная,
Всех нас породила И угодьем наделила;
Ради нас, своих детей,
Зелий еси народила И злак всякий напоила,—
Польгой беса отгонятн И в болезнях помогати.
Повелн с себя урвати Разных надобьсв, угодьев Ради полый на живот 10.
А в правилі, що строго зобов’язувало дотримуватися чистоти тіла (той, хто мав намір збирати купальські трави, перед тим мусив обов’язково помитися, у росіян — попаритися в бані та одягнути чисту білизну) можливо, слід шукати пережитків очищувальних обрядів водою.
Хоч, з другого боку, ця дохристиянська традиція пов’язувати збір лікарських трав з святом Купала в кінці XIX — на початку XX ст. на більшості східнослов’янської території уже християнізована. Купальське зілля святили в церкві, вважали, що тільки тоді воно набувало цілющих властивостей. Елементи християнізації особливо яскраво проступають у купальській обрядовості російського населення Саратовської губернії. Там, наприклад, збір лікарських трав проводиться на Купала після ранішньої служби в церкві. Збирали трави на цвинтарі, вважаючи, що кожна із зірваних на могилці трав має силу від хвороби, від якої померла людина, похована у цій могилі. А всі разом допомагають буквально від усіх недуг 12. В Нижньогородській губернії теж збір лікарського зілля проводився на Івана Купала між ранішньою і обідньою церковними службами. Рвати трави треба було зовсім голому — так, як людина народжується, і нічого не боятися, що б не побачив 13.
Збір лікарських трав приурочувався й до інших свят календарного циклу. Особливо багатий ритуал мають «зілярські» обряди на Україні. В окремих місцевостях (Київська, Полтавська, Харківська, Житомирська, північні райони Чернігівської та Сумської областей) побутував звичай збирати лікарське зілля на Симона Зилота —«Семена Злата», «Семена Золота», «Семена Зелена», «Зільника» (10 травня), який вважався покровителем рослин, розпоряджався ними і надавав їм цілющої сили м. За свідченням М. Гайдая, звичай цей, зберігаючи локальну своєрідність, широко побутував тут іще в середині 20-х років нашого століття г
На Київщині, наприклад, на Зилота вранці, набравши всілякої їжі, баби гуртом відправлялися в ліс шукати зілля. Рвали трави, примовляючи: «Пресвятая діва Марія ходила по святій горі, зіллячко копала, Симона Золота поминала — стань до помочи нам». Нарвавши, сідали в бору, частувалися. Як ішли додому, тарілки били, щоб не нести порожніх додому, качалися по землі, перекидалися тощо |6. В Золотоноському повіті на Полтавщині в цей день зілля збирали до схід сонця. Перед початком збору роздягалися, «бо як нарвеш в одежі, то не буде помагати од усякої хвороби» |?. Набравши всіляких трав, поверталися в село, де в одній з хат відбувалася гостина 18. Рудименти давніх очищувальних обрядів водою, жертвоприношення хлібом зафіксовано в цьому обряді на Звенигородщині. Там баби й молодиці, набравши всякого зілля, збиралися в одній з хат, переважно вдовиній, варили зілля та виливали у велику бочку. На столі клали хліб, на нього рушник — для Симона. Вибирали «Снмона» (звичайно якусь вдову), роздягали, садили в бочку і купали. Як «Симон» вилізе з води, в ній по черзі купалися усі баби й молодиці. Викупавшись, йшли в садок, де частувалися й співали.
При різноманітності локальних варіантів, пов’язаних з обрядовістю Симона Зилота, спільним є громадський характер обряду, що дає підставу говорити про давність його походження. Близькими були і варіанти примовок, якими супроводжувався збір лікарських трав. У Золотоноському повіті на Полтавщині, нахиляючись рвати, тихенько приспівували: «Святий Авраам на це зілля орав, а Бог садив, а Спас родив, Мати божа поливала і нам на поміч це зілля давала» |9. Подібну примовку зафіксовано нами на Чернігівщині (село Тимоновичі Семенівського району): «Святий Авраам сіяв, Мати божа поливала, нам на помощ давала». За свідченням інформаторів, такими примовками супроводжували збір трав іще в ЗО—40-х роках 20.
Для росіян та білорусів «зілярська» обрядовість, пов’язана з святом Симона Зилота, не характерна.
На українському грунті набув поширення й звичай приурочувати збір лікарського зілля до свята Маковея (1 серпня), яке, за свідченням X. Ящуржинського, в деяких місцевостях набуло особливо поетичного колориту. Із трав, зібраних в цей день, перевагу віддавали городнім культурам (мак, соняшник, морква, кріп, конопля) та декоративним рослинам («м’ята», «любисток», «рута») 2|. Зібрані квіти та плоди в’язали в жмути, перевивали вінками з жита та пшениці, втикали всередину воскову свічку і несли після обідньої служби в церкві до криниці, де святили воду і нею кропили зібрані трави («маковейники»). Вірили, що саме свячена вода надає їм цілющої сили. За виразним християнським характером обряду не можна не бачити більш давніх язичницьких елементів. Відомо, яку велику роль відігравала вода в житті слов’ян-язичннків — як очищувальна сила, як символ води небесної, посланої богами, щоб забезпечити землі родючість. Багато обрядів язичницького походження, очевидно, здійснювались біля води. Як відгомін давнього поклоніння воді дійшов до нас звичай посвячення криниць у певні свята та під час засухи 22. Як символ ритуального вогню слід розглядати, очевидно, й свічку.
Подекуди на Україні, зокрема на Західному Поділлі, побутувала традиція заготовляти лікарські рослини не тільки на Івана Купала (бо лише в цей день зривали звіробій, лопух, полин, чорнобиль), а й напередодні або в день Матері божої зільної (15 серпня) 2 . В деяких місцевостях їх збирали ще й на Спаса (19 серпня), в русальний тиждень перед трійцею, найчастіше в п’ятницю (західна Бойківщина) 24. Переважно на трійцю заготовляли лікувальне зілля і словаки 25. Ця традиція подекуди виступає в більш християнізованому вигляді.
Так, звичай збирати лікувальне зілля на трійцю побутував не всюди. Але при цьому цілющими властивостями наділялись трави, які стелили на долівку в хаті і на яких у цен день стояли під час молебну в церкві 26.
Звичаї приурочувати збір лікарського зілля до певних свят, які зберегли сліди дохристиянських елементів та пізніших християнських нашарувань, не позбавлені певного раціонального змісту. Адже більшість лікарських рослин, особливо у випадках, коли з лікувальною метою вживали квіти і траву рослин, заготовлялись у час найактивнішого цвітіння, а він припадав на весняно-літній період. Крім того, у свята населення мало для цього час, що теж було важливо.
Така місцева диференціація, як приурочення заготівлі лікарської сировини до релігійного свята Матері божої зільної (!5 серпня) чи до Симона Зилота, пов’язана, очевидно, з місцевими традиціями, які обумовлюють регіональну та локальну специфіку народної медицини, та до певної міри пояснюються кліматичними умовами. Як нас переконують етнографічні записи кінця XIX — початку XX ст. та підтверджують власні польові матеріали, специфікою подільської народної медицини було широке вживання з лікувальною метою городніх та садових культур. Звідси стає зрозумілою традиція збору лікарських рослин 15 серпня, саме тоді, коли вони належно дозрівають.
Пора дня і місце збору теж, за народними уявленнями, відігравали неабияку роль. Загальнопоширеною була традиція, що стосувалася як купальської, так і обрядовості Зилота, збирати зілля вранці «до схід сонця».
Досліджуючи побут гуцулів Надвірнянського району Івано-Франківської області, А. Онишук згадував, що перед святом Івана Купала люди вже від півночі спішили в гори, щоб перед сходом сонця назбиратн всякого зілля 21.
Аналогічно на Симона Зилота «копають зілля до схід сонця, поки роса не опаде на зілля, бо тоді вже не поможе од усякої хвороби» (Полтавщина) 28. У росіян і білорусів теж більшість трав заготовлялася на Купала рано-вранці (до «сонейка»— у білорусів, «на утренней заре»—у росіян), коли на них ще не встигла висохнути роса 29. Ця традиція в деяких місцевостях
України, зокрема в Карпатах, збереглася подекуди • ■
І сьогодні.
В ряді регіонів часові межі були дещо ширшими. За
даними В. Кравченка, зафіксованими в 20-х роках XX ст. на Житомирському Поліссі, «трави брати треба до 12-1 години, пізніше не можна, бо тінь пішла. Видно чоловіка —зілля не в помощ» 3|. Подібну інформацію в дещо іншій інтерпретації записано нами в 1981 р. на Чернігівському Поліссі: «Збирати трави треба до обіду. До обіду все краще робити, бо день прибуває» 32. Побутування цієї традиції, але вже з виразним нашаруванням християнства, зафіксовано на початку XX ст. у росіян Саратовської та Пермської губерній. Там теж, як правило, зілля збирали в першій половині дня Івана Купала між ранішньою та обідньою церковними службами 33. Згідно з записами І. Трусевича, на Поліссі деякі екземпляри заготовляли при світлі місяця, бо саме тоді вони начебто набували особливої цілющої сили 34. Цю ж думку підтверджує сучасний народний цілитель з діда-прадіда Л. О. Павленко. Згідно з родинною традицією травознаїв Павленків, найкращий час збирання трав в межах доби — нічний, бо саме вночі рослини вбирають більше вологи, корисних речовин із грунту і виділяють непотрібні, які поглинули вдень. Тобто вночі рослини ніби самоочищаються JS.
Одні трави збирали «на молодику», інші — при повному місяці 36. Сон-траву (Pulsatilla pratensis Mill.) (рос.—«прострел»), наприклад, в Пермській губернії старалися зірвати, поки її не «окувала зозуля» 3?.
Широко побутувала традиція збирати зілля там, «де не чути голосу півня», тобто далеко від населених пунктів, у відлюдних місцях, далеких лісах, на високогірних полонинах. В деяких місцевостях така традиція стосувалася окремих рослин. У Вологодській губернії, за даними М. Висоцького, такого правила дотримувалися, коли збирали дзвіночки —«Campanula arvicaria L.» («колокольчик», «синий зверобой»— у росіян, «дзвоночак»— у білорусів), зілля, яке застосовували при гінекологічних захворюваннях, бо, на думку сільських повитух, цілющою силою наділені тільки ті росли-
« . ю
ни, що виросли далеко від співу ПІВНЯ.
Сьогодні, коли наукою доведено вплив сонячного світла, температури, виду грунтів, певної пори дня на обмін речовин у рослинах, зокрема на біосинтез його біологічно активних компонентів і їх розподіл в різних частинах рослин, раціональність народних спостережень очевидна.
На основі даних наукової медицини відомо, що будь-який організм змінює свої властивості відповідно до зміни умов середовища, що одна й та сама рослина в залежності від того, де вона росте, може бути цілющою або шкідливою. Народ же приходив до цього переконання шляхом довготривалих пошуків і невдач. Нічого не знаючи про біоритми природи, на основі багатовікового досвіду виробляв правила — коли і де збирати ті чи інші трави.
Існував іще цілий ряд застережень, своєрідних правил. Широко побутувало, наприклад, повір’я, що не кожен може збирати лікарські трави, а тільки той, хто вміє їх розрізняти, знає, яке зілля треба давати неодруженим, а яке жонатим, яке чоловікам, а яке жінкам, бо є «женське, а є мужчинське зілля. Мужчинське не цвіте, а женське з квітками» 39. Деякі трави повинен був рвати тільки сам хворий 40.
В окремих місцевостях західного Полісся (село Березове Рокитнівського району, село Борове Зарічненсь — кого району Ровенської області; село Гута Боровенська Камінь-Каширського району Волинської області) вважали, що збирати лікарські трави можуть лише старі жінки і дівчата-підлітки, тобто «чисті», а молоді жінки («ті, які перуться», «які цвітуть»)— ні 41. Такі заборони й обмеження були своєрідною охороною лікарської флори, запобігали її винищенню.
Східнослов’янська фітотерапія характеризується різноманітністю лікарських форм. Найбільш поширеними були водяні відвари та настої з висушених, рідше — свіжих рослин. Одні й другі мали кілька способів приготування. Готуючи настій, зілля запарювали як чай і давали відстоятися з півгодини, або, заливши крутим окропом, парили цілу ніч у духовці, яка поступово охолоджувалася. Вранці проціджували і пили протягом дня. У росіян дуже часто для таких цілей необхідним був новий, ще не вживаний горщик, який (після того як у нього поклали зілля та залили ного водою) щільно закривали і заліплювали тістом або глиною і ставили на ніч у теплу піч 42. Подібно готували відвар. Тільки зіллю, заливши його окропом, давали кілька хвилин покипіти, або заливали на цілу ніч холодною водою, щоб намокло, а вранці кілька хвилин кип’ятили, настоювали з півгодини, проціджували і випивали протягом дня в кілька прийомів.
Нерідко відвари готували на молоці або сироватці. З різних місцевостей східнослов’янської території маємо дані про варене на молоці сім’я льону або кропу, чи кропу та кмину — як надійні засоби при головному болі, про кору липи — як ефективний лік при гнійних ранах та наривах, про відвар кореня пирію на сироватці — як засіб від простуди, кашлю, болю в грудях 43.
Знала народна медицина і відвари та настої на горілці, вині, меду, оцті. Лікарські порадники XVII — XVIII ст. рясніють такого роду рецептами: «Кто шалфею з віном варит і перзиу пієть, таковому внутрь пононляеть», «Гды голова болит., чорнобыль… с коренем посекши дробно, и з bihgm варіти альбо и з оцтом две годыне, а потом процеднтн и тым леи теплым голову»
Етнографічні записи кінця XIX — початку XX ст. свідчать, що в данин період такі відвари хоч і поступалися місцем перед водяними, теж були ще досить поширеними. На Волині, наприклад, за даними М. А. Носа — ля, при туберкульозі легень пили відвар чорнобилю на білому вині, до якого в процесі варіння додавали мед 45. В цін же місцевості при болю в грудях рекомендували відвар конвалії на горілці 46. В селі Хочине на Житомирщині записано оригінальний рецепт — настою конвалії на меду 47.
З погляду даних сучасної науки такі рецепти не позбавлені раціонального змісту. Відомо, наприклад, що в молоці жиророзчинні інгредієнти зберігаються краще. Тому й доцільні рослинні відвари на молоці. Кілька століть фігурують в арсеналі офіційних засобів лікувальні вина. А вивчення народного досвіду, набутого в ділянці фітоенотерапії *, особливо тих країн, де розвинені виноградарство та виноробство, свідчить про широкі можливості цього напряму фітотерапії у наш час, якщо, звичайно, керуватися правилом, що «с вн — ном поступать должно как с лекарством, а не так, как воду» ч8.
Поширеними були й такі лікзрські форми, як порошки з коренів, трави або квітів висушеної рослини, їх використовували як присипки при ранах та наривах, вживали внутрішньо прн шлунково-кишкових та легеневих недугах, запиваючи водою, квасом, посипаючи на чорний хліб, додаючи до страви в процесі варіння тощо.
Свіжі рослини — листя, квіти, плоди, сік — теж часто застосовувались у виді компресів при шкірних недугах та г. к болетамувальні засоби. В середині XIX ст., як свідчать дані літератури, народна медицина настійно рекомендувала соки для внутрішнього вживання. Таке лікування сирими або кип’яченими трав’яними соками
було дуже популярним, особливо у росіян 49. Але вже в кінці XIX ст. та і! а початку XX ст. соки як внутрішні ліки вживаються значно рідше, а залишаються одним із основних інгредієнтів виготовлення мазей. Часто замість соку брали подрібнену траву чи квіти свіжої, рідше висушеної рослини та змішували її з рослинним або тваринним жиром. Іноді суміш піддавали тепловій обробці. Мазі, як правило, застосовувались для лікування ран, наривів. Були більш складні та оригінальні рецепти. Пляшку з горілчаним настоєм тієї чи іншої рослини запікали в буханці хліба або ставили в горщик, який доверху заповнювали зерном, найчастіше житнім, глечик закривали, обмазували тістом і ставили в піч після випічки хліба. Витримували там, поки не охолоне. Після цього ліки були готові.
