ЛІКУВАЛЬНІ ЗАСОБИ МІНЕРАЛЬНОГО ПОХОДЖЕННЯ. ГІДРОТЕРАПІЯ ТА ФІЗІОТЕРАПІЯ ЯК УНІВЕРСАЛЬНІ ЗАСОБИ В НАРОДНІЙ МЕДИЦИНІ
В системі традиційних засобів лікування, згідно з даними етнографічної літератури другої половини XIX — XX ст., мінеральні займали значно скромніше місце, порівняно з ліками рослинного та тваринного походження. Характерний для усіх слов’янських народів цей фактор позначився як на видовому складі, так і на сфері застосування ліків мінерального походження.
Літературні джерела та польові матеріали подають відомості про застосування землі, глини, піску, солі, нафти; з металів — міді, заліза, золота та ін. Чимало з вищеназваних і добре знаних в медичній практиці народу XIX — на початку XX ст. зберігають сліди давніх вірувань. Це, зокрема, стосується землі, місце і роль якої в народному лікуванні є виразним свідченням її культу.
Ще «Вертогради» подають відомості про застосування при обробці ран глини 677. Широко вживалась вона в XIX — XX ст. Українці та росіяни, наприклад, сухою глиною присипали рани, вживали у виді присипок в народній педіатрії, мокру використовували при чиряках та наривах 0/9. Характерно, що білоруси, за даними Л. Мінька, майже не вживали її для присипки ран, а використовували лише як фізіотерапевтичні засоби: холодною глиною обкладали суглоби при вивихах, при ударах 680.
Численні етнографічні джерела подають відомості про широкі лікувальні можливості солі. Як свідчить М. Сумцов, магічні властивості її були знані усім народам з глибокої давнини. Вчений пояснював це тим, що вона рано ввійшла в жертвоприношення як приправа до їжі і саме тому набула магічного значення 6SI.
В знахарській практиці вона була необхідним атрибутом при замовлянні цілого ряду недуг, вважалась оберегом від «злих очей».
Українці рекомендували її як внутрішнє з водою при шлункових захворюваннях «на завій» (село Великий Обзир Камінь-Каширського району Волинської області), «як завой схопить» (село Бережки Дубровиць — кого району Ровенської області) 682, кровотечах з носа (Східне Поділля) 683, росіяни, за даними С. Верещагина,— при кровотечах з горла (В’ятська губернія) 684.
Як зовнішнє у виді полоскань вона вживалась скрізь на досліджуваній території при болях горла, ангінах та нежиті 0ІІ5.
При захворюваннях простудного характеру, ревматизмі, особливо в практиці дитячого лікування популярністю користувались «роп’яні» купелі з розрахунку 0,5 кг солі на одну купіль. На Закарпатті (Великоберез — нянський район) такі соляні ванни радили робити кілька разів на день протягом трьох днів. Після кожної купелі дитину добре закутували, щоб пропотіла 6SS.
На Східному Поділлі такі купелі, тільки дещо сильнішої концентрації (0,5 кг на відро води для дорослих, 250 г — для дітей) вважали добрим загальнозміцнюю — чим засобом 687. На Буковині такі роп’яні купелі рекомендували при набряках ніг серцевого походження, радикулітах та поліартритах (в двох останніх випадках замість води брали жентлцю) bSj. На Західному Поділлі сіль разом з пшеничними висівками додавали до відвару лісового сіна, у якому рекомендували купати хворих хореєю 68Э. При болях ревматичного характеру застосовували купелі у розчині солі сильної концентрації росіяни, а розжовану клали до ран від укусу гадюки (В’ятська губернія) 69°. Місця укусу рекомендували натирати сіллю і мешканці Карпат (Івано-Франківська область) 691. Білоруси ж в аналогічних випадках давали з’їсти трошки хліба, зібраного в дев’яти хатах, з свяченою сіллю 692. В даному випадку сіль має переважно магічну функцію.
