ЛІКУВАЛЬНІ ЗАСОБИ МІНЕРАЛЬНОГО ПОХОДЖЕННЯ. ГІДРОТЕРАПІЯ ТА ФІЗІОТЕРАПІЯ ЯК УНІВЕРСАЛЬНІ ЗАСОБИ В НАРОДНІЙ МЕДИЦИНІ

В системі традиційних засобів лікування, згідно з даними етнографічної літератури другої половини XIX — XX ст., мінеральні займали значно скромніше місце, порівняно з ліками рослинного та тваринного походження. Характерний для усіх слов’янських наро­дів цей фактор позначився як на видовому складі, так і на сфері застосування ліків мінерального походження.

Літературні джерела та польові матеріали подають відомості про застосування землі, глини, піску, солі, нафти; з металів — міді, заліза, золота та ін. Чимало з вищеназваних і добре знаних в медичній практиці народу XIX — на початку XX ст. зберігають сліди дав­ніх вірувань. Це, зокрема, стосується землі, місце і роль якої в народному лікуванні є виразним свідченням її культу.

Ще «Вертогради» подають відомості про застосу­вання при обробці ран глини 677. Широко вживалась вона в XIX — XX ст. Українці та росіяни, наприклад, сухою глиною присипали рани, вживали у виді приси­пок в народній педіатрії, мокру використовували при чиряках та наривах 0/9. Характерно, що білоруси, за даними Л. Мінька, майже не вживали її для присипки ран, а використовували лише як фізіотерапевтичні за­соби: холодною глиною обкладали суглоби при виви­хах, при ударах 680.

Численні етнографічні джерела подають відомості про широкі лікувальні можливості солі. Як свідчить М. Сумцов, магічні властивості її були знані усім наро­дам з глибокої давнини. Вчений пояснював це тим, що вона рано ввійшла в жертвоприношення як приправа до їжі і саме тому набула магічного значення 6SI.

В знахарській практиці вона була необхідним атри­бутом при замовлянні цілого ряду недуг, вважалась оберегом від «злих очей».

Українці рекомендували її як внутрішнє з водою при шлункових захворюваннях «на завій» (село Вели­кий Обзир Камінь-Каширського району Волинської об­ласті), «як завой схопить» (село Бережки Дубровиць — кого району Ровенської області) 682, кровотечах з носа (Східне Поділля) 683, росіяни, за даними С. Верещаги­на,— при кровотечах з горла (В’ятська губернія) 684.

Як зовнішнє у виді полоскань вона вживалась скрізь на досліджуваній території при болях горла, ангінах та нежиті 0ІІ5.

При захворюваннях простудного характеру, ревма­тизмі, особливо в практиці дитячого лікування популяр­ністю користувались «роп’яні» купелі з розрахунку 0,5 кг солі на одну купіль. На Закарпатті (Великоберез — нянський район) такі соляні ванни радили робити кіль­ка разів на день протягом трьох днів. Після кожної купелі дитину добре закутували, щоб пропотіла 6SS.

На Східному Поділлі такі купелі, тільки дещо силь­нішої концентрації (0,5 кг на відро води для дорослих, 250 г — для дітей) вважали добрим загальнозміцнюю — чим засобом 687. На Буковині такі роп’яні купелі реко­мендували при набряках ніг серцевого походження, радикулітах та поліартритах (в двох останніх випадках замість води брали жентлцю) bSj. На Західному Поділлі сіль разом з пшеничними висівками додавали до відва­ру лісового сіна, у якому рекомендували купати хворих хореєю 68Э. При болях ревматичного характеру застосо­вували купелі у розчині солі сильної концентрації росі­яни, а розжовану клали до ран від укусу гадюки (В’ятська губернія) 69°. Місця укусу рекомендували на­тирати сіллю і мешканці Карпат (Івано-Франківська область) 691. Білоруси ж в аналогічних випадках дава­ли з’їсти трошки хліба, зібраного в дев’яти хатах, з свяченою сіллю 692. В даному випадку сіль має пере­важно магічну функцію.