Народна фітотерапія завжди віддавала перевагу сумішам кількох рослин перед однією. Віками нагромаджений досвід переконував, що дія однієї рослини менш ефективна, ніж поєднання кількох. Цей же досвід підказував, що при основній хворобі завжди бувають супутні захворювання і тому треба лікувати не один хворий орган, а весь організм. Народні зцілителі дуже добре знали це і тому в практиці лікування різних хвороб використовували суміші трав.
Багатокомпонентні рецепти часто знаходимо на сторінках давніх травників та «лічебників». Лікарський порадник XVIII ст. при туберкульозі, наприклад, рекомендує: «Возми квєту маку полъного або листя макового, квєту зєля с. Іоана *, кривавннку, каждого по горсти, або жменЪ, кореня живокосту сухого столченого лоть, змєшай и бери того зелія по 3 пучки або щипти, вари в козином молоку, процедивши, випить» 50.
Цей же порадник при ломоті в руках або ногах пропонує держати їх над парою гарячого відвару суміші таких трав: чорнобилю, дивини, ромашки дикої, чебрецю. А коли відвар прохолоне, робити у ньому купелі хворих частин тіла 5|. Багатокомпонентні рецепти широко фіксуються в етнографічних джерелах кінця XIX — початку XX ст., що свідчить про їх значне розповсюдження у досліджуваний період, а сучасні польові матеріали дають підставу говорити про їх побутування у наШ час.
В Карпатах та Закарпатті, за нашими спостереженнями, простудні захворювання лікували «цвітом сіна верхового» (сіна полонинських трав). З нього робили так звану «суху пару»: у бочку чи корито з кип’ячою водою кидали розпечений камінь, сипали різне зілля, зверху клали дошку, на яку сідав або лягав хворий, вкривали його і так деякий час витримували 52. Метод виправданий, оскільки серед полонинських трав було чимало цінних рослин з різноманітною лікувальною дією, які, безумовно, благотворно впливали на організм.
Доцільність спостережень досить часто в народній уяві обростає елементами магії. Кількість рослин у багатокомпонентних рецептах набирає магічного значення. їх переважно 3 або 9. На Поліссі нам доводилось чути: «Слабому важно трійне зілє» (село Борове Зарічненського району Волинської області) або: «Лучше брати «9 зільов» (село Луб’янка Поліського району Київської області) 53. У Косівському районі на Гуцуль — щині, готуючи настій зелених плодів горіха — давній перевірений в’яжучий засіб, рекомендували брати по три плоди з дев’яти горіхових дерев Ь4.
На підставі сказаного можна констатувати, що як у способах приготування рослинних лікарських форм, так і в правилах збору лікарського зілля, яких народна традиція зобов’язувала строго дотримуватися, нагромаджено цінний раціональний досвід, який заслуговує пильного вивчення.
Це, зокрема, стосується способів використання лікарських рослин, в яких нерідко проявляється виняткова винахідливість і спостережливість народних фітотерапевтів. Дещо в цьому плані робиться. В останні десятиріччя, наприклад, знову набувають популярності як лікувальні та профілактичні засоби, колись такі поширені в народній медицині і незаслужено забуті на початку нашого століття соки свіжих ягід, овочів та фруктів 55. Вивчаються і такі фактори, як час та місце збирання лікарських рослин, від чого залежала їх ефективність.
Дикорослі лікарські трави. В народній фітотерапії чільне місце займають дикорослі трави. Саме з ними пов’язаний початок раціональних медичних знань, оскільки землеробство і вирощування культурних рослин та нагромадження відомостей про їх лікувальні властивості — явища пізніші.
Серед дикорослих лікарських трав є цілий ряд рослин, раціональність використання яких не викликає сумніву. Це валеріана, звіробій, ромашка, материнка, м’ята, подорожник, деревій, полин та багато інших. Сучасна наука підтвердила їх лікувальні атастивості, і всі вони увійшли в арсенал наукової медицини. Однак їх застосування в народі, як видно з етнографічних джерел кінця XIX — початку XX ст. та даних польових досліджень, значно ширше й різносторонніше, ніж в професійній медицині.
Дослідники народної медицини К. Мошинський, М. Носаль слушно твердили про наявність серед засобів рослинного характеру рослин-універсалів, яким приписувалась всесильна й різностороння дія, їх вважали зіллям «од усіх недуг», наділяли магічними властивостями 56. Саме вони заслуговують особливої уваги, бо допомагають виявити як спільні, так і етмічноспеци — фічні та регіональні риси, що найвиразніше проявилися як в самому наборі рослин, так і в способах і методах їх застосування. Поряд з рослинами, універсальність дії яких зафіксована скрізь на східнослов’янськш території, в різних регіонах був свій арсенал рослинних засобів, ліків «від усіх недуг». Це переважно рослини місцевої флори, які в інших місцевостях могли мати значно вужчу сферу побутування. Вивчення їх допомагає виявити і відібрати найбільш перспективні рослини з числа народних для дальшого вивчення їх фармако — біологічних властивостей.
В етнографічних джерелах XIX — початку XX ст., присвячених питанням народної медицини, виклад матеріалу вівся не в плані характеристики лікувальних засобів як таких, а йшов від захворювань, що, на нашу думку, не завжди дає чітке уявлення про специфіку застосування тих чи інших рослинних засобів.
Якщо взяти до уваги той факт, що цілющі властивості рослин віддзеркалені в їх назвах, то номенклатура народних назв таких рослин-універсалів вказує на їх різнобічну лікувальну дію, свідчить про їх популярність.
Оман великий (Inula helenium L.) крім загальнопо — ширеної в українців назви —«дивосил», росіян —«девясил», білорусів —«дзівасіл» або «жывасил» в Карпатах, де ця рослина особливо популярна, називають ще «старівником», «старим хлібом», «великим зілєм», в Закарпатті —«болячковим коренем». Це одна з найдавніше відомих лікарських рослин. її лікувальні властивості були добре знані вже в стародавній Греції та Римі, в тібетській медицині 57. Авіценна згадує про оман як ефективний засіб при запаленні сідничого нерву, болях у суглобах; у виді відвару у виноградному соусі — при серцевих захворюваннях, а в суміші з ме — дом — легеневих 58. Оман знаходив застосування в народному лікуванні усіх слов’ян 5Э.
Маємо свідчення, що кілька століть тому ця рослина була однією з найпопулярніших в Росії. Лікарський порадник XVII ст. рекомендує корінь оману потовчений і змішаний з медом — як засіб від кашлю, варений у вині — такни, що полегшує дихання, мочений у житньому квасі — як ліки при серцевих хворобах Со. В «Лічебній книзі» XVIII ст. про оман говориться як про ефективний засіб при корості та інших шкірних захворюваннях 6|.
Етнографічні записи другої половини XIX — початку XX ст., польові матеріали автора з української території підтверджують та дещо розширюють інформацію про діапазон захворювань, при яких вживався оман. На Україні свіжим листям оману гоїли рани, виразки, пухлини 62. Росіяни Вологодської губернії в аналогічних випадках використовували сушене листя рослин 63, білоруси — мазь, яку виготовляли з розтертого на порошок кореня оману, який пережарювали з свинячим жиром 6
Українці вживали його у виді відвару або горілчаного настою — як загальнозміцнюючий засіб, при хворобах шлунково-кишкового тракту; відвар на меду — при легеневих недугах, туберкульозі легень. В аналогічних випадках, за даними М. Федероаського, застосовували його й білоруси 65.
Серед мешканців Верховинського району на Гу — цульщині і зараз користується популярністю оманове вино, чи, як його тут називають, «вино дикого соняшника», для приготування якого 20 г свіжого кореня заливають одним літром червоного вина і варять 10 хвилин. П’ють напій по 50 г щодня при болях шлунку різної етіології. Іноді в аналогічних випадках віддають перевагу порошку із сирого кореня рослини, запиваючи його водою. Згідно з інформацією, записаною в Косівсь — кому районі на Гуцульщині, горяни використовували листя оману разом з листям підбілу навіть при лікуванні слоновості 66.
Наукова медицина теж рекомендує оман як засіб від кашлю та легеневих недуг. Сфера ж застосування його в народній медицині, як бачимо, значно ширша й аналогічна в усіх трьох східнослов’янських народів. Етнічна та регіональна специфіка проявляється в багатстві та різноманітності лікарських форм рослини.
Дуже популярним в самолікуванні українців, росіян
та білорусів був звіробій (Hypericum perforatum L.)—«Іванове зілє», «святоянське зілє», «кровник», «заяча крівця», «пожарниця». Рослина ця віддавна вживана в народній медицині усіх слов’ян 67. У росіян та українців за ним закріпилася назва ліку від «дев’яноста дев’яти», а то й «ста» недуг. Білоруси вважали його засобом, здатним вилікувати «сорок хвороб» 63. Прекрасний знавець народної фітотерапії М. А. Носаль вважав, що немає рослини, рівної звіробоєві щодо лікувальних властивостей 69. До таких висновків прийшов дослідник на підставі вивчення досвіду народної медицини, яка застосовувала цю рослину при найрізноманітніших захворюваннях. Причому, і діапазон хвороб, при яких вживали звіробій, і лікарські форми в українців, росіян та білорусів майже готожні. Внутрішньо водяний настій його пили при хворобах шлунково-кишкового тракту, нирок, печінки, легеневих та гінекологічних недугах (маткові кровотечі), геморої, головних болях, ревматизмові, подагрі. Зовнішньо у вигляді ванн, примочок, компресів, мазей (разом з іншими компонентами) використовували при шкірних висипах, виразках, наривах, туберкульозі шкіри, діатезі у дітей 70. При опіках та всіляких ранах особливо популярною була «звіробоєва олія», яку виготовляли, настоюючи не менше трьох тижнів у соняшниковій (ще краще мигдалевій) олії, квітки звіробою у співвідношенні: дві частини квітів на чотири частини олії.
Якщо з лікувальною метою рекомендували суміш кількох трав, звіробій був обов’язково їх компонентом. «Як без борошна хліба не спечеш, так без звіробою зільов не звариш» (село Луб’янка Поліського району Київської області), «Всяке зілля без звіробою, як страва без солі (село Видерта Камінь-Кашнрського району Волинської області)—так оцінюють цю рослину в народі п. У селі Видерта, за нашими спостереженнями, при сильних головних болях рекомендували для внутрішнього вживання відвар звіробою, золототисячника і кори жостеру 72, на Чернігівщині (село Гірськ Шорського району) відвар звіробою з золототисячником приймали при шлункових хворобах 73.
На підставі наукових досліджень виявлено в’яжучі, антимікробні, кровоспинні та протизапальні властивості звіробою. І в світлі наукових даних стає зрозумілою раціональна основа використання звіробою в народній медицині.
До особливо популярних в народній медицині рослин належав і полин гіркий (Artemisia absinthium L.), відомий в науковій медицині як засіб, що посилює апетит та поліпшує травлення. Аналогічно використовуючи цю рослину, народна медицина наділяла ТІ й іншими лікувальними властивостями. В усіх слов’ян, за даними К. Мошинського, полин — давній, перевірений засіб від пропасниці 74. Згадки про це знаходимо в давніх травниках та лікарських порадниках 75. Дослідники зібрали широку інформацію про цю властивість полину — чи то у виді соку свіжої рослини (колишні Вінницька, Київська, Полтавська, Воронезька губернії) 76, чи відвару трави (Прикарпаття) 77, кореня (Тернопільська) ‘8, горілчаного настою (Чернігівська, Полтавська, Тамбовська, В’ятська губернії) 79.
В ряді місцевостей України, як і Росії та Білорусії, полин вважався добрим жовчогінним та глистогінним засобом 80. В аналогічних випадках вживався полин в народній медицині інших слов’янських та неслов’янських народів — болгарській, французькій, індійській. Французька медицина, наприклад, як глистогінний засіб, пропонує суміш полину з пивом у співвідношенні: одна частина листя на ЗО частин пива 8|.
Подекуди полин вважали засобом, який покращує пам’ять (Прикарпаття, Ровенська область) 82, його вживали у виді купелів при хворобах сечового міхура (Східне Поділля) 83, полоскали ротову порожнину при болі зубів84, пили при ревматизмі (Чернігівщина)85, сухому затяжному кашлі (село Очеретувате Дніпропетровської області) 86. Оригінальний рецепт зафіксовано при лікуванні туберкульозу у практиці дитячого лікування росіян В’ятської губернії. Тут 400 г полину заливали пляшкою горілки або рому, запалювали, щоб спиртне вигоріло, а суміш, яка залишилася, клали на тричі згорнуте полотно і закутували дитину на сім-вісім годин 87.
Полин вживався при пухлинах та ударах — найчастіше у вигляді примочок з водяного настою. У В’ятській губернії до такого настою чи відвару додавали оцет, виноградне вино або горілку і вживали для очищення гнійних ран 88.
При лікуванні пропасниці на Полтавщині за полином треба було іти до схід сонця, знайшовши його, нагнутися і зірвати зубами, бо вірили, що тільки у тому випадку пропасниця кине хворого 89. У ряді випадків лікувальними властивостями наділяли тільки полин, зірваний на Купала 90. Приписували йому певні магічні властивості, вважали засобом, що охороняє від нещастя, злих духів. Ним заквітчували на Івана Купала житла й господарські будівлі, вірили, що він відганяє усяку нечисту силу, носили при собі як оберег від русалок 91.
Широке застосування мав також полин звичайний (Artemisia vulgaris L.), званий в народі чорнобилем (назва спільна у росіян, українців, білорусів), рідше — «бильником», «билицею». Наукова медицина дуже обережно ставиться до цієї рослини, в народі ж вона віддавна ціниться і наділяється різнобічною лікувальною дією. «Трава чорнобиль — мати есть всем травам»,— таку оцінку дають їй давні пам’ятки медичної літератури 52. Аналогічно у чехів «Cernobyl — otec bylin» 9J.
Етнографічні записи другої половини XIX — початку XX ст. подають відомості про чорнобиль як засіб від простудних захворювань, туберкульозу, гінекологічних недуг, головних болей різної етіології,
* *~ Q4
холери, епілепсії.
Місцевою специфікою відзначалися народні рецепти. За даними М. А. Носаля, мешканці Волині при туберкульозі вживали відвар кореня чорнобилю на білому вині (варили десять хвилин, в кип’яток додавали мед, пили, після того як прохолоне, по одній склянці натще) 95. При епілепсії у цій же місцевості рекомендували відвар кореня на пиві96. Подібний рецепт зафіксовано Г. Верещагіним у росіян В’ятської губернії. Там перед приступом або через півгодини після нього хворому давали порошок кореня чорнобилю з невеликою кількістю пива 97. На Східному Поділлі в аналогічному випадку теж вживали порошок кореня. При цьому строго дотримувалися певних правил, яким не можна відмовити у раціональності. Корінь викопували дерев’яною лопатою, а висушивши та розтерши на порошок, брали тільки дерев’яною ложкою 98.
В народній медицині росіян чорнобиль настоювали на спирті і вживали при лікуванні ракових захворювань ". Дуже популярною була рослина і в гінекологічний практиці. Причому екземпляри з зеленими стеблами вживали при затримці менструації, а червоностебель — ні — при маткових кровотечах (Тверська губернія) 10°.
Магічні функції чорнобилю такі ж багатоманітні, як і лікувальні. Цим зіллям, зірваним на Івана Купала, перепоясувались, щоб запобігти болю попереку при роботі, особливо під час жнив 10‘. Його використовува — ли в прогнозуванні: виживе хворий чи помре. За повір’ям, записаним на Харківщині, тяжко хворого купали у відварі чорнобилю. Якщо людина не видужає на третій день, то помре |02. Чорнобилем підкурювались, щоб оберегти себе від уроку (Заліщицький район Тернопільської області) 103. Деякі дії, пов’язані з цією рослиною, зберігають сліди давніх елементів язичництва, древніх культів. З метою профілактики малярії, наприклад, шукали під коренем чорнобилю вугликів, які треба було проковтнути, а на їх місце покласти монету — своєрідну жертву землі (Заліщицький район Тернопільської області) ІМ.
Сучасні польові матеріали підтверджують і дещо розширюють існуючу в етнографічних джерелах інформацію про цю рослину. За даними, зафіксованими в Рокитнівському районі на Ровенщині, відвар кореня чорнобилю вживався і вживається при запальних процесах нирок, сечового міхура та гінекологічних захворюваннях. В даній місцевості вважали також, що його можна застосовувати при лікуванні венеричних хвороб (село Березове Рокитнівського району) 105.
