Нетрадиционная медицина

Продукти домашніх і диких тварин, птиці, риби, комах, окремі тваринні організми споконвіку знаходили широ­ке застосування в практиці народного лікування усіх народів. Зумовлювалось це, з одного боку, багатовіко­вим досвідом, вивченням їх дії на організм, з друго­го — ілюзорними уявленнями про життя і смерть, про здоров’я і хворобу. Тут, як і в інших народних засобах лікування, знайшли поєднання раціональні та ірраціо­нальні начала.

Раціональну основу мало лікування молоком та молочними виробами. Лікувальна дія їх скрізь загаль­новідома. Уже не кажучи про їх суттєве місце в народ­ній дієтології, численні факти засвідчують велику попу­лярність їх при лікуванні багатьох недуг.

Гаряче кип’ячене молоко, дуже часто з іншими компонентами (кількість їх і види варіювалися по-різ­ному, залежно від місцевості — перцем jS9, маслом, маслом і перцем 571, маслом і часником 572, овечим ло­єм 573, смальцем 574, содою, перцем й ме­дом 575)— загальновідомі засоби при простудних захво­рюваннях, кашлі, болі горла тощо. Народна медицина росіян дуже часто рекомендувала в таких випадках молоко з рослинними інгредієнтами. Так, за даними Г. Попова, у В’ятській та Новгородській губерніях мо­локо дуже часто вживалося в суміші з толокном, а в деяких місцевостях Рязанської губернії при легене — вих недугах, туберкульозі легень вживали відвар вівса на молоці 57°.

В місцевостях, де тваринництво було основним за­няттям, молочні вироби застосовували з лікувальною метою значно ширше. Населення Карпат, наприклад, тепле пряжене молоко пило і клало з нього компреси при простуді, особливо дитячій 5, з нього робили при­мочки до ран від порізу та укусу 578. Для лікування очних захворювань прикладали компреси з кислого молока 579, ним промивали рани, болячки 58°; воно, як свідчать численні етнографічні матеріали, протидіяло укусові гадюки 58‘.

Горяни постійно рекомендували при легеневих неду­гах, туберкульозі легень овече молоко, в ряді місцевос­тей України, як і Білорусії та Росії,— козяче 582.

В деяких місцевостях досліджуваної території зафі­ксовано вживання кобилячого молока. На Закарпатті (село Тишів Воловецького району), Гуцульщині (село Верховина Івано-Франківської області), Поліссі (села Великий Обзир Камінь-Каширського району Волинсь­кої області, Чапліївка Шосткинського району Сумської області) його пили при коклюші 583, на Східному Поділ­лі (Вінницька область)—при скарлатині 584. Гуцули лікували ним астму («задуха», «ядуха») Б85. Вживання кобилячого молока при захворюваннях дихальних шля­хів відоме в практиці багатьох народів. Дані про це знаходимо в літературних джерелах середини XIX ст. У народів Середньої Азії кумисолікування рекоменду­вали прн хворобах бронхів, легеневих недугах, схиль­ності до туберкульозу та у випадках, коли організм вимагає поживної, але легкотравної їжі 586. Кумис же, як відомо, містить в значній кількості білки, жири, вуглеводи, вітаміни і є цінним продуктом харчування. Кобиляче молоко при туберкульозі пило й білоруське населення 587. В Білорусії в 60-х роках XIX ст. навіть були спроби з боку приватних осіб відкрити кумисолі­кувальні заклади, однак вони не увінчались успіхом 588.

Свіжу сметану скрізь застосовували при гнійній висипці, золотусі, наривах. В Карпатах в аналогічних випадках вживали гуслянку (кисле кип’ячене молоко) і жентицю (сироватку) 539. Остання була особливо по­пулярна у гуцулів. її пили при шлункових захворюван­нях, зокрема нестравності. З цією метою хворому дава­ли випити 0,25 л кислої жентиці, а через деякий час (півгодини — годину) — таку ж кількість свіжої 590. З жентиці робили компреси при ударах, мочили ноги при опухах 5Si. Мешканці Буковини застосовували її при радикулітах та поліартритах (Кельменецький район Черн івецької області) °92. З цією метою на відро женти­ці брали 400 г кухонної солі і занурювали ноги у цей розчин Ь93. При радикулітах хворий приймав 10—15-хви — линну ванну з жентиці, у яку додавали кухонної солі з розрахунку 450 г на 10л води 594. В деяких місцевостях були свої оригінальні рецепти. В Залозці — вському районі на Тернопільщині гнійні рани лікували так званим «теплим грибком». На теплу сироватку лили солодке молоко, яке тут же скисало, й утворюва­лась тягуча клейка маса. Це й був «теплий грибок» 595.