В ряді випадків сіль виступала в цікавій комбінації з іншими компонентами. Подекуди на Україні її разом з пережованим хлібом клали до порізів (Білоцерківський район Київської області) б93. Поєднували з медом і натирались при простуді (Конотопський район Сумської області) 694, в суміші з нафтою, перцем та горілкою — при ревматизмі 695. Росіяни в аналогічних випадках робили суміш солі з хроном та медом; робили мазь, в склад якої входили дерев’яне масло та чорний перець, разом з кип’яченим квасом застосовували для примочок при золотусі, з милом — при вередах 696.
Особливого значення надавали так званій «четверговій» солі. Обряди з «четверговою» сіллю, що широко фіксуються на досліджуваній території в етнографічних джерелах другої половини XIX — початку XX ст., на думку дослідників, сягають, можливо, часів пра-
у “ • ■ 697 ■ ’
слов янської спільності і прикріпилися до «чистого» четверга давно. Принаймні, вже в «Стоглаві» говориться, що деякі «невегласы попы в великий четверг соль под престол кладут и до седьмого четверга повелице дни тако держат, и ту соль дают на врачевание людям и скотом» в9в. Способи приготування «четвергової» солі в різних місцевостях варіювалися. Іноді її просто ставили на столі в ніч напередодні четверга перед Великоднем, а потім зберігали як ліки. Частіше її клали у піч, загорнувши в ганчірку. В Пошехонському повіті її пережарювали 6". Подекуди її попередньо змішували з яєчним жовтком, клали в глиняний горщик, який ставили на розпечене вугілля і розпікали до червоного 700. Цікавий спосіб приготування «четвергової» солі, який зберігає давні язичницькі елементи, зафіксував О. Макаренко в Єнісейській губернії. Там «четвергову» сіль ставили в піч, яку затоплювали «воскресними» дровами (які залишились з неділі перед постом) і обов’язково вогнем, добутим способом тертя 701. Обряди з «четверговою» сіллю знані усім трьом східнослов’янським народам.
Цікаве переплетення дохристиянських і пізніших християнських елементів зберігає зафіксований в Конотопському районі Сумської області звичай вживати з лікувальною метою сіль, яку загорнену в ганчірку поклали на стрітення в жар, а на другий день до схід сонця вийняли. Додавали її при будь-яких захворюваннях 702. В даному випадку архаїчна форма пов’язана з вірою в очищувальну силу вогню, а приурочування цієї дії до релігійного свята — пізніше нашарування християнства.
Скрізь на досліджуваній території у виді натирань при простудних захворюваннях вживалася нафта 703. Вважали її добрим глистогінним засобом. Нею змащували губи, під носом, давали пити з водою, їсти з цукром тощо 704. Білоруси Мінської губернії рекомендували пити її від кашлю.
При печії, що часто бувало при вагітності, їли крейду, соду 705. Засіб цілком раціональний, оскільки організм вагітної часто збіднений на вапно. Правда, дуже часто до раціонального зерна домішувався певний елемент магії. На Полтавщині, наприклад, з даною метою брали крейду, якою писали хрести на водо — хреіце 706.
З металів в народному лікуванні найчастіше вживались мідь, олово, ртуть, залізо. Засоби ці виконували більше магічну функцію, ніж лікувальну.
Не всі із вживаних у народній медицині мінеральних засобів були раціональними, не завжди їх застосування було успішним. В кращому випадку бони не приносили ніякої користі, а часто були шкідливими і навіть загрозливими для здоров’я. У багатьох місцевостях України засобом, нібито сприяючим зростанню кос — тей;була мідь. Тому при переломах рекомендували пити порошок, який скребли з мідної монети або шматочка міді 70?. Вдавались до таких дій і росіяни. Вивчаючи побут населення Сибіру та Камчатки, Г.-В. Стеллер зафіксував цей спосіб лікування ще в 40-х роках XVIII ст. 708 Про вживання його в пізніші часи писали О. Макаренко, М. Висоцький 709. Широко застосовували його і білоруси 7|°.
Як письмові джерела, так і польові матеріали стверджують вживання в акушерській практиці такого отруйного засобу, як ртуть.