Популярність рослини в народі, приписувана їй лікувальна дія свідчать про необхідність дальшого її вивчення спеціалістами медико-біологічного циклу наук.
В лікувальній магії як оберег від усякого зла вживався ще один вид полину —«боже деревце» (Artemisia abrotanum L.). Його вирощували з цією метою у квітниках біля хати (Сколівський район Львівської області) |06. Зірваним на Купала та посвяченим у церкві цим полином підкурювалися, щоб оберегти себе від уроку (Заліщицький район Тернопільської області) 107.
Дуже популярною в народній фітотерапії була кропива (місцеві назви —«жалива», «жаркуха», «жижку — ха», «джигушка», «жигавка», «покрива», «копри- ва») |08, два її види — велика дводомна кропива (Urtica сПоіса L.) та кропива мала, жалюча (Urtica urens L.).
Сфера їх застосування була майже аналогічна, а діапазон хвороб, при яких вживали обидва види, надзвичайно широким.
Кропиву вважали добрим кровоспинним засобом. Свіжим соком з листочків кропиви гоїли рани, пили при легеневих, маткових кровотечах, білоруси в аналогічних випадках застосовували настій листя (20 г на склянку води) або відвар кореневища 109. Науковими даними підтверджено раціональність народних спостережень. іВстановлено, що 1 г листя кропиви містить біля 400 біологічних одиниць вітаміну К, який сприяє згортанню крові и0.
Здавна відомі в народі кровоочисні властивості кропиви. Лікарський порадник XVIII ст. при висипах на шкірі та корості пропонує: «Копріви натолци с солю и з білком яєчним и в лазни нехай ся мажеть»111. Етнографічні записи пізнішого часу підтверджують широке вживання кропиви як кровоочисного засобу. Повсюди на Україні при фурункульозі, хронічних захворюваннях шкіри радили пити чай зі стебел і квітів кропиви, з відвару кореневища робили купелі, а з розпареного у гарячій воді листя — компреси ||2. Відома ця рослина і як ефективний засіб від ревматизму. Найчастіше болючі місця просто жалили свіжо зірваною кропивою, хоча в окремих місцевостях були свої, складніші рецепти. В Кременчуцькому районі на Полтавщині, наприклад, в таких випадках хворого купали у відварі хрону та кропиви. Купелі були довготривалими (поки вода не прохолоне) пз. Росіяни В’ятської губернії готували горілчаний настій з коренів кропиви, лопуха, Чорнобиля та горобини, який рекомендували пити по одній-дві чарки з день при ревматизмі 114.
Вживали кропиву при простудних захворюваннях, болю в грудях, сильному затяжному кашлі. Причому, в різних місцевостях були свої способи приготування ліків. На Харківщині та в деяких районах Чернігівщини в таких випадках пили водний настій листя кропиви И5. Подекуди на Чернігівщині (село Прибинь Корюківсько — го району) перевагу віддавали настою рослини на молоці 116. На Гуцульщині, Волині, Полтавщині, в Білорусії використовували відвар кореневища Росіяни при простудних захворюваннях пили настій насіння кропиви |,в.
При сильних головних болях в деяких місцевостях України (Корюківський район Чернігівської області, Великоберезнянський район Закарпатської області, За — ліщицький район Тернопільської області) її рекомендували мити у теплому настої або відварі цвіту кропиви 119, а при випаданні волосся та лупі — відварі листя. В останньому випадку інколи застосовували суміш з рівної кількості листя кропиви та підбілу 12°. Росіяни, за даними Н. Г. Ковальової, в аналогічних випадках також вживали відвар листя, а білоруси — відвар цілої рослини з коренем.
В ряді місцевостей України та Білорусії відваром кореневища кропиви лікували коклюш у дітей |22. На Тернопільщині ним полоскали ротову порожнину, якщо боліли зуби |23. Росіяни хворий зуб обкладали кропивою |24.
З різних місцевостей східнослов’янської території маємо дані про кропиву як надійний засіб при розладах травлення, захворюваннях нирок і печінки, жовтяниці, глистогінний та протималярійний засіб. На Волині, наприклад, настоєм листя кропиви жалючої та ожини (по одній чайній ложці кожного на 1,5 склянки кип’ятку, випивали протягом дня) лікували дизентерію 125. Росіяни сік свіжих молодих листочків рекомендували при каменях в нирках та печінці, а відвар кореневища з цукром — при «застарілих» каменях 126. Рослину вживали при нервових та серцевих захворюваннях, паралічах.
Сильна і різнобічна дія кропиви на організм спричинилась, мабуть, до того, що їй приписували й певні магічні властивості. В ряді місцевостей України зірвану на Івана Купала кропиву вішали на воротах, дверях, втикали в щілини хлівів як оберег від відьом та іншої нечистої сили, яка, за народним повір’ям, в купальську ніч активізувала свої дії. Подібними властивостями наділяли кропиву в Росії та Білорусії 12?.
Рослина і зараз — одна з найпопулярніших в народі. Вивчення хімічного складу кропиви свідчить, що за вмістом органічних сполук це одна з найбагатших дикорослих трав. В ній є у значній кількості вітаміни А, В?,, С, К, білки, залізо, фітонциди, дубильні речовини тощо.
Сучасна медицина використовує кропиву як кровоспинний засіб, народна ж, як свідчить розглянутий матеріал, зараховує її у розряд рослин-універсалів, здатних вилікувати різноманітні недуги.
До рослин-універсалів із яскраво вираженою різ- носторонньою лікувальною дією народ відносив, і не без підстави, деревій, подорожник, лопух, м’яту, ромашку та деякі інші. Наука довела раціональність народних спостережень.
Деревій Achillea millefolium L. («деревень», «кровавник», «кровник», «серпник», «серпоріз», «мурашчів — ник»— в українців; «кривавник», «кровавник», «подбел», «пудбіл»—у білорусів; «грижная трава», «мат — ренка»— у росіян) — давній перевірений кровоспинний засіб, на що вказують народні назви рослини в українців та білорусів. З цією метою його вживали ще стародавні греки та римляни, знаною була ця властивість деревію і в Київській Русі.
Найчастіше рану заливали соком свіжого деревію або просто прикладали до неї свіжі розім’яті листочки рослини (Волинська, Київська, Ровенська, Чернігівська, Тернопільська області, Карпатський регіон) І28. Рідше клали розім’ятий цвіт деревію (село Ромашківка Ківерцівського району Волинської області) 129, або присипали порошком висушеної рослини (Єлисавет — градський та Александрійський повіти колишньої Херсонської губернії) 130. Білоруси в та^их випадках використовували відвар, настій або сік деревію |3‘. Подекуди в Росії при ранах, ударах, крім зовнішнього вживання рекомендували приймати сік рослини і як внутрішнє |32.
Відвар трави деревію, подекуди — цілої рослини з коренем (село Очеретуваге Дніпропетровської області) або сік свіжої рослини пили при сильних болях шлунку («завійна», «сонці»), поносах. В деяких місцевостях деревій вживали в суміші з іншими компонентами. В Снятинському районі Івано-Франківської області при «сонцях» пили з горілкою потовчений з часником корінь деревію 133.
В деяких місцевостях України відвар або настій деревію вважався засобом, що лікує пропасницю (Полтавська, Тернопільська області) . За даними В. Де- міча, деревій був ефективним засобом від пропасниці і на переважній більшості території Росії 135.
Лікували цією рослиною і жіночі недуги. Відвар її рекомендували породіллям у випадках важких післяродових кровотеч (село Ромашківка Ківерцівського району Волинської області) 136, післяродової гарячки (Східне Поділля) 137, давали пити дівчатам, якщо довго не появлялися місячні13® застосовували при маткових кровотечах. Таке лікування у ряді випадків супроводжувалося елементами магії. Росіяни В’ятської та Пермської губерній, наприклад, діючи за принципом імітативної магії —«подібне лікує подібне», при маткових кровотечах («от красной грыжи») вживали екземпляри з рожевими квітами, а від білей («белой грыжи») — з білими І39. В Тверській губернії деревій вживався в суміші з травою золототисячника, толокнянки («ведмежі ушка») та «соколиного перельоту». Всіх компонентів брали порівну, готували відвар, пили холодним по склянці — вранці та ввечері ио.
Відзар трави деревію (на Гуцульщині — кореня) вживався при простудних захворюваннях, кашлі, запаленні легень 141.
Подекуди ного рекомендували пити у виді відвару при головних болях (село Майків Гощанського району Ровенської області) И2, нічному нестриманні сечі (Ро — венська, Тернопільська області) 143. На центральній Бонківщині відваром рослини на молоці, рідше воді полоскали ротову порожнину при болі зубів та з метою профілактики зубного болю М4. На Тернопільщині при набряках серцевого або ниркового походження набряклі місця обкладали розтертим листям деревію |45.
Рослина відома в народній медицині багатьох народів переважно при шлунково-кишкових захворюваннях та як кровоспинний засіб |46. Особливо популярна вона в Болгарії, де вживається також при золотусі, головних болях, ревматизмі, простудних захворюваннях та як протиглистне 147.
Рослина взята на озброєння науковою медициною і разом з іншими рослинними інгредієнтами (листя підбілу, кропиви, малини, чорної смородини) успішно застосовується у виді відвару при лікуванні виразкової хвороби шлунку |48, хронічних бронхітах та бронхіальної астми (в сумішах з травою череди, триколірної фіалки, багна болотяного, листя підбілу, плодів анісу, кореня солодцю) 149.
Віддавна і при різних недугах застосовувала народна медицина подорожник великий (Plantago major L.). Повсюдно свіжим листям рослини гоїли рани, нариви, опіки; настій або відвар листя пили прн захворюваннях шлунково-кишкового тракту, поносах, хворобах печінки. Подекуди в аналогічних випадках робили горілчаний настій листя (Городнянський район Чернігівської області, Ратнівський район Волинської області, Косів — ський район Івано-Франківської області) ьо, відвар цвіту (Камінь-Каширський район Волинської області) 151 або насіння (Ківерцівський район Волинської області) 152.
В ряді місцевостей України подорожником лікували простудні захворювання, кашель, туберкульоз легень. У Львівській області, наприклад, прн туберкульозі легень листя подорожника настоювали на меду — протягом трьох тижнів, у темному місці, щодня в строго визначений час перемішували його дерев’яною ложкою.
Подекуди подорожник виступав як засіб від пропасниці 154. В Черкаській області соком подорожника закапували очі, коли вони боліли 155. До речі, при запаленні очей радив використовувати подорожник ще Авіцен — на І56. На Покутті подорожник був відомий як оберег від уроків 157.
В народній медицині росіян крім того клали вологі компреси з подорожника при злоякісних пухлинах, при ракові легень та шлунку — пили у еиді сиропу, який виготовляли, засипаючи дрібно нарізане листя такою ж кількістю цукру. Суміш настоювали в темному місці протягом двох тижнів, пили три-чотири рази на день по одній ложці перед їжею 158.
Настій листя використовувався при лікуванні ракових захворювань і в народній вірменській медицині. Протиракові властивості подорожника були зафіксовані ще Авіценною, який рекомендував листя рослини при пухлинах та злоякісних виразках, а також при слоновій хворобі |59.
Важко знайти популярнішу в народі рослину, ніж ромашка (Matricaria chamomilla L.) — «рум’янок», «рум’янець», «романок», «королиця». У «Зільнику» XVI ст. про неї говориться як про засіб, що посилює зір і слух, зміцнює пам’ять та оберігає від чар 160. Згідно з записами другої половини XIX — початку XX ст. та сучасних польових матеріалів, в усіх східнослов’янських народів вона вважалась панацеєю від усіх недуг.
Чан з її квітів рекомендували при болях у животі, кольках, поносах, спазмах шлунку!!". Ромашку вживали внутрішньо і як полоскання при хворобах простудного характеру, кашлі, болях горла 1о2.
Настоєм ромашки промивали гнійні рани, виразки, робили примочки при хворобах очей, сухі компреси з квіток клали на опухлі місця, для чого їх злегка кропили водою, сильно нагрівали на вогні і, наповнивши мішечки, прикладали до болючих місць. На Волині до таких компресів вдавалися, коли боліла голова, зуби (з опухом щоки) 163, на Буковині — при ревматизмі І64.
Росіяни та білоруси подекуди використовували ромашку як засіб від пропасниці (Ярославська, Вітебська губернії) 165.
Широко вживаною була рослина при лікуванні жіночих недуг. Настій її рекомендували породіллям, при маткових кровотечах Іио.
Незамінимою була і є ромашка в практиці дитячого лікування — при простудних, шлункових та шкірних захворюваннях.
Раціональність народних спостережень належно оцінена науковою медициною, і в сучасній медичній практиці рослина вживається в дуже багатьох випадках.
До рослин-універсалів віднесла народна фітотерапія лопух великий (Lappa major Gaertn.), лопух малий (Lappa minor DC), лопух павутинистий — рослину, відому в народній медицині багатьох країн -67. При різних шкіряних недугах (золотуха, фурункульоз, дитячі діатези) 168 пили відвар кореня, робили ванни, свіже листя прикладали у виді компресів, виготовляли мазь (із свіжого подрібненого кореня та олії у співвідношенні —75 г кореня на 200 г олії, настоювали добу у теплому місці) 169. Така мазь вважалась також засобом, що сприяє росту волосся. На Гуцульщині в таких випадках робили відвар із лопуха та однолітків берези 17°.
На всій східнослов’янській території, як і в інших народів, відомий лопух як ліки і при шлунково-кишкових захворюваннях, дизентерії. Якщо українці та росіяни перевагу віддавали відвару кореня, то білоруси — соку свіжої рослини т.
Лікували ним і простудні захворювання, причому в різних місцевостях існували свої рецепти. На Київщині (Білоцерківський район) в таких випадках рекомендували відЕар кореня лопуха на молоці |72. У Вінницькій області при болях голови різної етіології її
• • 174 «*
мили у відварі кореня лопуха, в центральних рано — нах Росії в аналогічних випадках — клали компреси із свіжого листя 1/4.
Як українська, так і білоруська народна медицина застосовувала лопух при лікуванні ракових захворювань. На Україні, зокрема на Гуцульщині, для таких цілей використовували відвар або горілчаний настій кореня (останній частіше), білоруси ж рекомендували відвар листя лопуха малого, зібраного під час цвітіння рослини 175.
Лопух належав до рослин, які народна уява наділяла магічними функціями. На Поділлі він, зірваний на Купала, вважався засобом, що охороняє від хвороб, нещастя та злих духів 176.
При цілому ряді захворювань звертався народ до м’яти холодної (Mentha piperita L.). У всіх слов’ян та багатьох неслов’янських народів — це перш за все перевірений засіб, що заспокоює болі в шлунку, покращує апетит, припиняє понос та нудоту. Ця властивість м’яти зафіксована у багатьох етнографічних джерелах 177.
З різних місцевостей досліджуваної території маємо дані про приписувані їй сечогінні, потогінні, жовчогінні та болетамувальні властивості 178. Вживали її й при
1 7Q
серцево-судинних захворюваннях.
Привертає увагу своєрідність та багатство народних рецептів, що відбиває регіональну специфіку застосування цієї рослини. Так, у Надвірнянському районі Івано-Франківської області при шлунково-кишкових захворюваннях рекомендували відвар м’яти на молоці 180, у Снятинському районі цієї ж області при кашлі, болю в грудях — відвар м’яти і калини на пиві |81. Росіяни як сечогінне пили її в суміші з білим вином 182.
У Дніпропетровській області дитині при затяжному кашлі робили купіль із м’яти та ромашки 183. В Ро — веиській та Волинській областях у відварі м’яти купали дітей, хворих на рахіт, золотуху та з хворобами шлунково-кишкового тракту |84. На Гуцульщині (Надвір — нянський район) рослину вживали у виді підкурювань при болю та шумі у вухах Іа°. Росіяни клали кусок м’яти між десною і щокою, коли боліли зуби иь. В Галичині її рекомендували при холері і87.
Цікаві дані про цю рослину містять давні пам’ятки медичної культури. «Лечебна книга» XVII ст., наприклад, рекомендує м’яту як засіб від алкогольного сп’яніння. «А коли хошь до пьяна не упиватися, м’ята, коли ее пьешь по рану, в уксусе или вине, в тот день напитися не можешь до пияна» |88.