Коров’яче масло (в гірських районах перевагу від­давали овечому), крім згадуваного вже внутрішнього вживання, застосовувалось і для натирань, служило основою для виготовлення мазей. В окремих місцевос­тях були свої специфічні суміші, свої оригінальні ре­цепти. Так, у селі Полиці Володимирецького району Ровенської області нами зафіксовано один з таких рецептів. Тут при дитячому діатезі рекомендувалось масло, збите не з сметани, а з молока (сам процес збивання тривав дуже довго) 596. При підозрі на тубер­кульоз готували суміш із масла, меду, горілки і внутрі­шнього несолоного сала. Усе це клали в пляшку, яку щільно закривали, ставили у глечик з просом і запікали в печі. Готовий напій вживали по одній чарці на ніч 597.

На Бойківщині зафіксовано так званий метод «лу­щання масла». При сильних болях голови щільно обв’язували голову хусткою, розтоплене масло капали на тім’я і розтирали 598. Іноді у масло додавали інші компоненти. В центральній частині Бойківщини довгот­ривалі болі невідомого походження лікували, капаючи на тім’я і розтираючи масло, перетоплене з горілкою 539. Метод цілком виправданий, такий своєрідний масаж у ряді випадків викликав доброчинну дію на хід хворо­би. Доречно згадати, що аналогічний бойківському ме­тод «ітущання масла» відомий у народній медицині башкир 600.

Широке застосування на східнослов’янській терито­рії мали й інші тваринні жири — свинячий, собачий, борсучий, ведмежий, гусячий, їжаковий, а подекуди — кротовий, зміїннй, навіть черепаховий. Всі вони вважа­лись добрими ранозагоюючими засобами, ними розти­рались при простуді й ревматизмі, їх вживали внутріш­ньо при запаленні легенів, астмі й туберкульозі. Відомі вони і в практиці народного лікування багатьох наро­дів 601. Етнічна і регіональна специфіка виявлялася в способах приготування ліків, лікарських формах, в наданні переваги тому чи іншому засобу. На переваж­ній частині території України та Білорусії найбільш популярним був борсучий жир 602. Росіяни часто, як подають етнографічні джерела, використовували вед­межий 603. В Карпатах та на Поліссі, за нашими дани­ми, дуже популярним був для гоїння ран, наривів їжаковий жир (Рахівський район Закарпатської облас­ті, Камінь-Каширський Волинської області) 604. На Бу­ковині із шкіри їжака виготовляли мазь, застосовувану при поліартриті. її тушили в глечику, додавши 750 мл соняшникової олії. Одержану масу настоювали ще три дні в затемненому місці, після чого втирали в сугло­би 605.

На Поділлі, як зафіксував С. Верхратський, дуже популярною при лікуванні ран та наривів була мазь черепахи. Для виготовлення її м’ясо річкової черепахи довго варили в жирі, розтирали у макітрі і прикладали на ганчірці до ран. В цій же місцевості лікували гнійні рани так званим «піхуровим салом». «Міхурове» чи «піхурове» сало—набитий внутрішнім салом сечовий і жовчний міхур — можна було бачити в багатьох се­лянських коморах в кінці XIX — середині XX ст. на Поділлі 606. Внутрішнє сало було популярним і на решті території України, і в білорусів та росіян.

В народній медицині росіян популярними були для натирань при ломоті в кістках, ревматизмі так звані: «костяне масло» (з варених костей тварин), «глистяне масло» (з дощових черв’яків, яких у пляшці ставили в піч після випічки хліба), «кирпічне масло» (змішана з маслом потовчена цегла, яка цінилася в народі «до­рожче золота») 607. В українців та білорусів такі засо­би теж знані, але менше поширені.