На Гуцульщині, за даними В. Оннщука та нашими польовими матеріалами, породіллі при важких пологах рекомендували випити трошки ртуті7". У Росії ладанки з ртуттю вішали дітям, щоб прискорити прорізування зубів 7І2.
Суттєве місце в системі терапевтичних засобів народної медицини усіх трьох східнослов’янських народів займала і займає фізіотерапія. Ця ділянка, цілковито заснована на емпіричному досвіді, акумулює масові повсякденні знання і демонструє різноманітне застосування тепла (компреси, масаж, теплі і гарячі ванни, інгаляції, «суха пара», тобто парові ванни). Значно менше застосовувався холод (холодні обгортування, компреси та ін). Всі ці засоби в трактуванні пароду вважалися універсальними при багатьох видах захворювань — простуді, ангінах, радикулітах, болях ревматичного характеру, шлункозих хворобах та ін.
Як свідчать етнографічні джерела, одним з найпопу — лярніших засобів, як і в інших слов’ян, при хронічних захворюваннях були загальні купелі. Сама вода вживалася найчастіше у відварах лікарського зілля (пев
ної рослини або суміші кількох компонентів, число яких дуже часто було магічним —3, 7, 9, іноді 12 або 15 713.
В ряді випадків у склад купелі входили окремі органи тварин, цілі тваринні організми, сіль, глина, земля 714. На Поділлі та Київщині, де багато цукрових заводів, ефективними при болях кінцівок вважались купелі з гарячого цукрового малясу 7І5.
Скрізь на Україні, як і в Росії та Білорусії, при простудах вдавалися до так званої сухої купелі 7ІЬ. Гарячу після випікання хліба піч вистеляли зверху соломою, вівсяною чи ячмінною, або сіном, поливали квашеним борщем, клали хворого і накривали кожухом. Так повторювали два-три дні підряд717. Інший варіант сухої купелі: в посуд з гарячою водою або відваром лікарських трав кидали розжарену цеглину, хворий сідав на лавці поряд з посудом і вкривався з головою рядниною. Такі своєрідні інгаляції знані в практиці усіх східних слов’ян 718. Різновидністю сухих купелів у росіян та білорусів були лазні. З найдавніших часів їх вважали панацеєю від недуг простудного характеру 719. На Україні вони побутували тільки на по — граниччі з Росією, де й поширились під впливом росіян.
Інші широко вживані способи застосування тепла — сухі і вологі компреси до болючих місць з висівок, вівса, конопляного або лляного сім’я, попелу.
Значно рідше в народній медицині вдавались до лікування холодом. Про застосування його маємо дані з Карпатського регіону, де ефективним засобом при простудних хворобах вважали холодні обгортування. З цією метою лляну тканину намочували в дуже холодній воді, відтискали, загортали в неї хворого, добре його вкривали, іноді в ноги клали розпечену цеглину. Так витримували півтори-дві години. В деяких місцевостях (Воловецький район Закарпатської області) після цього хворому робили літню купіль (нижче температури тіла), а потім — масаж 72°. Засіб цей, оснований на регулюючій дії холодної і гарячої води на капіляри шкіри, безперечно, давав позитивний результат. Певний ефект давав і масаж.
При деяких шлункових захворюваннях, зокрема при нестравності, клали холодні компреси на шлунок і рекомендували тримати їх, поки не висохнуть г1′.
Гідропроцедури звичайно поєднувались з масажем та розтиранням мазями, настойками, в склад яких входили різні компоненти з незвичним іноді поєднанням.
Одним з найпопулярніших способів лікування недуг простудного характеру, що широко увійшов у практику народно-побутової медицини з останньої третини XIX ст., замінивши кровопускання, були банки 722. При особливо тяжких захворюваннях клали так звані «криваві банки». Відрізнялись вони тим, що спочатку клали звичайні банки. Знявши, місця їх надсікали бритвою, і знову клали банки. Іноді «криваві банки» клали на місця, на які перед тим ставили п’явки.
Отже, гідротерапія та фізіотерапія, як свідчать наведені факти, займала помітне місце в практиці народного самолікування, акумулюючи масовий емпіричний досвід.