Вивчення хімічного складу рослини підтверджує раціональність народних спостережень. Ментол, який входить до складу її листя, має спазмолітичні та знеболюючі властивості. Тому виправдане вживання м’яти при невралгічних болях, зубному болі, запальних процесах верхніх дихальних шляхів. Розчин ментолу в валеріаново-ментоловому ефірі (валідол) застосовується при стенокардії, разом з парафіном у виді олівців — при мігрені |89.
Багато можуть підказати науці народні рецепти. Не випадково, мабуть, в Стародавньому Римі столи натирали свіжою м’ятою, вважаючи, що аромат її створює життєрадісний настрій, носили вінки з м’яти в переконанні, що її запах активізує роботу мозку 190.
Експериментальне вивчення впливу фітонцидів м’яти на організм при інтенсивній розумовій і фізичній праці свідчить про їх позитивний вплив на функціональний стан та механізм регуляції серцево-судинної системи. Подача фітонцидів (у виробничих умовах) один-два рази на день по 20—ЗО хвилин покращувала самопочуття, знімала втому, головні болі, нормалізувала тиск крові 191.
Універсальність діяння деяких рослин мала регіональну специфіку. Аїр тростинний — Acurus calamus L. («татарка», «татарське зілля», «лепеха», «явор», «явор-корень», «ягур», «плешник», «піски»— в українців; «лєпих», «осока», «оренннк», «кукла», «єрник», «бабки», «плюшник»—у білорусів; «ирный корень», «ир», «лепиха» — у росіян) в народній медицині східнослов’янських народів відомий переважно як засіб при захворюванні шлунково-кишкового тракту 192. З такою ж метою вживається він і науковою медициною. Кореневища аїру входять до складу препарату вікалін, який призначають при виразковій хворобі шлунку, дванадцятипалої кишки та гастритах |93. В деяких місцевостях аїр застосовували й при інших захворюваннях. На Східному Поділлі, наприклад, при частих, довготрива лих головних болях рекомендували мити голову кореневищем аїру та спати на подушці, яку наповнювали травою цієї рослини |94. В центральній частині України, Сибіру та у білорусів Могильовської губернії відваром трави аїру (жменя на одну склянку води) лікували пропасницю 195.
Росіяни Курської губернії у відварі рослини купали дітей, хворих на туберкульоз, порошком кореневища
■ ■ 196
присипали застарілі рани.
В Поліському ж регіоні, за нашими спостереженнями, ця типова рослина місцевої флори була універсальним засобом від найрізноманітніших недуг, а лікарські рецепти відзначалися багатством локальних форм.
«Скільки паху, стільки помочі»,— так образно говорять про аїр поліщуки (село Луб’янка Поліського району Київської області) 197.
В центральних районах Полісся він вважався незз — мінимим засобом при головних болях різної етіології. Так, у Поліському районі Київщини (село Луб’янка) рекомендували мити голову у відварі кореня рослини 19S. На Житомирщині (село Лучанки Овруцького району) в аналогічних випадках робили своєрідні інгаляції (хворий вдихав пар гарячого відвару). В окремих районах західного Полісся (Зарічненський район Ро — венської області) при головних болях пили відвар цілої рослини, сам процес лікування супроводжувався рядом магічнних дій (брали тільки ту «лепеху», яку стелили на долівку на Тройцю, мили голову в певні дні — середу і п’ятницю, а помивши, виливали воду через межу на другий город і бігли, не оглядаючись, в хату) 19э.
В багатьох місцевостях Полісся аїр (відвар або спиртовий настій, рідше кусок кореневища) застосовували як засіб від зубного болю. На Ровешцині зафіксовано такий спосіб приготування горілчаного настою: в 10 г порошку кореневища заливали півлітра горілки закупорювали, обліплювали II в стоячому положенні тістом і запікали — як печуть хліб. Такий відвар держали в роті на хворому зубі 20°. Пили його і при підозрі на туберкульоз (чарка горілки перед обідом) 201. Розпарене тепле листя клали у виді компресів при болях 202
попереку.
Вважали цю рослину і добрим дезинфікуючим засобом. За свідченням М. А. Носаля, корінь її рекомендували жувати під час епідемій тифу та холери 203. З такою ж метою застосовувався він і в народній медицині росіян 204. Кореневище аїру вважалось одним з основних компонентів сумішей для ванн для золотушних і рахітичних дітей, а порошком з нього присипали гнійні рани і виразки 205. Рослина і зараз тут дуже популярна і крім того відома як жовчогінний засіб, як ліки при нирковокам’яній хворобі 206.
В Карпатському регіоні універсальністю діяння наділяли високогірні полонинські рослини — тирлич жовтий (Gentiana lutea L.) і тирлич хрещатий (Gentiana crutiaca L.), арніку (Arnica montana L.), мох ісландський (Centaria islandica L.), стародуб альпійський (Laserpicium alpinum L.), радіолу та деякі інші.
Тирлич жовтий, званий в Карпатах «гінсурою», «джинжурою», рідше «сзічурником», пили у виді відвару кореня при захворюваннях шлунку, печінки, легеневих хворобах, ревматизмі, недокрів’ї, ним лікували гнійні рани. «Джинжура» і зараз ежііппєївєп на Гу — цульщнні. З її кореня роблять апетитний чай (заливають корінь холодною водою і настоюють вісім — десять годин на сонці), джинжурове вино (заливають невеликий корінь літром червоного вина і настоюють протягом двох тижнів) 207.
При багатьох захворюваннях гуцульське населення вживало арніку, радіолу —«золотий корінь», мох ісландський —«грань», «границя», «плюцник», стародуб альпійський —«змієвона». Арніку, наприклад, добре відому в науковій та народній медицині як ранозагоюючий засіб, горяни застосовували при захворюваннях шлунково-кишкових, нервових, гінекологічних, гіпертонії, бронхіальній астмі тощо. Так, у селі Яворів Косів — ського району висушені і розтерті квіти арніки додавали в процесі варіння до кукурудзяної кулеші, яку рекомендували споживати при захворюваннях шлунку і печінки 208. Доцільність цього засобу очевидна, оскільки вже сама кулеша є легкотравною, поживною їжею.
Мох ісландський був відомий як засіб загальнозміц — нюючий, такий, що посилює апетит, лікує легеневі недуги.
Однак особливо цінило гуцульське населення зміє — вону. Про її чудодійну міць ходили легенди. Вважали, що рослина ця, тонкий змієподібний корінь якої тікає, коли копаючи, не покласти біля неї окрайця хліба, здатна лікувати 40 недуг, і серед них важкі захворювання нервової системи. У Верховинському районі (села Верхній Ясенів, Голови) спиртовий настій кореня змієвони вживали для натирання навіть при паралічах 209.
Крім рослин універсальної лікувальної дії цілий ряд рослинних засобів вживався для лікування хвороб, пов’язаних з одним хворим органом. Східнослов’янська народна фітотерапія знає певну групу рослин від «хвороб серця», «шлунково-кишкових захворювань», «простудних недуг», «болю голови» тощо.
З дикорослих трав, що мали більш-менш тотожну лікувальну дію, в усіх слов’ян при захворюваннях шлунково-кишкового тракту крім названих вище вживались золототисячник (в українців —«центурія», «сердечник», «рута», «цвінтура», «цвенторка», «зарка»; у білорусів —«сардэчник», «центаурыя», «тысячник»; у росіян — «сердечник», «сердушник»), перстач прямостоячий — Potentilla termentilla L. (в українців — «золотник», «поперечник», «підойма», «кровляник», «дубравка», «калган»; у білорусів — «дубраука», «узик»; у росіян—«поддубник»), материнка (у росіян—«душица», «богородичная трава», «материнка»; у білорусів —«матередушка») та ін.
Це давні перевірені засоби, які вживає і наукова медицина. В окремих місцевостях ці рослини мали дещо ширшу лікувальну дію. В ряді областей України золототисячник використовувався при жіночих захворюваннях, зокрема маткових кровотечах (Чернігівська,
Сумська, Дніпропетровська області) 2|0, росіян Курської губернії — при кашлі та малярії211.
Перстач був особливо популярним у мешканців Карпат, Закарпаття. Спиртовий настій кореня, рідше відвар пили і при шлунково-кишкових захворюваннях, і прн болях попереку, і при загальному ослабленні організму, на що вказують вдало підібрані назви рослини —«підойма», «поперечник», «золотник» та ін. 212 На закарпатській Бойківщині перстач широко застосовувався при маткових кровотечах. З цією метою пили міцний відвар (варили біля півгодини) кореня по півсклянки тричі на день. Звідси поширена тут назва «кровляник» 213.
У північних та центральних районах Білорусії перстачем лікували рани, панарицій, інші недуги, для чого робили порошок з кореня, горілчаний настій, відвар або мазь 2‘
При хворобах нирок і сечового міхура ефективними засобами, як і в інших слов’ян, були польовий хвощ (Equisetum arvense L.)—«сосонка», «смерічка», «пади — волос», «йолочка», спориш (Polugonum aviculare L.), подорожник ланцетолистий. Щодо польового хвоща, то в народній медицині росіян він був особливо популярним при кровотечах та важкозаживаючих ранах 2І5. Як кровоспинний засіб відомий він і в народній медицині інших європейських народів. Зокрема, у Франції ефективним кровоспинним засобом є вино, настояне на траві польового хвоща (15—20 г на літр білого вина, настоюють тривалий час, вживають натще по 100—150 г, застосовують і як очищувальний лосьон) 2|6.
При захворюваннях печінки і жовчних шляхів скрізь на досліджуваній території і в багатьох слов’ян вживали цмин пісковий —■ Helichrysium avenarium L. (в українців —«безсмертник», «суховійки», в білорусів—«хлял тоути», у росіян—«бессмертник»). Його пили у виді настою переважно перед їжею. В аналогічних випадках робили відвар і з кореня кульбаби — Leontodon taraxacum L. (в українців —«молочай», «подуйчики», «сліпота»; в росіян —«подорожник», «желтый цикорий»; у білорусів—«молочай»), В окремих регіонах, наприклад на Київщині, відвар кореня кульбаби вважався також добрим протималярійним засобом 217. На Ровенщині (село Полиці Володими — рецького району) суміш тертого кореня кульбаби з медом вважалась ефективним засобом при екземі 218.
На чернігівському Поліссі і в Білорусії горілчаним настоєм квітів або кореня кульбаби натирались при ревматизмі 219. Особливо популярною була кульбаба в російській народній медицині. Тут закріпилась за нею назва еліксиру життя. Рослина застосовувалась при жовтяниці, водянці, як заспокійливий засіб при безсонні, у виді компресів — при укусах гадюки тощо 22°.
Асортимент засобів, вживаних українцями, росіянами, білорусами при кашлі, запаленні легенів, захворюваннях простудного характеру, має багато спільного. Підбіл, чебрець, дивина, алтей побутували скрізь на досліджуваній території, вони відомі багатьом іншим слов’янським та неслов’янським народам 22‘. Підбіл— Tussilago tarfara L. («копитень», «копитняк», «мати-мачуха»— в українців; «подбел», «мать-мачеха», «белокопытник»—у росіян; «мать-мачеха»—у білорусів), як свідчать етнографічні джерела,— давній перевірений засіб від кашлю в усіх трьох східнослов’янських народів 222. Раціональність народних спостережень підтверджена науково, в аналогічних випадках вживається він і в науковій медицині. В деяких місцевостях рослина лікує й інші недуги. Так, росіяни подрібнене свіже листя підбілу прикладали до наривів, пухлин, фурункулів 223. З такою ж метою застосовують листя підбілу українські горяни і зараз. У Косівському районі на Івано-Франківщині нами записано інформацію про успішне лікування слоновості листям підбілу разом з листям оману 224. Білорусам теж були відомі лікувальні властивості підбілу. Для лікування ран, наривів свіже листя та цукор складали шарами у посуд, закривали його та закопували в землю. Коли суміш перетворювалася в однорідну масу, додавали 0,5 кг меду на 1 кг маси і приймали по одній столовій ложці, а також прикладали до ран, наривів, рожистих
• 22*і
місць.
Російська народна медицина крім того рекомендувала сік свіжого листя та кореня при туберкульозі, малярії, золотусі, як жовчогінний та потогінний засіб 22 . Українське населення Галичини знало підбіл як засіб від пропасниці 227.
Чебрець — Thymus serpylium L. (в українців —«чабер», «чобрик», «чебрик», «чебрик»; у росіян —сбого — родицкая трапа», у білорусів—«чобэр») крім своєї основної функції — ліки від кашлю, простудних захворювань, яка підтверджена науково (екстракт чебрецю, наприклад, входить до препарату «пертусин»), в Карпатах був визнаним засобом при серцевих захворюваннях, жовтяниці 228. На Поліссі вважали, ідо чебрець добре заспокоює нервову систему. Рекомендували приймати внутрішньо і як зовнішнє для ванн (село Полиці Володимирецького району Ровенської області) 229. На Чернігівщині (Городнянський, Ріпкинський райони), подекуди на Волині (село Видерта Камінв-Каширсько — го району) його вважали засобом від багатьох недуг 230.
Як заспокійливий засіб при безсонні, невралгічних болях, при спазмах шлунку та кишечника вживали чебрець росіяни 231, білоруси — при анемії та маткових кровотечах 232. Народ наділяв цю рослину магічними функціями. Подекуди на Україні вважали, що підкурювання чебрецем під час релігійних свят забезпечить сім’ї достаток. Певних магічних дій дотримувались іноді при зборі рослини. Наприклад, на Бойківщнні лікувальні властивості приписували екземплярам, зірваним тільки до схід сонця на Івана Купала та посвяченим у церкві 233. У віруваннях росіян Пермської губернії чебрець здатний приносити щастя, і його носили в ладанках 2л4.
При легеневих недугах, бронхіті, катарах верхніх дихальних шляхів, туберкульозі легень дуже популярною була дивина — Verbascum nigrum L. (в українців — «коров’як», «дивина»; у білорусів — «дзіванна»; у росіян — «царський скипетр», «коровяк», «дивина», «дзнндзивер»), рослина, за свідченням К. Мощинсько — го, відома в народній медицині усіх слов’ян 235.
В українців рослина мала дещо ширше застосування. Гуцули вважали її загальнозміцнюючим засобом. У відварі її купали дітей, «аби були здоровими» 23в, «аби були товсті та великі» 23?. Подекуди на Західному Поділлі у відварі дивини купали дітей, хворих на туберкульоз (Заліщицький район Тернопільської області) 238, Східному Поділлі — такі купелі застосовували при хворобах сечового міхура 239.
На Черкащині горілчаний настій насіння дивини («коровяка») у виді полоскань вважався добрим болетамувальним засобом при зубному болі (село Шевчен — кове) 24°. Подекуди на Волині соком його цвіту виводили бородавки 24‘, на Київщині — закапували свіжі рани (Білоцерківський район) 242. Гуцули у відварі дивини купали хворого: «Як має умерти, то умре зараз по купелі, а як має подужати, то стає йому легше по ній» 243.
Скрізь на Україні наділяли цю рослину і магічними
функціями іншого характеру. Якщо у домашньої тварини заводились черв’яки, треба було розшукати до схід сонця дивину, пригнути її до землі, прикласти камінцем зі словами: «Як випадуть з рани хробаки, тоді я тебе випущу» 244. У росіян Тульської губернії аналогічною магічною функцією наділяли чортополох 245.
З локальних засобів при легеневих недугах, кашлі українське та білоруське населення Полісся знало бобівник трилистий (Menyanthes trifoliata L.) 246, в західній та центральній частині Українського Полісся, як і подекуди в Росії,— буркун (Melilotus officinalis L.) 247, в Карпатах особливо популярним був алтей —(Althaea afficinalis L.) «слиз», «слизівник» 2<s, на Полтавщині — ромашка 249. На переважній частині України та у білорусів як ефективний засіб при легеневих недугах, затяжному кашлі зафіксовано вживання бедринцю (Pimpinella saxifraga L.) у виді спиртового настою 250.
В арсеналі засобів східнослов’янської фітотерапії, при серцево-судинних захворюваннях поширеними були валеріана (в українців —«авер’ян», «валер’ян», «одолян», «одолен-зілє», «чортове ребро»; у білорусів — «валер’ян»; у росіян — «аверьян», «марьян — ка», «маун», «козлик», «лихорадочний корень», «вырагуша»), конвалія, горицвіт, рослини, відомі в народній медицині багатьох народів та визнані науковою медициною251. В деяких місцевостях лікувальна дія цих рослин значно ширша.