Суттєве місце в системі лікувальних тваринних за­собів займає органотерапія, яка виразно зберігає сліди властивого багатьом народам з глибокої давнини куль­ту тварин, корені якого сягають тотеїзму 608. Взагалі, на думку дослідників, на ранніх ступенях розвитку суспільства зв’язок між релігією і медициною був насті­льки відчутний, що інколи важко розмежувати релігійні обряди і лікувальні дії. Це, зокрема, стосується жерт­воприношень, при яких жертвена тварина, її кров та інші органи наділялись лікувальними властивостями. Древні греки, наприклад, приносячи в жертву півня, пили його кров як ліки 60Э. Лікування органами тварин було дуже популярним в епоху Київської Русі, займало воно суттєве місце і в народній медицині східних слов’ян пізнішого часу. «Вертогради» «Травники» і «Лікарські порадники» XVII — XVIII ст. рясніють та­кого роду рецептами: «Мозг олений всякую болезнь уздравляет» 6І0; «Пупок чаплин от всякого яду», а кров куропатки, голуба «зрак направляет». Аналогічну дію приписували і змішаній з медом жовчі орла, жовчі бобра (при епілепсії) 6И. Зустрічаємо тут і відомості такого роду, що сеча собача лікує коросту, а оленя­ча — недуги печінки та селезінки, послід горлиці «біль­мо зганяє» 612.

В XIX — на початку XX ст., як свідчать етнографіч­ні джерела, такі засоби, хоч і значно рідше, все ще побутували в практиці народного самолікування, доно- сячи до нас сліди давніх культів, зберігаючи елементи давніх світоглядних уявлень.

Деякі з цих рецептів не позбавлені раціональності. В багатьох місцевостях «курячу сліпоту» (з настанням темряви людина погано бачить) лікували печінкою тва­рин. В одних місцях — це печінка чорної курки 613, в інших — поросяти, обов’язково чорного 614, ще ін­ших — волова або теляча печінка. Найчастіше волову або телячу печінку застосовували при цій недузі й білоруси 615. Відкинувши явно магічний елемент (магія чорного кольору — явище дуже поширене у багатьох народів, в даному випадку діє принцип імітативної магії: куряча сліпота і обов’язково чорношерстна тва­рина), слід визнати, що засіб цілком раціональний. Науко­вою медициною підтверджено доцільність цього методу, основаного на доброчинній дії вітаміну А на даний вид хвороби і на організм в цілому.

Це саме можна сказати і про інший поширений в народному лікуванні українців, росіян, білорусів ме­тод закутування у свіжозняті шкіри тварин при про­студних захворюваннях, ревматизмі, вживання їх у виді компресів при фурункулах, наривах тощо. Заяча або мишача шкіра у виді компресу не без підстав вважалася ефективним засобом при лікуванні фурунку­лів, наривів, оскільки такий своєрідний компрес збері­гав тепло, не допускав повітря і сприяв швидкому

визріванню нариву 616. В деяких місцевостях шкіру по­передньо розмочували у молоці (Закарпаття) .

Аналогічні методи побутували в народній медицині інших народів 618.

Не викликає сумніву доцільність зігрівальних комп­ресів з овечої вовни при радикулітах, болях горла, лімфаденітах. Засоби ці були домінуючими в українсь­ких горян, зберігаючи локальні різновиди. В одних випадках брали вовну лише молодих ягнят, в інших — обов’язково непрану, ще в інших — тільки чорну 619. Так, наприклад, в Кельменецькому районі Чернівецької області при радикулітах радили обгорнути хворого від ніг до голови непраною овечою вовною і дати йому полежати одну-півтори години на сонціб20. На такі локальні різновиди теж слід звертати увагу. Можливо, саме в непраній вовні наявні інгредієнти, що позитивно впливають на хід недуги.

Не можна відмовити у доцільності використання жовчі, вживаної, до речі, і науковою медициною. Різно­манітність лікарських форм та широке коло недуг, при яких вона вживалась, дають підставу говорити про популярність цього засобу в народній медицині. Дія його в ряді випадків аналогічна зафіксованій в лікарсь­ких порадниках XVII — XVIII ст. II вживали як зовні­шнє, так і всередину. В першому випадку — у виді зігрівальних компресів та як ранозагоюючий засіб, ду­же часто з іншими компонентами. Гуцули, наприклад, при болях горла змащували болючі місця свинячою жсвчю (село Зелена Надвірнянського району Івано- Франківської області) б21. Мешканці Буковини її разом з оцтом у рівних кількостях втирали в суглоби при поліартриті (село Грушівці Кельменецького району Чер­нівецької області) . На Східному Поділлі з неї виго­товляли мазь, додаючи віск і свячену крейду, якою лікували різного роду рани (Хмельницька область) 623.