В ряді випадків сіль виступала в цікавій комбінації з іншими компонентами. Подекуди на Україні її разом з пережованим хлібом клали до порізів (Білоцерківсь­кий район Київської області) б93. Поєднували з медом і натирались при простуді (Конотопський район Су­мської області) 694, в суміші з нафтою, перцем та горіл­кою — при ревматизмі 695. Росіяни в аналогічних ви­падках робили суміш солі з хроном та медом; робили мазь, в склад якої входили дерев’яне масло та чорний перець, разом з кип’яченим квасом застосовували для примочок при золотусі, з милом — при вередах 696.

Особливого значення надавали так званій «четвер­говій» солі. Обряди з «четверговою» сіллю, що широко фіксуються на досліджуваній території в етнографічних джерелах другої половини XIX — початку XX ст., на думку дослідників, сягають, можливо, часів пра-

у “ • ■ 697 ■ ’

слов янської спільності і прикріпилися до «чистого» четверга давно. Принаймні, вже в «Стоглаві» говорить­ся, що деякі «невегласы попы в великий четверг соль под престол кладут и до седьмого четверга повелице дни тако держат, и ту соль дают на врачевание людям и скотом» в9в. Способи приготування «четвергової» солі в різних місцевостях варіювалися. Іноді її просто ста­вили на столі в ніч напередодні четверга перед Велико­днем, а потім зберігали як ліки. Частіше її клали у піч, загорнувши в ганчірку. В Пошехонському повіті її пережарювали 6". Подекуди її попередньо змішували з яєчним жовтком, клали в глиняний горщик, який ставили на розпечене вугілля і розпікали до червоно­го 700. Цікавий спосіб приготування «четвергової» солі, який зберігає давні язичницькі елементи, зафіксував О. Макаренко в Єнісейській губернії. Там «четвергову» сіль ставили в піч, яку затоплювали «воскресними» дровами (які залишились з неділі перед постом) і обов’язково вогнем, добутим способом тертя 701. Обря­ди з «четверговою» сіллю знані усім трьом східно­слов’янським народам.

Цікаве переплетення дохристиянських і пізніших християнських елементів зберігає зафіксований в Коно­топському районі Сумської області звичай вживати з лікувальною метою сіль, яку загорнену в ганчірку поклали на стрітення в жар, а на другий день до схід сонця вийняли. Додавали її при будь-яких захворю­ваннях 702. В даному випадку архаїчна форма пов’яза­на з вірою в очищувальну силу вогню, а приурочування цієї дії до релігійного свята — пізніше нашарування християнства.

Скрізь на досліджуваній території у виді натирань при простудних захворюваннях вживалася нафта 703. Вважали її добрим глистогінним засобом. Нею змащу­вали губи, під носом, давали пити з водою, їсти з цукром тощо 704. Білоруси Мінської губернії рекоменду­вали пити її від кашлю.

При печії, що часто бувало при вагітності, їли крейду, соду 705. Засіб цілком раціональний, оскільки організм вагітної часто збіднений на вапно. Правда, дуже часто до раціонального зерна домішувався пев­ний елемент магії. На Полтавщині, наприклад, з даною метою брали крейду, якою писали хрести на водо — хреіце 706.

З металів в народному лікуванні найчастіше вжива­лись мідь, олово, ртуть, залізо. Засоби ці виконували більше магічну функцію, ніж лікувальну.

Не всі із вживаних у народній медицині мінеральних засобів були раціональними, не завжди їх застосуван­ня було успішним. В кращому випадку бони не прино­сили ніякої користі, а часто були шкідливими і навіть загрозливими для здоров’я. У багатьох місцевос­тях України засобом, нібито сприяючим зростанню кос — тей;була мідь. Тому при переломах рекомендували пити порошок, який скребли з мідної монети або шматочка міді 70?. Вдавались до таких дій і росіяни. Вивчаючи побут населення Сибіру та Камчатки, Г.-В. Стеллер зафіксував цей спосіб лікування ще в 40-х роках XVIII ст. 708 Про вживання його в пізніші часи писали О. Макаренко, М. Висоцький 709. Широко застосовува­ли його і білоруси 7|°.