В українців спиртовий настій кореня валеріани або відвар кореня заспокоював нервову систему, сприяв травленню, «розігрівав» шлунково-кишковий тракт, був вітрогінним, глистогінним, а також засобом «од пору-
9^9 хт шг ■
хи» . У Карпатах, де ця рослина, за свідченням К. Мошинського 25 зберегла давню слов’янську назву —«одолян», «одолен-зілє», її вважали ліками від епілепсії, «суму» 254. Бойківське населення, щоб забезпечити себе і дім від всякої напасті, вирощувало валеріану у квітниках біля хати. Звичай цей у деяких селах зберігся до наших днів 255.
Росіяни Воронезької і Курської губерній вживали її у виді відвару або для підкурювання при малярії. В Курській губернії за нею навіть закріпилися назви — «вырагушная трава» або «лихорадочная трава» 25°.
Конвалія —загальновідомий засіб при серцевих та деяких інших захворюваннях. Ще в «травнику» 1771 р. згадується, що квіти конвалії діють снотворно, проти — судомно, слаблять, ягоди мають протималярійну дію 257. Подекуди на Україні (Східне Поділля, Гуцуль — щина) нею користувались при очних захворюваннях, пропасниці 258. Клали примочки з конвалії при захворюваннях очей і росіяни 259. В Курській губернії настоєм кореня рекомендували промивати застарілі язви Білоруси Вітебської губернії вживали її при конвульсіях у дітей та при епілепсії 2б1. Крім загальнопоширених відварів та спиртових настоїв в окремих місцевостях були свої, складніші та оригінальніші рецепти. В Дніпропетровській області, наприклад, корень валеріани заливали горілкою, шляшку ставили в глечик, засипали його житом, кружком з хліба закривали глечик, обмазували його тістом і ставили в піч після випічки хліба. Як вихололо — ліки були готові2б2. На Волині готували відвар конвалії на горілці (цілої рослини з коренем) 263, на Житомирщині — настій її на меду 2а В Саратовській губернії малярію лікували настоєм конвалії на вині, в Вітебській — коренем конвалії 26°. Часто ці рослини поєднували з іншими компонентами. На Гуцульщині (село Яворів Косівського району Івано — Франківської області) робили суміш валеріани, конвалії і пустирника. Спиртовий настій з узятих порівну частин цих рослин і зараз користується популярністю в цій місцевості 266. В Дніпропетровській області «од порухи» вживали спиртовий настій суміші валеріани, ракових шийок, горицвіту, кореня ромашки, переступня і огірошника 2б?.
На Українському та Білоруському Поліссі здавна відомим ефективним засобом при серцево-судинних захворюваннях був горицвіт весняний — Adonis vernalis L. («стародубка», «чорногірка»—в українців; «адонис весенний», «горицвет», «желтоцвет», «черногорка»— у росіян), іноді в суміші з валеріаною 268.
Лікували серце також пустирником (Leonorus cardiaca L.). В українців та білорусів його і називали «сердечником». Рослина ця широко введена в клінічну практику при серцево-судинних неврозах, гіпертонії, пороках серця, міокарді, кардеосклерозі, грудній жабі та ін. Росіяни пили при серцевих недугах настій льонка звичайного (Linaria vulgaris Mill.) .
Етнографічні джерела з білоруської та української території не фіксують вживання льонка в таких випадках.
На Україні цією рослиною лікували й інші недуги. У Ровенській та Волинській областях П вживали при хворобах нирок, печінки, жовтяниці, відваром з неї або
маззю з квіток льонка лікували екземи та інші шкірні захворювання 27°.
Рослинні засоби народної хірургії досліджуваної території аналогічні з вживаними багатьма народами. Це згадувані вже деревій, подорожник, лопух, спори плауна та ін. При переломах і вивихах українці та білоруси застосовували живокіст—(Symphytum officinale L.). Українці готували з нього відвари, або робили компреси з сирого потовченого кореня. У білорусів існували свої багатокомпонентні рецепти мазей для переломів: свіжий корінь розтирали, сухий товкли, додавали сірку, каніфоль, несолений свинячий жир, кип’ятили. Коли суміш охолола, додавали білок сирого яйця або пережарювали корінь із свинячим жиром. В напівохолоджену масу додавали камфорне масло. Така мазь добре діяла і при ревматизмі та різних
пухлинах.
В окремих місцевостях України живокіст мав ширше застосування. Гуцули у відварі його козеня мили голову при болях ревматичного характеру ‘,72> купали дітей, щоб були здоровими 273. Цікаві відомості, що дещо розширюють існуючу в літературних джерелах інформацію про цю рослину, зібрано нами на Поліссі. Тут при лікуванні розсіяного склерозу вживали поперемінно у виді натирань горілчаний настій кореня рослини та мазь, у склад якої крім живокосту входив несолоний тваринний жар 27
У росіян Курської губернії рослина ця застосовувалась внутрішньо прн дизентерії та легеневих недугах, у виді ванн — як загальнозміцнююче 275.
Народна педіатрія українців, росіян та білорусів широко використовувала такі рослини, як згадувана ромашка, триколірна фіалка (Viola tricolor L.), череда (Bidens tripartitus L.), материнка (Origanum vulgare L.). їх найпоширеніша лікувальна функція — шкірні недуги (золотуха, діатез, фурункульоз). Популярні ці рослини в народі і зараз. В Косівському та Верховинському районах Гуцульщини, наприклад, триколірна фіалка вважається одним з найефективніших засобів при струпах на голові. П’ють у таких випадках відвар з розрахунку 10 г рослини на 200 мл води, по одній столовій ложці три-чотири рази в день 276.
Деякі з названих рослин мали в народі дещо ширше застосування. Так, материнка вважалась ефективним засобом при захворюваннях шлунково-кишкового трак — ту. До речі, із аналогічних випадках застосовує П і наукоза медицина 217.
Широко вживаною була рослина при гінекологічних захворюваннях. На Спятинщпні Івано-Франківської області, наприклад, хворим на жіночі недуги рекомендували купелі у відварі материнки *. В ряді місцевостей України та Росії такі купелі робили при загальному виснаженні організму та при ревматизмі2/Э. В Єнісейській губернії в останньому випадку пили відвар материнки 280. Горілчаний настій рослини вживали при зубному болі, розтертий порошок вдихали при нежиті 281. Аналогічну дію при нежиті мали компреси з свіжого листя на чоло та скроні 282. Сік вважався засобом, що охороняє від укусу. В давнину рослина вважалась оберегом від чар *м.
Однією з специфічних рис народної фітотерапії слов’ян було вживання з лікувальною метою отруйних рослин. Етнографічна література подає нам відомості про застосування в практиці народного самолікування таких отруйних рослин, як дурман (Datura stramonium L.), белладонна (Atropa belladonna L.), купина лікарська (Polygonatum officinale all.), очиток їдкий (Sedum acre L.), багно болотяне (Ledum paiustre L.), чемериця (Veratrum album L.), ряст (Corydalis solida Sm.), чистотіл (Chelidonium majus L.), блекота (Hyascyamus niger L.) та ін. Лікування ними в більшій мірі, ніж іншими рослинними засобами, поєднується з елементами магії та знахарства. Вже сам процес збору передбачає різні магічні дії. Гуцули, наприклад, копаючи белладонну («матріган»), кидали навколо неї гроші, імітували танець. Вірили — все, що робить той, хто копає цю рослину, буде робити і той, кому дадуть напитися відвару з неї 284. Бойки, викопавши корінь белладонни («недрагуля»), клали на це місце хліб і сіль — своєрідну жертву землі 285. За віруваннями, поширеними на Буковині, якщо рослину копають зі злим наміром, то при цьому люди сваряться, кричать, називають її «мат — риганом», а якщо з добрим, то, йдучи копати, несуть з собою частування — хліб, горілку, мед. Копаючи, пестять її, обнімають, звуть «царичкою» 286. В таких віруваннях дійшли до нас залишки давніх культів, сліди язичеських поклонінь силам природи. Знаючи про отруйність, з такими рослинами поводились обережно. Як правило, рекомендували для зовнішнього вживання (компреси, ванни, підкурювання).
Як внутрішнє використовували рідко, в мінімальних дозах (15—20 крапель на півсклянки водн, двічі на день; порошку «на кінчнку складного ножика»), переважно в суміші з іншими рослинами.
За нашими спостереженнями, на Закарпатті купелі з відвару белладонни вважались добрим засобом від ревматизму. При цьому застерігали, щоб при варінні та купанні не дихати парою, бо можна отруїтися. Пояснювали також, що бажаного ефекту досягають не одразу. Після двох-трьох ванії самопочуття хворого не змінюється, па чствертпн-п’ятнй раз він відчуває погіршення, а за шостим-сьомнм разом йому стає краще. Вважали, що дев’яти купелей досить для повного одужання 287. На Буковині відвар рослини вживали внутрішньо, як абортивний засіб :®8.
Особливо популярним в народі був чистотіл, про що свідчить багатство народних назв (в українців —«роз — топасть», «цинедонія», «путтннник», сземизово», «пло — дисток», «цвінталія», «бринзолія», «сєруха», «бородавник», «ластовичник», «простудник», «ранник», «крива — вичник»; білорусів—«бельмечник», «морошник», «ранник», «сэрэбряник», «головешннк»; у росіян —«чистяк», «гладушник», «цинедонии», «бородавошник»). Одна з них, зафіксована в Карпатах —«розтопасть», «розтопаск», за свідченням К. Мошинського, давньо — слов’янська 2SS, деякі вказують на лікувальні властивості рослини, етимологію інших пояснити важко. Широке загальнослов’янське побутування мала лікувальна дія рослини як засобу від шкірних недуг — висипок, бородавок, лишаїв, грибка, плям на шкірі тощо 29°. Ця властивість чистотілу була відома ще стародавнім грекам та римлянам 23‘. Користувались свіжим соком рослини, яким двічі-тричі на день змазували уражене місце; або міцним напаром, хоч вважали, що останній менш ефективний. Російська народна медицина використовувала цю рослину і як протималярійний засіб — у виді компресів з свіжого листя, які прикладали до п’ят (Курська губернія) 292. В аналогічних випадках — як внутрішнє застосовувала чистотіл і чеська народна медицина 293.
Рослина і зараз дуже популярна в народі. Крім згаданої лікувальної функції вона, як свідчать матеріали польових досліджень, вживається на Поліссі та в Карпатах як ефективний засіб при хворобах печінки, жовчного міхура, жовтяниці та з метою профілактики н лікування раку 294. На Поліссі з цією метою готують напар з висушеної трави з розрахунку одна столова ложка на одну склянку води, п’ють не більше однієї
склянки на день. Гуцули віддають пєрсзагу відвару кореня рослини 295. Як вважає М. А. Посаль, відомості про чистотіл як профілактичний та лікувальний засіб від ракових захворювань увійшли в народ під впливом медичної літератури 286.
Скрізь па досліджуваній території зафіксовано вживання як засобу від зубного болю блекоти № i’ascyar. ius niger L.), рослини, відомої в народній медицині багатьох народів. Аналогічним скрізь був і спосіб використання її. Насінням блекоти підкурювалися ■— кидали ного на вогонь і вдихали дим або клали разом з іншими травами в дупло хворого зуба 297. На Закарпатті в аналогічних випадках курили цигарки, які виготовляли з суміші блекоти, дурману і шавлії. Такі ж цигарки рекомендували при астматичних приступах.
На Поліссі і Волині прн подагричних і ревматичних болях розтирались спиртовою настойкою блекоти, зміщуючи її з невеликою кількістю олії 298. В цій же місцевості спиртову настойку листків блекоти разом з листками теж отруйної рослини — болиголова крапчастого (Conium rnaculatum L.) в рівних частинах (дві частини суміші на п’ять частин спирту) пили у дуже мінімальних дозах (дві краплі на одну столову ложку води) при сильних внутрішніх болях, конвульсіях, епілепсії 29‘J. Білоруси Полісся відваром листя лікували рани від укусу змій 30°.
Як протималярійний засіб в українців, як і росіян та білорусів, відома така отруйна рослина, як очисток — Sedum acre L. («молодило», «зілля од безбеті», «заяча капуста»— в українців; «чистец», «очисток»— у росіян; «чистец»— у білорусів) для підкурювання та у виді відвару 301. На всі;-! території Білорусії, в українців Полісся та росіян Сибіру зафіксовано вживання багна болотяного (Ledum palustre L.). При аналогічній лікувальній дії рослини (при захворюваннях простудного характеру, кашлі, туберкульозі легень, коклюші, болях голови) різноманітністю та локальною специфікою відзначалися народні рецепти. Українське населення Полісся, як і росіяни, найчастіше застосовувало водяний настій рослини 302, білоруси з відвару рослини з молоком або медом робили інгаляції 303. Якщо врахувати, що багно болотяне містить фітонциди, дубильні речовини та ефірні масла, то вживання його виправдане. Українці Полісся застосовували його зовнішньо як відвар разом з чемерицею і копитняком, або мазі, до
складу якої входив ще й свинячий жир,— при рев-
матизмі.
Етнографічні джерела фіксують вживання у ряді місцевостей мухоморів червоних. Так званий «мухомо — ровий спирт», способи приготування якого відзначалися певною локальною специфікою, відомий як ефективний засіб при радикулітах та гострих ревматичних болях в усіх трьох східнослов’янських народів.
За нашими спостереженнями, багатоманітністю відзначаються рецепти приготування «мухоморового спирту» на Українському Поліссі.
В окремих районах Сумської та Київської областей (село Слоут Глухівського району, село Луб’янка Поліського району) мухомори в закритому посуді ставили в тепле місце, через деякий час вони пускали сік. Це і був «мухоморовий спирт» 305. Аналогічний спосіб приготування «мухоморового спирту» зафіксований на Білоруському Поліссі 306 та у росіян Новгородської губернії 5о?. В Щорському районі на Чернігівщині (села Сновське, Гірськ) робили спиртовий настій з сушених мухоморів, в Новгород-Сіверському і Семенівському районах цієї ж області (села Михальчина Слобода, Погорільці)— зі свіжих 308. В селі Лучанки Овруцького району Житомирської області залиті спиртом свіжі мухомори на 12 днів закопували в землю 309. Один з оригінальних способів приготування «мухоморового спирту» знало білоруське населення Полісся. Там пляшку з залитими горілкою мухоморами запікали в буханці хліба ЗІ°. Білоруси вживали мухомори і як внутрішнє— у вигляді порошку при малярії *•’.
Варто зауважити, що українське населення Карпат, в лікувальній практиці якого гриби займали помітне місце, мухоморів з цією метою не вживало.
В усіх східнослов’янських народів зафіксовано вживання сушених білих грибів, розмочених в молоці або гарячій воді, як ранозагоюючого засобу, особливо при гнійних ранах та наривах.
Викладені факти свідчать про значне місце дикорослих лікарських трав в народній фітотерапії, про багатий народний рецептар, в якому знайшла відбиття етнічна и регіональна специфіка.
Дерева, кущі та лісові ягоди в народній медицині. В основі використання з лікувальною метою різних порід дерев в східнослов’янській народній медицині лежать, без сумніву, їхні реальні властивості, багатовікові спостереження і досвід. Однак з усіх рослинних лікувальних засобів тут чн не найбільш виразно проступають елементи давніх язичницьких вірувань. Літературні джерела подають нам відомості про шанування слов’янськими племенами «священних» гаїв, поклоніння певним видам дерев ЗІ2. Переважання тих чи інших видів варіюється залежно від географічних умов, етнічних та місцевих традицій.
У східних слов’ян особливою шаною і увагою оточували дуб — як дерево «чисте», «добре», «святе» зГз. Листю його приписували апотропеїчні властивості, корі — широку лікувальну дію, тотожну у всіх східнослов’янських народів і основану на раціональному досвіді народу. Знання про в’яжучі властивості дубово; кори давало підстави використовувати її як хороший ранозагоюючий засіб — вживати для полоскання ротової порожнини при запаленні слизової оболонки, ангінах, болі зубів, внутрішньо — при розладах шлунку, поносах 314. В Українських Карпатах з лікувальною метою використовували і жолуді, які сушили, подрібнювали на порошок і курили в люльці при болі зубів (Турківсь — кий район Львівської області) 315 та камбій, відвар якого пили при кашлі (Воловецький район Закарпатської області) 3|6.