Внутрішньо її приймали на значній території Украї­ни при шлункових захворюваннях. З аналогічною ме­тою зафіксовано вживання жовчі у білорусів 624. В. Де — мич зафіксував вживання ведмежої жовчі у росіян Забайкалля при пропасниці 625. Подекуди на Україні вона зберегла функцію, зафіксовану ще в XVII ст., ефективного засобу від епілепсії. З цією метою реко­мендували жовч бобра, на початку XX ст. на Східному Поділлі в аналогічних випадках вживали з водою жовч молодого щеняти, б26. При лікуванні епілепсії, недуги, причину якої народна уява пов’язувала з дією на організм нечистої сили, магічний елемент виступав особливо виразно. Одним з засобів, широко вживаним при епілепсії в народному лікуванні, була кров. В одних місцевостях її рекомендували для внутрішнього вживання, в інших — як зовнішнє. Один з методів, наприклад, рекомендував накрити хворого чорною хусткою і розрізати навхрест мізинець, щоб виступила кров (Рожнятівський район Івано-Франківської облас­ті) 627. Інший — хворому при першому приступі слід було проколоти мізинець під нігтем і кров’ю зробити знак хреста на чолі (Житомирська область) 628. Подіб­но у білорусів хрестоподібно надрізали мізинець правої руки і кров’ю мазали лоб, очі, ніс, рот і груди 629. На волинському Поліссі хворому пропонували давати ви­пити або з’їсти з чимось крові крота, але так, щоб він нічого про це не знав 630. На Східному Поділлі — свіжої крові ягняти, голуба 631, Західному — будь-якої вбитої тварини 632.

З російської території маємо дані з В’ятської губер­нії про вживання при епілепсії як внутрішнього крові голуба — чоловікам, голубки — жінкам °33.

Кров застосовували і при лікуванні інших недуг. Дітям при шкірній висипці рекомендували давати до купелю кров крота (східна Бойківщина) 634, хворим на малярію — давали пити з водою трошки менструальної крові (Надвірнянський район Івано-Франківської об­ласті) 635. Кров’ю зозулі лікували ракові захворювання (Черкащина) 636, а кров’ю голуба виводили бородавки.

В Карпатському регіоні, соціально-економічні та культурно-побутові умови розвитку якого сприяли збе­реженню у багатьох галузях традиційно-побутової культури архаїчних елементів, такі засоби лікування в практиці знахарської медицини дожили буквально до нашого часу. В Турківському районі на Львівщині при лікуванні астми у дитини поряд з іншими магічними засобами знахарка рекомендувала і такий — дати ви­пити дитині разом з водою кілька крапель крові, взятих з мізинця правої руки батька й матері 637. Віра в чудодійні властивості крові притаманна древнім гре­кам, римлянам та багатьом іншим народам 638. І таке широке вживання її у традиційній медицині досліджу­ваного періоду свідчить про стійкість форм народної медицини, збереження давніх язичницьких елементів.

Елементи магії проступають і в інших засобах орга­нотерапії. Епілептикам радили, наприклад, пити з во­дою порошок спаленого крота, вовчого серця, миші, висушеної жіночої плаценти 6J9.

Рахітичним дітям давали їсти з цукром спалені і потовчені на порошок кості тварин, а хворим на тубер­кульоз — пити відвар з легенів дикої гуски, висушену і стерту на порошок шкірку шлунку курки, рекоменду­вали потримати хвору дитину всередині кендюха свіжо — зарізаної корови або бика 640.

Епілептикам давали випити з молоком висушені і стерті на порошок серце, легені й печінку летючої миші (село Очеретувате Дніпропетровської облас­ті) 64‘, при водянці — попіл спалених раків з водою (Вінницька, Хмельницька області) 642. Росіяни в анало­гічному випадку рекомендували пити порошок з чорних тарганів тощо 643. Такі й подібні способи лікування зустрічалися дуже часто у досліджуваний період у народному лікуванні східних слов’ян та багатьох інших народів, доносячи сліди древніх культів, зберігаючи залишки первісних світоглядних уявлень. Яскраво ілю­струє такі погляди спосіб лікування епілепсії, що побу­тував на Західному Поділлі ще в кінці XIX ст. Хворим на епілепсію тричі (магічне значення числа) підкурю­вали голову: чоловікові — чорним півнем, жінці — чор — ною куркою. Потім птицю розривали над хворим так, щоб на нього впало кілька крапель крові, після чого птицю закопували в землю 64 .

Сліди культу тварин, залишки давніх жертвоприно­шень, магічне значення крові тут дуже виразні.

Використовувалися в народному лікуванні східних слов’ян, багатьох інших народів і цілі тваринні організ­ми. Одним з давніх видів лікування, властивих ба­гатьом народам і перевірених на практиці, було вико­ристання п’явок. їх ставили при головних болях, голо — вокружіннях, шумі у вухах та голові, болях попереку тощо. Доцільність цього засобу очевидна й признана науковою медициною. Дуже поширеним при болях рев­матичного характеру, простудних захворюваннях, за­гальному ослабленні, як свідчать етнографічні джере­ла, було використання мурашників і муоашок.

Способи застосування їх відзначалися багатством локальних варіантів. У ряді місцевостей мурашник про­сто збирали в торбу, спарювали кип’ятком, вичавлюва — ли і прикладали до болючих місць (Ровенська, Во­линська області) 645. Вважали, що лікувальний ефект в даному випадку мають «подушечки», яйця (мурашині кокони), які містять мурашине масло 646. За народними повір’ями, за мурашиним маслом треба було йти на Івана Купала, бо ніби тільки тоді мурашки самі вики­дають його 647. Наукою підтверджено лікувальну дію мурашиних коконів, яка пояснюється наявністю в них мурашиної кислоти та ефірної олії 648.

В ряді місцевостей застосовували так званий «мура­шиний спирт», який виготовляли, заливаючи спиртом мурашок (окремі райони Волинської, Ровєнської, Іва­но-Франківської, Тернопільської областей) або «му — равлиний сік» (щоб одержати його, банку з мурашками ставили у теплу піч) 649. Подекуди хворі просто шукали муравлище і давали себе кусати мурашкам, іноді хвору частину тіла занурювали у мішок з мурашками або залишали на мурашнику свій одяг. Через деякий час, витряхнувши мурашок, його знов одягали, вважаючи, що мурашки просочили його мурашиною кислотою (Тернопільська область) 650. Проте на більшій частині території поширені були купелі із запареного мурашни­ка. Для цього мурашник разом з опалим листям просто опускали в посуд з окропом, доводили температуру води до 34—35 и і купали у ній хворого, або мішечок з розчавленими мурашками опускали в окріп 651. Поде­куди при простудніїх захворюваннях робили своєрідні інгаляції — мурашки кидали у ванну, лили окріп, кида­ли розпечені камені і дихали над цим. Після такої сухої ванни рекомендували добре розігрітися на печі (село Очеретувате Дніпропетровської області) С52. Такі ж різ­номанітні лікарські форми знала й російська народна медицина. За даними Г. Верещагіна, О. Макаренка, Г. Попова, «муравлиним спиртом» натирались при рев­матизмі, вражену паралічем кінцівку всували в мішок з мурашками на добу. Після добової перерви процеду­ру повторювали, збільшивши термін до трьох днів, при ломоті рекомендували ванни із запареного мурашника. «Муравлине масло» застосовували при хворобах очей 653. В аналогічних випадках застосовували такі засоби в народній медицині білорусів, інших слов’янсь­ких та багатьох неслов’янських народів 654. Вживання їх має раціональну основу, на що вказують наукові дані 655.

В окремих місцевостях (Вінницька, Тернопільська,

Хмельницька, Черкаська області) дуже поширеним при ревматичних захворюваннях був спиртовий настій травневих хрущів) «майок» 656.

На Волині використовували хрущів для лікування людей і тварин від укусу «скаженюкою». В таких ви­падках хворому давали пити відвар деревію, а місце укусу посипали потовченими «майками» 657. На Поліссі «майок» з такою ж метою консервували в меду і засто­совували як внутрішнє. Одну «майку» розтирали на порошок і давали випити з хлібним квасом 658. Гуцули спиртовим настоєм хрущів (настоювали два тижні) заливали рани (Верховинський район Івано-Франківсь­кої області) 6эЭ.