Зафіксовані в літературі архаїчні обряди з березою у східних слов’ян дають підставу говорити про ту велику роль, яка відводилась цьому дереву в житті народу 3|7.
Справді, згідно з етнографічними записами другої половини XIX — початку XX ст., береза займала особливе місце в народній медицині східнослов’янських народів. Для лікування використовували її листя, бруньки, кору та сік, нарости на березі та березовий дьоготь. Березовий сік, водяний або горілчаний, настій березового листя — давній перевірений засіб від кашлю, хвороб дихальних шляхів, туберкульозу 3|8. Раціональність народного спостереження підтвердило успішне застосування настою з березового листя під час Вітчизняної війни як вітамінного напою при язвах та довго незажи — ваючих ранах, туберкульозі легень та ряді шлунково — кишкових захворювань319.
Настій березових бруньок на горілці — дуже популярний ранозагоюючий засіб у всіх трьох східнослов’янських народів 320. Таким же настоєм натирались при ревматизмі, пили його при пропасниці та ін.
Польові матеріали підтверджують та дещо розширюють відомості про лікувальні властивості берези.
В Камінь-Каширському районі Волинської області, наприклад, зафіксовано вживання березового соку як ефективного засобу при нирково-кам’яній хворобі 321, в селі Тимоновичі Ссменівського району на Чернігівщині — березового дьогтю прн ракових захворюваннях. Приймали його, капаючи на білий хліб та запиваючи молоком. Дозу поступово збільшували — від однієї краплі до двадцяти. Взагалі дозування ставилося в залежність від індивідуальних властивостей організму. Вважали, що організм сам регулює необхідну йому кількість лікувальних препаратіз 322. Якщо взяти до уваги, що березовий грнб — чага («цель», «чир», «жиг — ва») признаний не тільки народною, а й науковою медициною як засіб, що має протиракові апастивості, то заслуговують на увагу й інші препарати цієї рослини, вживані в народі при лікуванні цієї недуги.
Етнографічні джерела другої половини XIX—XX ст., польові матеріали автора фіксують зживання як ранозагоюючих засобів відварів кори ясена, верби, листя бука, вільхи, липи. Зокрема, дуже цікаві дані маємо про різносгоронню лікувальну дію липи, що, можливо, зберігає залишки її тотемічного культу, властивого, за даними К. Мошинського, усім слов’янам 323. Як доказ учений приводив такий факт: культові споруди з давніх-давен оточені липами 32 Липовий цвіт — один з найбільш популярних засобів від кашлю с усіх слов’янських народів 32а. Білоруси застосовували ного разом з цвітом картоплі та медом 326.
Цікаві дані маємо про різноманітні способи лікування липою з української території. На Східному Поділлі у відварі її кореня мили голову при болях "різної етіології. Таким самим відваром лікували очні захворювання. В цьому випадку лікування супроводжувалось різними магічними діями. Ішли за липою до схід сонця, коли ще не проспівали півні, варили вночі тощо 327. На Поліссі порошок. з липового вугілля разом з цукром додавали до кип’яченого молока, пили двічі на день прн болях в шлунку та різкому похудінні. В Карпатському регіоні (Сколівський район Львівської області) відвар з камбію липи на молоці вважався перевіреним засобом від ран 3:8. Білоруси в тотожних випадках клали компреси з свіжого листя 329.
Аналогічну в усіх східнослов’янських народів функцію мала бузина, рослина, пов’язана в народній уяві з різними віруваннями та повір’ями. Місце, де ріс цей кущ, вважалося оселею нечистої сили 330. Бузини не слід викопувати, бо постійно будуть докучати всякі хвороби. За іншим повір’ям, викопування її кореня викликає судороги кінцівок, а спалювання — нариви на спині 331. Нею не можна бити худоби, бо та буде сохнути та ін 332. Але в той же час народна медицина широко використовувала цю рослину, знану в медичній практиці н інших слов’ян. Скрізь на досліджуваній території відвар її квітів пили при простудних захворюваннях, сильному кашлі і навіть туберкульозі легень 333. Подекуди на Бойківщині (Сколівський район Львівської області) настій квітів бузини вважався ефективним засобом при ревматизмі та радикуліті. Його приймали внутрішньо, випиваючи дві-три склянки на день, а з запарених кип’ятком квітів клали компреси на болючі місця 33 З лікувальною метою вживали і листя та кору бузини. На Гуцульщині листя використовували як проносне: 15—20 г його варили в 0,5 л молока протягом 10—15 хз. Пили охолоджений відвар натще по півсклянки. А розтерті з листочками молоді гики клали як компреси при запальних процесах шкіри. В деяких місцевостях (Хмельницька область) та у Білорусії при шкірних захворюваннях, зокрема рожистих запальних процесах, прикладали натерту бузинову кору 335. Подекуди в центральних областях України (Київська область) з цією метою її змішували з житнім борошном 335. За свідченням В. Деміча, в центральних районах Росії бузину вживали як блювотний засіб та як послаблюючий. А протилежну їх дію пояснювали так: кора, зідрана вранці до схід сонця знизу вверх — викликає блювання, а зверху вниз — послаблює. Аналогічне повір’я, за свідченням В. Деміча, побутує і в інших *
народів.
Широко зафіксовано в народній медицині вживання вільхи чорної та вільхи сірої. В’яжучі властивості обох її видів були відомі ще в Київській Русі і вже тоді відвари їх кори вживалися для полоскання горла і ротової порожнини при запальних процесах 338. В аналогічних випадках вживали її українці, росіяни та білоруси. Листя вільхи вважалось добрим потогінним засобом. Дані етнографічної літератури подають відомості про популярність «сухих ванн» зі свіжого листя вільхи при ревматизмі, подагрі, паралічах 339. Про популярність в народі лікування багатьох хвороб простудного характеру «сухими ваннами» з вільхи і зараз згадують М. А. та 1. М. Носалі, В. Комендар та ін. 310 На Білоруському та Українському Поліссі відвар або настій шишкояг вільхи пили при захворюваннях шлунково-кишкового тракту.
У всіх слов’янських народів здавна перевіреним засобом при простудних захворюваннях була калина, готували її по-різному, так само і лікувались неоднаково. Крім відвару ягід або сиропу, вживаних повсюдно, існували свої оригінальні суміші, в склад яких входила калина. В центральних областях України пили відвар ягід з молоком і медом 341, на Волині перевагу віддавали відвару з зелених гілок калини, який пили двічі в день по одній склянці, одночасно вживаючи і сік зі свіжих ягід 342. 1 1а Бойківщині (село Мшанець Старс- самбірського району) ягоди калини разом з часником додавали до горілки. Гуцули (село Яворів Косівського району) знали інший рецепт: на одну склянку води брали по ложці цукру, смальцю і ягід калини, все це кип’ятили. Одержана суміш була денною нормою, яку випивали за три рази перед їжею 343. На Покутті вживали відвар м’яти і калини на пиві. В охолоджений напій додавали сире яйце 344. На Київщині розтерті з цукром ягоди калини і відвар з калинового листя рекомендували як профілактичний засіб при ракових захворюваннях. В окремих місцевостях України (Полтавщина) та деяких місцевостях Росії (Новгородська, Пермська губернії) ягоди калини давали дітям при коклюші .
В ряді місцевостей з лікувальною метою використовували листя, кору, корінь рослини. Гуцули свіжим листям гоїли рани, чиряки, нариви, клали у виді компресів 346, населення західного Полісся (Ровенська область) в аналогічних випадках користувалося свіжими розім’ятими ягодами або розтовченою корою молодих гілок 347. У В’ятській губернії в таких випадках пили сік із свіжого листя калини 348.
На переважній частині території України та на Білоруському Поліссі відвар кори у виді промивань вживали при болісних маткових кровотечах 3 9. З аналогічною метою, тобто при внутрішніх та зовнішніх кровотечах, використовує препарати з калини сучасна наукова медицина.
Інший популярний в народному лікуванні кущ — шипшина («свербиуз», «дика рожа», «драп», «свер — бовці»). її цілющі властивості були добре знані вже в Київській Русі. Як свідчать давні пам’ятки літератури, «свороборину» вважали основним «противоскорбу — тическим» засобом і не без підстав 350. Як свідчать наукові дані, плоди шипшини є справжньою скарбницею вітамінів (кілька II ягідок вистачає, щоб забезпечити добову норму вітамінів А і С). Крім того, вони містять й різноманітні мінеральні солі, рибофлавін, вітамін Р і вітамін К. В народній медицині українців вона мала особливо широку сферу побутування. Чай з плодів шипшини пили при таких важких захворюваннях, як скарлатина, тиф, запалення нирок, хворобах шлунку і печінки, туберкульозі. Подекуди (Ровенщина, Житомирщина) популярністю користувалась настойка з її плодів на горілці J3′. А чай з листків шипшини добре діяв на шлунок, поліпшував його моторну функцію, кріпив, заспокоював болі — і52. Відвар її коренів вважався засобом, який розчиняє всякі камені і» організмі або розщеплює їх на окремі піщинки. Па Гуцульщині, як нам повідомляли, такий відвар готували на молоці, вважаючи його особливо помічним при жовчнокам’яній хворобі 353. В цін же місцевості при гіпертонії рекомендували відвар молодих гілок шипшини 354. Як загаль- нозміцнюючий засіб чай з плодів шипшини застосову-
вали и росіяни.
В місцевостях, багатих на хвойні та мішані ліси, в практиці народного лікування широко використовувались сосна на смерека. Лікувальні властивості сосни, зокрема хвої, були відомі ще в епоху Київської Русі, нею лікували цингу. Польові матеріали свідчать про різнобічність її застосування на Україні, особливо в Карпатах. Відвар її бруньок (збирали їх у березні) пили при простудних захворюваннях, болях горла, при ревматизмі робили ванну з бруньок 356.
Сироп з молодих пагінців сосни, які пересипали цукром, був популярним ліком при астмі, кашлі, легеневих недугах. Ці препарати і зараз користуються популярністю в народі. Подекуди на Бойківщині (Сколівський район Львівської області) при захворюваннях простудного характеру використовують так званий «вітамін», який готують з відвару пагінців соски і цукру у співвідношенні на 1 л відвару 500—600 г цукру 3 .
У багатьох випадках застосовували живицю. Нею лікували туберкульоз легень (приймаючи по чайній ложці з гарячим молоком три-чотири рази на день) 358, тромбофлебіт (у вигляді компресів з будь-яким жиром), опіки та екзему. Вона була одним з необхідних компонентів мазей для лікування застарілих, довго не — заживаючих ран. Інші складники залежно від місцевості були різними. Так, на Східному Поділлі в склад такої мазі крім живиці входили сліп і віск 359, на Розенщнні (село Пслнці Володимирецисого району)—внутрішнє сало і віск або прополіс jG0.
у Карпатському регіоні популярною в лікуванні булл су река — у відварі її шишок купали рахітичних дітей, парілн и їги при ревматичних захворюваннях.
Ряд лікувальних? асобів всіх східнослов’янських народів і ри тотожності дії з окремих місцевостях мали значно ширшу сферу застосування. Так, добре відомий усім слов’янам ялівець — як засіб при захворюванні нирок — в Карпатах вживали при найрізноманітніших недугах. У відварі його плодів або коріння мочили ноги при подагрі, ревматизмі і тромбофлебіті. Настій плодів приймали від кашлю361, виготовляли з них сечогінний сироп для дітей, пересипаючи їх цукром. Пили такий сироп чотири рази в день по чайній ложці протягом тижня Тотожну лікувальну дію приписували і сухим листкам ялівцю. Відвар з них у співвідношенні 1 до 39 давали пити при запаленні сечового міхура по півсклянки тричі на день після їжі 363. Подекуди на Гуцуль — іцнні (Косікськин та Верховинський райони) ягодами, потовченими з овечим жиром, лікували шкірні недуги. В околицях Коломиї на Івано-Франківщині їх рекомендували їсти сирими по 6—10 штук на день для профілактики епідемічних захворювань — холери, тифу, скарлатини 361. З аналогічною метою житло охурювали гілками ялівцю або розкладали з них вогнища на дорогах, що вели із заражених місць365. Уже сусіди гуцулів — бойки значно рідше вживали ялівець. З відвару ягід тут робили ванни при ревматизмі, пили, при захворюваннях нирок і печінки 36“.
Зафіксовано в Карпатах і вжизання з лікувальною метою глоду («гліг», «малай», «лога»). Відвар його квітів, рідше ягід та листків пили при захворюваннях серця та підвищеному кров’яному тиску 367. На Закарпатті перевагу віддавали спиртовому настою плодів, вживаючи по ЗО—50 крапель тричі на день 368. У Волинській та Ровенській областях зібрано відомості про лікувальні властивості терну (Prunus spinosa L.). В даній місцевості настій його квіток використовували як проносний засіб, ягід, навпаки, як в’яжучий, відвар з коренів — як температурознижуючий. Вважали також, що чан з цвіту або ягід терну робить людину стійкою проти захворювань 370. На Східному Поділлі певними лікувальними властивостями наділяли черемху. Відваром її кори і листя поїли епілептиків 371. Російська народна медицина, за даними М. Висоцького, знала кору черемхи як в’яжучий засіб 372. Аналогічни-
■ * ■ “5 70 * u
ми властивостями наділяли і сухі ягоди, а настій квітів рекомендували від кашлю
Літературні джерела та польові матеріали подають відомості про значне місце в народному самолікуванні плодових дерев.
Яблуневим або грушевим цвітом у ряді місцевостей України, як і бузиновим та липовим, лікували простудні захворювання з кашлем (Вінницька, Чернігівська, Київська області) 375. В аналогічних випадках пили відвар гілочок вишні 3/8 або однолітків дикої груші 377, а в деяких місцевостях Росії — відвар яблуневого листя 378.
Відвар сушених плодів груші-дички кріпив шлунок (Черкащина) 379, при задусі давали пити відвар наросту — губки, що росте на груші (Надвірнянськии район Івано-Франківської області) 380. Біль зубів лікували відваром слнв-одноліток (Гадяцький район Полтавської області) 38‘. На Гуцульщині рекомендували класти на хворий зуб сливку з перцем J8J тощо.
Подекуди на Україні помітне місце в народній фітотерапії займав горіх волоський (Juglans regia L.). Настойка плодів горіха, способи приготування якої мали певну локальну специфіку,— давній перевірений засіб при шлункових хворобах, особливо нетравленні. На Ровснщині горіхи, дрібно порізавши, заливали спиртом у співвідношенні ЗО зелених незрілих горіхів на один літр спирту. Настоювали на сонці два тижні. Настойку зливали, а горіхи засипали цукром і, витримавши приблизно місяць, одержували лікер. І настойку, і лікер вживали при болях шлунку і кишечника 383. На Гуцульщині півкіло зелених горіхів засипали такою ж кількістю цукру, настоювали дев’ять днів, потім сироп злизали, додавши половину даної кількості спирту. Пили по ложці два-три рази в день перед їжеюзм. На Косівщині був свій рецепт виготовлення настою. Кілограм зелених горіхів різали, додавали два літри горілка, 200 г цукру і літр води, настоювали два-три місяці. Приймали по одній столовій ложці перед їжею протягом п’яти-шести тижнів. Після перерви курс лікування повторювали. Таким методом користувались при лікуванні виразки шлунку. У цій же місцевості відвар з перегородок, що міститься між частинами ядра стиглого горіха, вважався добрим засобом при гшс^тц — нії 385.
Соком з зеленого лушпиння горіхів з водою та медом на Гуцульщині лікували і зараз лікують різні форми ангіни, нариви в горлі. Відзар листя застосовували (20—ЗО г листя на один літр води) проти глистів. На Покутті у такому відварі мили голову, щоб краще росло волосся, білоруси в аналогічних випадках вживали відвар горіхової шкаралупи 3SG. Подекуди на Поліссі (Ровенщина) у такому відварі купали рахітичних і золотушних дітей 387, на Поділлі ;;ри золотусі рекомендували його пити 388. На Бойківщині відвар кори у виді ванн вважався загальнозміцнюючим засобом 3На Поділлі мокрий лишай лікували маззю з перетертих волоських горіхів і сметани 3S0.