Видумкою і оригінальністю відзначаються окремі рецепти. В Кременчуцькому районі на Полтавщині, наприклад, плеврит лікували таким способом: травне­вих хрущів сушили, товкли в ступі і просіювали. Дава­ли до житнього борошна і пекли коржі. Корж мочили у воді, сипали на нього «майки» грубим шаром, так щоб коржа ие було видно. Мочили чисту ганчірку гарячою водою, застилали нею корж і прикладали до болючого місця. Держали, доки не починало пекти. Тоді знімали і клали подорожник, змазаний смальцем. Хворому рекомендували три дні лежати (село Жуки Кременчуцького району Полтавської області) 660. З ро­сійської території маємо дані про застосування внутрі­шньо при водянці, опухах сушених чорних тарганів у виді порошку 6б1.

Навряд чи можна назвати доцільним такий засіб, як і інші йому подібні — порошок із спаленого живцем крота разом з горілкою давали при епілепсії, висушені й розтерті очі рака — при проспасниці тощо 662. Однак вони свідчать про настійні пошуки в ділянці народної медицини. Успіхи та часті невдачі говорять про побуту­вання ще в першій чверті XX ст. залишків древніх культів, слідів давніх жертвоприношень, бо саме як жертву певній недузі, яка в народній уяві мислилась персоніфіковано, слід розцінювати очевидно дію спа­лення живцем крота. Залишки прадавнього культу змій, властивого багатьом народам ‘Лі, добре збережені в способах і методах лікування, пов’язаних з застосу­ванням у народній медицині змій та їх органів604. З цими плазунами пов’язано багато легенд і повір’їв. Народна уява наділяла їх чудодійними властивостями, здатністю приносити людині як добро, так і зло. За повір’ями українців, росіян та інших народів, саме змії навчили людину пізнавати цілющі властивості рослин, розуміти мову квітів і трав 665. У багатьох народів їх вважали священними істотами, добрими духами дому. Мешканці Західного Поділля вважали, що якщо вужа не чіпати, то він шкодити не буде, вбивати його не можна, бо того, хто це зробить, спіткає нещастя 666. На Волині поширене повір’я, що той буде багатим і щасли­вим, хто передержить в себе гадюку або вужа зи­мою667. Гуцули теж вважали гадюку символом добра і щастя. За свідченням С. Вітвицького, плотогони вва­жали особливим щастям, коли помічали на дарабах гадюку 668. Селяни Чернігівської губернії вважали, що той, хто вб’є гадюку, захворіє 669. Хоч доводилося зу­стрічатися і з протилежними поглядами. На централь­ній Бойківщині, наприклад, населення вдавалося до ряду охоронних засобів, щоб оберегти сім’ю і госпо­дарство від гадюк та усякої нечисті. У квітниках сади­ли зілля з гострим специфічним запахом — любисток, полин, валеріану. З цією ж метою хату на Великдень обсипали свяченою сіллю тощо 67°.

І в білорусів, поряд з яскраво вираженим культом цих плазунів, існувало повір’я: хто вб’є гадюку, тому прощається сорок гріхів 671.

Шкіру, яку гадюка скидає з себе, гадюче линовище наділяли магічними властивостями. Його прикладали до ран, болячок, лікували ним хворі очі 672.

Пастухи гірських полонин за принципом імітативної магії від укусу гадюк підкурювали себе її линови­щем 673. В подібних випадках такі ж лікувальні дії відомі іншим народам 674. Вживалися в народному са­молікуванні й інші органи гадюки — жир, зуби, м’ясо, мозок. За законом імітативної магії, наприклад, гуцули в Надвірнянському повіті біль зубів лікували порошком потовчених зубів гадюки 675. Жир вживали при хворо­бах очей, як профілактичний засіб при епідемічних захворюваннях. В аналогічних випадках застосовували його й інші слов’яни 676.

Як бачимо, арсенал лікувальних засобів тваринного походження був досить різноманітним, хоча й не таким багатим, як рослинний. Вживані з лікувальною метою засоби тваринного характеру (молоко й молочні продук­ти, тваринні жири, органи тварин й цілі тваринні орга­нізми) ідентичні в українців, росіян і білорусів та мають аналоги в інших слов’янських і неслов’янських

народів. Певна специфіка виявляється у своєрідності лікарських форм та місцевих способів їх застосування.