Була популярною в народній медицині українців і ліщина — Coroius avellana L. («ліска», «лісковий горіх»), способи лікування якою відрізнялись в різних місцях України. Попіл з гілок ліщини використовували при шкірних захворюваннях — гнійній висипці, «обпа — рах» (пекучих прищах), чиряках тощо. В Хмельницькій області, наприклад, попіл з гілок ліщини застосовували у виді присипок при «обпарах» 39‘, в гірських районах Львівщини (Турківський район) в аналогічних випадках користувалися лугом з попелу у виді примочок, гуцули перевагу віддавали відвару з листя або кори. Такий відвар як внутрішнє приймали і при варикозному
• чаї
розширенні вен.
Розглянутий матеріал дає підстави говорити про широке місце дерев у практиці народного лікування українців, як, зрештою, і в багатьох інших народів. Цілий ряд засобів лікування недуг з допомогою дерев мали магічний характер, що несе на собі відбиток давнього культу дерев. У всіх східнослов’янських народів зберігся звичай при ряді захворювань пролазити в отвір, що утворювався при неправильному рості дерева, через дупло 3’J Сорт дерев у більшості випадків не грав ніякої ролі, хоча інколи вибирали певну породу дерева. В Пермській гебернії, наприклад, хвору грижею дитину батько і матір несли в ліс до двох дубків, що росли поряд, і тричі передавали дитя один одному в проміжок між деревами. Серед багатьох способів лікування малярії в усіх східнослов’янських народів зафіксовано звичай пролазити через дупло або розколоте дерево із дотриманням певних обрядових дій. В Пермській губернії хворого на малярію («лихорадка») підводили до вільхи, робили в стовбурі щілину, хворий тричі обходив кругом неї і тричі пролізав через щілину 396. Аналогічно діяли і на Покутті, з тією лише різницею, що замість вільхи тут була осика 397. Зв’язок з культом дерева, хоч уже не такий виразний, мають і такі поширені магічні способи лікування, як просовування хворих дітей між щаблями драбини 398, стукання ніжками дитини в дерев’яну стінку (коли дитина не може спати) 3". Аналогічно пояснюється звичай потертися спиною, коли вона болить, об дерев’яні підпоркл загорожі або з профілактичною метою, щоб не боліла, підперти нею дерев’яну стінку, коли почуєш перший грім.
Виразні сліди давнього культу прослідковуються у зафіксованому П. Демидовичем способі лікування зубів у білорусів. Коли зуби болять і викришуються, білоруси бачать в цьому наслідок нетурботливого ставлення до вишні, калини, горобини, крушини. Радять присягти перед будь-яким із цих дерев. Присягають на молодику, до схід сонця. При цьому треба стати на коліна і проказати «Присягаю тебе, крушынка (вара — бинка, вышанька, калинка), што век цябе ня буду ни крышиць, ни ламаць». Повторювали тричі і за кожним разом кланялися дереву 401.
Подібний спосіб подає В. Демич з центральних районів Росії. Хворий до схід сонця підходив до горобини, відламував кусочок з листям, так щоб його можна було прикласти до попереднього місця. Відламаною гілочкою треба було провести біля зуба, що болів, а потім прикласти до того місця, звідки відламав, і проказати: «Рябинушка, кудрявая, не буду тебя ни рубить, ни ломать, ни крошить, пусть только будет так нем зуб, как нема ты» 402.
Отже, в таких рослинних засобах лікування, як дерева, кущі виразно поєдналися багатовіковий раціональний досвід народу з ірраціональними поглядами та уявленнями.
Помітне місце в народній фітотерапії займали ягоди — малина, суниця, чорниця, брусниця. При простудних захворюваннях як потогінний засіб використовувала народна медицина усіх трьох східнослов’янських народів малину 403, а також відвар сушених ягід або гілочок малини, рідше — сироп або варення зі свіжих ягід.
Чорниця при тотожній лікувальній дії в українців, росіян та білорусів — як давній перевірений засіб при лікуванні шлункових недуг — поносів (особливо у дітей), дизентерії і навіть черевного тифу, доцільність якого доказана науково, в деяких місцевостях України мала дещо ширше застосування. За нашими спостереженнями, на Чернігівщині (село Гірськ Шорського району) відвар її стебел рекомендували при кашлі, на Ровенщпні (село Полиці Володимирецького району)— пили при гіпертонії 404.
Локальну специфіку застосування мала суниця. В народній медицині українців вона була особливо популярною на Поліссі. Запарене листя суниці вживали для очищення крові при висипках, прищах, лишаях, золотусі, подагрі, хворобах печінки й селезінки, жовтяниці 4°5. Суницями лікували екзему, прикладаючи у виді компресів стиглі, розтерті ягоди, вважали їх добрим глистогінним засобом. На Поділлі запарене сушене листя суниці застосовували в практиці дитячого лікування при коклюші, рекомендували хворим на сухоти 4С6. Цікаво, що в Карпатах, незважаючи на значне поширення, ці ягоди майже не вживались у практиці народного лікування. Російська народна медицина рекомендувала відвар листя й коріння суниці на молоці при розладах шлунку (В’ятська губернія) 407.
При малярії українці Полісся, як і росіяни та білоруси, застосовували ягоди клюкви, брусниці тощо.
Застосування з лікувальною метою овочів, зернових та технічних культур, декоративних рослин. В народній медицині східнослов’янських народів крім дикорослих лікарських трав широко використовувались харчові рослини. Це одна з характерних її особливостей. Всі вони ввійшли в практику народного лікування на підставі емпіричного досвіду.
Деякі з вживаних в народній медицині городніх та технічних культур вважались універсальними засобами від найрізноманітніших захворювань, інші застосовувались для лікування окремих недуг.
Рослиною надзвичайно різнобічної лікувальної дії був часник. Це цінна лікарська рослина в народній медицині багатьох народів. Його цілющі властивості були відомі ще древнім єгиптянам та грекам. Відомий «Кодекс Еберса», лікарський порадник, складений 3500 років тому в Єгипті, подає 22 випадки вживання з лікувальню метою часнику і серед них: при болі голови, загальній слабості, сухій екземі, гінекологічних захворюваннях, серцевій слабості, наявності паразитів у тілі людини, раку горла та ін.408 В Київській Русі часник використовували як охоронний засіб від «морового повітря» 409.
В рукописах XVII—XVIII ст. часник — одна з найчастіше вживаних рослин. Іноземні лікарі, що жили в цей час у Москві, говорили, що «московские лекари
л і
покорены прелестью лука и чеснока» .
Згідно з відомостями про цю рослину в етнографічній літературі XIX ст., в народній медицині українців, як і росіян та білорусів, часник належав до рослин-уні — версалів. Ним натирали чоло і скроні при головних болях; шию, коли боліло горло 41‘, в суміші з розтертою на порошок крейдою прикладали до мозолів 412, печений часник клали в дупло хворого зуба 413. У росіян при зубному болі вживали варений з чистим дьогтем і горілкою часник414. Компресами з потовчених свіжих головок часнику лікували гнійні рани, лишаї 4|5. Подекуди для таких цілей готували мазь з узятих порівну часнику, цибулі городньої, перцю, солі і меду (Єлиса- ветградськкй, Александрійський повіти Херсонської губернії) 416. В Карпатах часник був і зараз є популярним ліком при підвищеному тиску крові. З цією метою рекомендували вживати один-два зубці часнику щоденно або готувати спиртовий настій, який приймали по чайній ложці перед їжею 417. У багатьох місцевостях на Україні, в росіян, білорусів часник вважався добрим глистогінним засобом, вживався як протидіюче укусові гадюки, скаженої собаки, а на Буковині — укусам бджіл 418. На Гуцульщині відвар часнику рекомендува-
» * 419
ли п яницям після перепою.
Проте найпоширеніша лікувальна функція часнику — протизапальна. Часник був незамінним при захворюваннях простудного характуру, а народні рецепти приготування ліків з нього відзначалися оригінальністю та різноманітністю. Подекуди на Київщині, наприклад, його варили на меду 420, в Закарпатті — на молоці 42‘. Мешканці Карпат прп сильному кашлі рекомендували часник з горілкою і калиною. Населення північної Бойківщини знало свій рецепт; у глиняній мисці розтирали кілька головок часнику, додавали трохи цукру, підсмажували, потім додавали ложку смальцю і трохи спирту або горілки. Одержану суміш доводили до кипіння, пили гарячою. Такий капій вважався ефективним засобом від кашлю 422.
В аналогічних випадках вживали часник і зовнішньо. При сильному кашлі, наприклад, рекомендували натирати часником ступні ніг або протягом години стояти на розтертому і розведеному у гарячій воді часнику 42‘, при нежиті — вдихати пару з суміші потовчених головок цибулі та часнику. Добрим ліком від простуди вважалася мазь з перетопленого з маслом часнику, якою натирали усе тіло хворого. А при болях голови простудного характеру її щільно обв’язували тканиною, змоченою в теплому оцті, до якого додавали розтертий часник f’25.
Широко вживався він як профілактичний та лікувальний засіб при інфекційних захворюваннях — тифі, холері, чумі. Ним натирали тіло, вішали на шию тощо. Сильні протимікробні властивості часнику спричинились до того, що в народі здавна приписували йому магічні функції. Вірили, що він охороняє від злих очей. Зубець часнику зав’язували немовляті в поділ сорочки, вплітали у весільний вінок нареченої, щоб оберегти її від уроків.
Наукою доведено, що фітонциди часнику вбивають різні мікроби, бактерії тифу, холерні вібріони, дифтерійну паличку, затримують ріст туберкульозної палички. Згідно з дослідами, проведеними японськими вченими, часник не допускає розвитку ракових клітин 425. І в світлі наукових даних стає зрозумілою раціональна основа використання в народі цієї рослини з лікувальною та профілактичною метою.
Таке ж різностороннє застосування мала цибуля. Скрізь на досліджуваній території її вживали як дезинфікуючий засіб, що сприятливо діяв на дихальні шляхи. Способи приготування його мали певну специфіку, залежно від місцевості. На Волині її споживали сирою або печеною 427, на Київщині — вареною на молоці разом з медом 428, на Покутті — смажену з цукром і залиту окропом 429. На Закарпатті з неї робили настойку від кашлю: різану цибулю засипали цукром і пили одержаний сироп — дві-три ложки на день 430. Аналогічно лікувались цибулею і росіяни В’ятської губернії 43‘. На Тернопільщині в подібних випадках її вживали в суміші з відваром вівса та меду 432. Білоруси при запальних явищах в ротовій порожнині часто просто жували часник чи цибулю або змазували їх соком слизову оболонку 433.
В усіх східнослов’янських народів, як і в багатьох інших, цибуля, свіжа подрібнена або печена, вважалась універсальним засобом прн лікуванні виразок, фурункулів, ран, бородавок 434. Іноді цибуля поєднувалась з іншими компонентами. Так, на Чернігівщині гоїли чиряки, прикладаючи цибулю, розтерту з ме — дом 435, білоруси — маззю з печено! цибулі й мила 43в. На Вінниччині соком свіжої цибулі рекомендували натирати місця укусу скаженої собаки 437, на Буковині — місця укусу бджіл (Кельменецький район Чернівецької області) 438. На Кіровоградщнні (колишній Єлисавет — градський повіт Херсонської губернії) її рекомендували їсти сирою з хлібом при жовтяниці, а горілчаний настій цибулі — пити при водянці 439. Росіяни В’ятської губернії застосовували її як сечогінний засіб 440. На Київщині лушпиння з цибулі у виді підкурювань вживали при гінекологічних захворюваннях 441. На Закарпатті цибулею в суміші з оцтом лікували тиф, холеру та вживали з метою профілактики цих захворювань 442. Під час епідемій холери її рекомендували вішати в хаті під стелею, вважаючи, що вона очищає повітря (Великобе — резнянський район Закарпатської області) 443. Білоруси, за даними Е. Тишкевича, під час епідемічних захворювань домашніх тварин теж вішали їм на шию цибулю 444. Такі вірування властиві й іншим слов’янським народам. Зокрема, чехи теж під час епідемій вішали над дверима цибулю, вважаючи, що вона вбирає з повітря усі нечистоти 445.
Популярними в народній медицині були й інші городні культури. Наприклад, сиру картоплю, нарізану кружальцями, скрізь на досліджуваній території вживали як знижуючий температуру засіб (у виді компресів до чола та скронь), терту прикладали до опіків та наривів 446. Варена, пом’ята, нечищена картопля служила зігрівальним компресом при болях горла, попереку тощо 447. Подекуди з неї робили своєрідні інгаляції, тобто парились, накрившись з головою над чавуном вареної картоплі, коли боліло горло або зуби 4 8. В окремих місцевостях юшкою, в якій варилась картопля, промивали бородавки (Черкаська область) 44Э, запарювали її листя й корені для лікування рожі (Кам’янець — Подільський район Хмельницької області) 45°. А запарений свіжий або сушений цвіт картоплі у деяких місцевостях України вживали для лікування коклюшу у дітей (Волинська, Київська області) 4М, в Чернівецькій області з цією метою давали пити відвар з лушпиння картоплі 452. Білоруси від кашлю рекомендували у виді настою суміш однакової кількості цвіту липи та картоплі з медом 453. Подекуди в Росії при каменях нирок, печінки рекомендували вживати відвар червоних сортів картоплі 454.
Досить різноманітною була сфера застосування ка- пусти, рослини добре знаної в арсеналі народної медицини багатьох народів 455. Свіже її листя клали на чоло та скроні як знижуючий температуру засіб, прикладали до гнійних ран, а варене у молоці — до набряків (Тернопільська область) 456. Соком квашеної капусти гоїли
• 407
уражені коростою Місця, пили при шлункових захворюваннях, розбавленим з водою — лікували опіки. Росіяни сік свіжої капусти рекомендували при туберкульозі 458.
У подібних випадках вживався буряк — листя, коренеплід, сік, квас. Кружальця сирого буряка або листя клали до наривів, на чоло та скроні, коли боліла голова 459. В останньому випадку в деяких місцевостях України застосовували буряковий квас — у виді компресів або для миття голови 4в0. Па Східному Поділлі його використовували для розтирань при простуді 46‘. В народній медицині росіян ефективним протималярійним засобом вважали буряковий сік, вживали його й при туберкульозі 462.
Сирий м’якуш гарбуза в українців, росіян, білорусів застосовували у виді компресів при опіках, наривах, висипах на тілі463, варений з медом радили споживати при захворюваннях печінки, набряках 464. Корисною в таких випадках вважалась і гарбузова каша. В деяких місцевостях аналогічну дію приписували й гарбузовому цвіту, з якого готували сироп, засипаючи свіжий цвіт цукром (село Гірськ Щорського району Чернігівської області) 465. Оригінальний рецепт при хворобах печінки — гепатиті, холециститі, цирозі — знали на Буковині. З гарбуза зрізали верхівку, очищали його від насіння, середину заповнювали медом, накривали зрізаною верхівкою, заліплювали тістом і ставили на дев’ять днів у темне місце, після чого пили по одній столовій ложці тричі на день 466. Гарбузове насіння на досліджуваній території — перевірений глистогінний засіб. В окремих місцевостях вважали, що воно знімає печію (Черкаська область) 467.
Велику роль відводила народна медицина моркві. Як і в інших слов’ян, вона, за свідченням К. Мошинсь — кого,— перевірений засіб від жовтяниці 468. Дані польових досліджень дають підставу говорити про значне місце її у дієтичному харчуванні. На Поліссі, наприклад, при захворюваннях нирок радили щодня обов’язково з’їдати кілька морки;:;і (село Полиці Володими — рецького району Ровенської області) 4б9. Сік моркви рекомендували при туберкульозі легень (ГІолтавщи — на) 470, ослабленні зору 47′. Подекуди в Росії його давали при цинзі (Рязанська, Вологодська губернії) 472, вживали як зовнішнє для виведення бородавок, терту моркву клали до ран, наривів, злоякісних виразок 47л. Подекуди на Гуцульщині відвар моркви пили при астмі (Надвірнянськнй район) 474. Враховуючи багатство вітамінів і мінеральних солей, що містяться в цій рослині, народу не можна відмовити у раціональності її використання.
При ряді захворювань найчастіше як зовнішнє у вигляді натирань, компресів широко застосовувались хрін, редька, гірчиця. Особливо широку лікувальну дію з багатством оригінальних лікарських засобів мав хрін. В усіх східнослов’янських народів, як і багатьох інших, дія його аналогічна. Він вживався при болях ревматичного характеру, при простудних захворюваннях, болях голови простудного характеру. В останньому випадку залежно від місцевості його нюхали 475, клали тертим на потилицю (дія аналогічна гірчичникам) 476, у виді компресів — при болях попереку 477, грудей 478. Росіяни в аналогічних випадках застосовували хрін, змочений картопляним соком 479. Припарки з хрону клали до стоп з метою профілактики простудних захворювань 48°, тертим клали до щоки, ясен або в дупло хворого зуба " . Подекуди його рекомендували їсти, коли болів шлунок (Ровенщина) 48"’, разом з медом вживали від кашлю 483. Російська народна медицина, крім цього, сік хрону рекомендувала при водянці та як сечогінний засіб 48 Дані наукової медицини підтверджують раціональність спостережень народу — в хроні міститься алілова гірчична олія.
Аналогічну хронові дію приписували чорній редьці, її натерту, іноді разом з іншими компонентами —оцтом, горілкою клали у виді компресів при простудних захворюваннях, радикуліті або вживали для натирань. Оригінальний рецепт виготовлення так званих «редькових капель* від серця занотовано на Чернігівщині. З цією метою верхівку чорної редьки зрізали, видовбували серединку, насипали туди цукру, заліплювали тістом і ставили у теплу піч. Одержаний сік пили при болях в серці. Сік редьки з горілкою приймали внутрішньо при легеневих недугах, у росіян чистий сік радили пити при туберкульозі легень ‘36, водянці487 (в останньому випадку після кожного прийому давали п’ять-шість зерен перцю), поносах 43 ударах (разом з соком деревію та «уразної трави») 489. Слід зазначити, що в народній медицині росіян ця рослина була особливо популярною і застосовувалася при лікуванні широкого кола недуг.
В деяких місцевостях Рязанської та Вологодської губерній, наприклад, сік редьки застосовували при серцебитті, задишці, кольках у боці, шлункових захворю-
• • 490
ваннях, жіночих, давали як глистогінне .
Значне місце в українців, як і взагалі у східних слов’ян, мали зернові та технічні культури.
Літературні джерела та польові матеріали дають підставу говорити, що з усіх зернових овес мав най — ширшу лікувальну дію. В різних місцевостях України зафіксовано вживання його як ефективного засобу при простудних захворюваннях. Вражає багатство рецептів його внутрішнього і зовнішнього застосування. Як внутрішнє його приймали у виді відвару, подекуди в суміші з іншими компонентами. На Тернопільщині, наприклад, його варили разом з медом і цибулею491. На Закарпатті готували вівсяну киселицю (зерна вівса товкли, просіювали, заливали гарячою водою і ставили у тепле місце). Одержану рідину пили у довільних дозах при кашлі, астмі, туберкульозі 4s2. У росіян Рязанської губернії дуже популярним при туберкульозі був відвар зерен вівса на молоці, а при кашлі і болях у грудях — настій вівсяної соломи 49 .
Як зовнішнє його вживали у виді ванн, компресів, інгаляцій. При радикулітах, міазитах, ревматичних болях на уражені місця клали у виді компресів мішечки, наповнені вареним або запареним у гарячій воді вівсом 494. На Закарпатті при болях горла на шию клали компреси з «токану» (густо замішаного вівсяного борошна). У багатьох місцевостях при простудних захворюваннях хворого, щоб пропотів, клали, добре укривши, на шар зерен вівса, іноді вівсяної соломи, яку поливали гарячим буряковим квасом 49°. Поширеними були купелі у відварі вівса при простуді, загальному ослабленні після важкої недуги 496. Подекуди на Україні у відварі вівса рекомендували мити голову, щоб росло волосся (Волинська область) 497, робили інгаляції при болі зубів (Надвірнянський район Івано-Франківської області) 498.
В ряді місцевостей овес був популярним засобом при шлунково-кишкових захворюваннях. На Закарпатті в таких випадках радили пити кисіль з вівса-зеленцю (сорт вівса, верно якого було зеленим і після визрівання) та їсти вівсяний хліб 499. Подекуди в Росії відвар вівса пили прн водянці 500. Використовували його і в акушерстві. Якщо у породіллі довго не відходив послід, робили так званий сухий пар з вівса. На розпечену цеглину кидали зерна вівса, сіно, лили воду і ставили над цим паром жінку (Турківський район Львівської області) 50‘.
У деяких випадках поєднували вживання вівса всередину і як зовнішнє. Так, за свідченням С. Верхратсь — кого, на Східному Поділлі побутував спосіб лікування скарлатини вівсом. Хворого поїли юшкою з вівса і вигрівали на печі, яку вистелили соломою і поливали відваром вівса 502. В цій же місцевості його додавали до першої купелі немовляти, «щоб було багатим і плідним, як овес» 503.
Інші зернові (жито, пшениця, ячмінь, просо, гречка), як свідчать численні факти, застосовували переважно як фізіотерапевтичні засоби у виді компресів, водяних та парових ванн. Зігрівальні компреси з гарячих пшеничних висівок були популярними лікувальними засобами при зубному болі104, при болях вуха 505, шлунку 506, «болячках», чиряках 507. В ряді місцевостей у відварі житні висівок рекомендували промивати місця ударів, подряпини (Полтавська, Тернопільська, Волинська області) 50S.
Зігрівальні компреси з висівок, конопляного чи льняного насіння були дуже популярними при простудних та шлунково-кишкових захворюваннях в народній медицині росіян.
На Полтавщині при простуді, ревматизмі, при ослабленні рекомендували купати хворого у відварі житньої соломи 510. В аналогічних випадках рекомендувала ванни з свіжоскошеного сіна або ярої соломи російська народна медицина511. Поширені такі засоби і в народній медицині білорусів. Відвар з жита, пшениці, просяної соломи застосовувався від укусу гадюки (Східне Поділля) 5|2. В практиці дитячого лікування при захворюванні горла, свинці особливо поширеними були компреси з ячмінної або гречаної каші. З української території маємо дані про значно ширше застосування гречки. Подекуди на Україні відвар її рекомендували хворим на тиф (Вінницька область) ьи, попіл спаленої рослини пили при печії (Полтавська область) 514, а відвар з цвіту — при маткових кровотечах та гіпертонії (Чернігівська область) 5І5. Гречаним борошном підкурювалися при нежиті 51Б.
З пшеничного борошна з медом робили компреси при чиряках та наривах. Іноді додавали й інші компоненти — віск, білок, льон. Певні лікувальні властивості приписувались хлібові. Гарячий житній хліб рекомендували класти до лишаїв 5|7, бородавок518, в дупло хворого зуба 5І9. Про цю його функцію згадують лікарські порадники XVII ст. 520
При болях шлунку, поносах пили, запиваючи водою, порошок з перепаленого хліба або додавали його до горілки (Волинська, Вінницька, Хмельницька області) 52‘.
З технічних культур універсальним засобом, вживаним при багатьох хворобах, був льон. Ця давня землеробська культура знаходила ширше застосування вже в народному лікуванні періоду Київської Русі. Як подає дослідник древньої руської медицинн М. Богоявленсь — кий, льняну олію використовували для мазей і втирань при шкірних захворюваннях, разом з попелом — при опіках, рекомендували внутрішньо як проносне. Нагріте льняне сім’я застосовували як припарки, льняне полотно — як перев’язувальний матеріал, а листя клали до наривів і2:і. В лікарських порадниках XVIII ст. зустрічаються відомості про льон як засіб від кашлю 5’г3. Етнографічні матеріали кінця XIX — початку XX ст. та сучасні польові дослідження підтверджують та дещо розширюють попередні дані. Насіння льону у виді відвару пили при хворобах шлунково-кишкового
тракту.
Повсюдно вживали його і в лікувальній магії при спалюванні рожі, підкурюванні хворих «од вітру» тощо. Рослина і зараз дуже поширена в народі як ефективний засіб при шлунково-кишкових захворюваннях, у виді компресів при простудних хворобах.
Подібну лікувальну дію приписували насінню коноплі. З неї робили компреси, пересмажену і розтерту у порошок посипали на попечені місця 525. Росіяни від опіків застосовували конопляну олію або мазь з часни-
■ » 5 • * г» ■ » • о
ка та олії. Слід зазначити, що в російській народній медицині ця рослина була особливо популярною; конопляна олія як глистогінний засіб (Тульська, В’ятська губернії) 527, конопляне молоко (сік коноплі)— як сечогінний528. «Конопляне сім’я давали з профілактичною метою дітям, щоб не було грижі» 52°. А якщо була грижа, то поїли хворого так званою «конопляною смолкою», цікавий спосіб виготовлення якої подав Г. Вере- щагін Б30. При кольках у шлунку втирали конопляну олію, розжоване сім’я втирали при тріщинах на руках 53‘.
Подекуди на Полтавщині (Кременчуцький район) зафіксовано вживання насіння коноплі при лікуванні венеричних хвороб 532.
І українці, і інші слов’яни вдавались прн лікуванні до пряних рослин — кропу, кмину. Обидві рослини збуджували діяльність шлунку, були вітрогонним засобом, особливо корисним дітям, яких поїли відваром однієї столової ложки насіння та однієї склянки кип’ятку. Іноді кріп і кмин поєднувались (Косівський район Івано-Франківської області) 533. На Черкащині зерна обох рослин варили на молоці, пили тричі на день при колючих та ріжучих болях у шлунку, а також голови 534. Таким же відваром промивали очі, коли боліли 535. На Івано-Франківіцині (Коломийський район) в аналогічних випадках вживали відвар зерен самого кмину на молоці 536. На Закарпатті перевагу віддавали горілчаному настою плодів кмину, подекуди на Гуцульщині (Верховинський район Івано-Франківської області)— порошкові з плодів кмину, який приймали за годину до їжі 537. Знаходили застосування в народному лікуванні і стебла цих рослин. На Закарпатті настоєм стебел кропу лікували гіпертонію 538.
Знаходили застосування в народній фітотерапії й декоративні рослини, вирощувані у квітниках біля хати. Етнографічні джерела другої половини XIX — початку XX ст., сучасні польові матеріали свідчать про широку лікувальну дію в народній медицині нагідок (Calendula officinalis L.), шавлії (Salvia officinalis L.), барвінку (Vinca minor L.), рути (Rnta graveolens L.), лілії білої (Lilium) та ін.
Так, лікувальні властивості нагідок були добре відомі ще в стародавній Греції. Греки вживали їх при захворюваннях печінки, жовтяниці, спазмах шлунку, гіпертонії, серцевих неврозах 539. В подібних випадках застосовує їх наукова медицина. За найновішими даними, нагідки належать до рослин, що заслуговують на увагу при ракових захворюваннях 54°.
Отже, вживання рослини в народній медицині було виправданим. З невеликими локальними відмінностями її застосовували при хворобах шлунково-кишкового тракту, печінки, жовтяниці, болях голови. На західному Поділлі нагідки («крокош>) вважали добрим засобом від безсоння. З цією метою квіти рослини давали дітям до купелі, клали під голову, давали пити з молоком.
вживали для підкурювання, дорослим у таких випадках рекомендували’ горілчаний настій з нагідок541. В цій же місцевості як радикальний засіб од веснянок пропонували мазь із смажених на сметані нагідок 542. На Гуцуль — щині запарені квітки давали замість чаю золотушним дітям, вливали в купіль новонародженим, «аби були ладні» 543, мили голову, коли боліла 544. Настій нагідок був і є популярним ліком від гіпертонії 54:>. На Закарпатті горілчаний настій квітів і зараз вживають для лікування ран, виразок та ін. В аналогічних випадках вживає рослину білоруська народна медицина 546. Подекуди на Київщині та Чернігівщині зафіксовано вживання нагідок у виді примочок при очних захво-
рюваннях.
Здавна відома народу визнана н науковою медициною шавлія. Скрізь на Україні нею полоскали горло, ясна, рот при болі зубів. Подекуди на Закарпатті її змішували з травою полину. Одержаний відвар рекомендували при хворобах горла, ясен, шлунку та пропасниці 548. У такому ж відварі промивали старі гнійні рани 54іІ. На Тернопільщині у відварі шавлії купали дітей із захворюванням лімфатичних залоз 5з°, рекомендували для внутрішнього вживання при болях голови 55‘.
Відома шавлія і в російській народній медицині. Крім того. за даними Н. Ковальової, спиртовий настій її квітів стимулював нервову систему, сприяв довголіттю 552. Лікувального значення надавали й іншій, вирощуваній у квітниках рослині — лілії білій. Горілчаний настій її пелюсток відомий як ранозагоюючий засіб, як натирання при ревматизмі та радикуліті. На Покутті та подекуди на Поліссі (Ровенщина) рани гоїли примочками з відвару корення білої лілії ~:’3. В деяких місцевостях Волині (село Дольськ Любешівського району) відвар кореня рекомендували для внутрішнього вживання при виразці шлунку 554.
Як ранозагоююче всім відомі квіти настурції, кануферу, листя бузку.
Цікаві дані занотовано про широку й різнобічну лікувальну дію барвінку. На Івано-Франківщині (Сня — тинськпй район) відвар його давали пити хворим на жовтяницю 555, бойківське та лемківське населення попелом спаленої рослини гоїло більмо 556. На Київщині у відварі барвінку мили голову при головних болях 557, на Тернопільщині в аналогічних випадках рекомендували горілчаний настій барвінку, відвар вживали у виді полоскань при запальних процесах ротової порожнини, ясен, давали хворим на епілепсію 55*. За даними В. Де — міча, барвінок має протигнійні властивості тощо 559.
Різноманітними лікувальними властивостями наділявся добре відомий усім слов’янам любисток 560. Свіжі розім’яті листки його прикладали до скронь, коли боліла голова, відвар листя чи насіння додавали до купелі немовлятам, застосовували як глистогінне, відвар кореня — при захворюваннях нирок, серця, шлунково-кишкового тракту Ь6І. Гострий запах любистку використовували і з такою метою, ним натирали тіло, щоб уберегтися від укусу гадюки 562.
Чимало відомостей знаходимо в етнографічних джерелах про лікувальні властивості рути. її вживали при захворюваннях серця, підвищеному кров’яному тиску, утрудненому диханні. Гуцули рекомендували її як добрий заспокійливий засіб ьвз, що € цілком виправданим: рута містить леткі солі та рутин, який ущільнює стінки судин, зменшує їх ламкість 56
Руту настоювали на воді або горілці, на Прикарпатті подрібнене листя рути зміщували з олією, і цю суміш по кілька крапель вживали при серцевих недугах, «запамороченні голови» (гіпертонії), і навіть холері 565. В цій же місцевості робили «парові лазні», тобто вдихали, накрившись з головою, відвар рути, коли боліли очі.
Рута увійшла в арсенал знахарських, чудодійних трав, які народна уява наділяла чародійними властивостями. Згадки про це маємо в пісенній творчості:
Чи ви чули, добрі люди, що в нас за новина: Зчарувала ГІарасочка вдовиного сина.
Ой уна го зчарувала в хаті на порозі,
Дала €му чари їсти в ячміннім пирозі.
В однім розі є в пирозі зелененька рута,
В другім розі є в пирозі гадинонька люта… 56в
В одному з варіантів легенди про дівчину і нечистого, який намагався її спокусити, рута, навпаки, виступає як оберег. Дівчину від лихого врятувало лише те, що мала біля себе руту і тою. «Коли б не рута да й не тоя, була б ти, дівчино, вже моя» 5б7.
В російській народній медицині рута вживалась як оберег від укусу гадюки 568.
Як чудодійна рослина, здатна охороняти від хвороб, нещастя, усякого зла виступає в народній уяві
аконіт — Aconitum div. sp. («тоя», «нетоя» «нетота») тощо.
Розглянутий матеріал дозеоляє зробити висновок про значне місце та широкий арсенал ліків рослинного характеру в практиці народного лікування. Тут застосовувалися як дикорослі лікарські трави, так і овочі, зернові й технічні культури, декоративні рослини, кущі, дерева, лісові ягоди. При тотожній лікувальній дії цілого ряду рослин в межах досліджуваної території чітко простежується етнічна й регіональна специфіка, яка знаходить вияв як в багатстві місцевих лікарських форм, так і в розумінні своєрідності лікувальних властивостей тих чи інших рослин, їх локальних (ширших чи вужчих) лікувальних функцій.