Як письмові джерела, так і польові матеріали стверджують вживання в акушерській практиці такого отруйного засобу, як ртуть.

На Гуцульщині, за даними В. Оннщука та нашими польовими матеріалами, породіллі при важких пологах рекомендували випити трошки ртуті7". У Росії ладан­ки з ртуттю вішали дітям, щоб прискорити прорізуван­ня зубів 7І2.

Суттєве місце в системі терапевтичних засобів на­родної медицини усіх трьох східнослов’янських народів займала і займає фізіотерапія. Ця ділянка, цілковито заснована на емпіричному досвіді, акумулює масові повсякденні знання і демонструє різноманітне застосу­вання тепла (компреси, масаж, теплі і гарячі ванни, інгаляції, «суха пара», тобто парові ванни). Значно менше застосовувався холод (холодні обгортування, компреси та ін). Всі ці засоби в трактуванні пароду вважалися універсальними при багатьох видах захво­рювань — простуді, ангінах, радикулітах, болях ревма­тичного характеру, шлункозих хворобах та ін.

Як свідчать етнографічні джерела, одним з найпопу — лярніших засобів, як і в інших слов’ян, при хронічних захворюваннях були загальні купелі. Сама вода вжи­валася найчастіше у відварах лікарського зілля (пев­

ної рослини або суміші кількох компонентів, число яких дуже часто було магічним —3, 7, 9, іноді 12 або 15 713.

В ряді випадків у склад купелі входили окремі органи тварин, цілі тваринні організми, сіль, глина, земля 714. На Поділлі та Київщині, де багато цукрових заводів, ефективними при болях кінцівок вважались купелі з гарячого цукрового малясу 7І5.

Скрізь на Україні, як і в Росії та Білорусії, при простудах вдавалися до так званої сухої купелі 7ІЬ. Гарячу після випікання хліба піч вистеляли зверху соломою, вівсяною чи ячмінною, або сіном, поливали квашеним борщем, клали хворого і накривали кожу­хом. Так повторювали два-три дні підряд717. Інший варіант сухої купелі: в посуд з гарячою водою або відваром лікарських трав кидали розжарену цеглину, хворий сідав на лавці поряд з посудом і вкривався з головою рядниною. Такі своєрідні інгаляції знані в практиці усіх східних слов’ян 718. Різновидністю сухих купелів у росіян та білорусів були лазні. З найдавніших часів їх вважали панацеєю від недуг простудного ха­рактеру 719. На Україні вони побутували тільки на по — граниччі з Росією, де й поширились під впливом росіян.

Інші широко вживані способи застосування теп­ла — сухі і вологі компреси до болючих місць з висівок, вівса, конопляного або лляного сім’я, попелу.

Значно рідше в народній медицині вдавались до лікування холодом. Про застосування його маємо дані з Карпатського регіону, де ефективним засобом при простудних хворобах вважали холодні обгортування. З цією метою лляну тканину намочували в дуже холод­ній воді, відтискали, загортали в неї хворого, добре його вкривали, іноді в ноги клали розпечену цеглину. Так витримували півтори-дві години. В деяких місце­востях (Воловецький район Закарпатської області) пі­сля цього хворому робили літню купіль (нижче темпе­ратури тіла), а потім — масаж 72°. Засіб цей, оснований на регулюючій дії холодної і гарячої води на капіляри шкіри, безперечно, давав позитивний результат. Пев­ний ефект давав і масаж.

При деяких шлункових захворюваннях, зокрема при нестравності, клали холодні компреси на шлунок і реко­мендували тримати їх, поки не висохнуть г1′.

Гідропроцедури звичайно поєднувались з масажем та розтиранням мазями, настойками, в склад яких входили різні компоненти з незвичним іноді поєднан­ням.

Одним з найпопулярніших способів лікування недуг простудного характеру, що широко увійшов у практику народно-побутової медицини з останньої третини XIX ст., замінивши кровопускання, були банки 722. При особливо тяжких захворюваннях клали так звані «кри­ваві банки». Відрізнялись вони тим, що спочатку клали звичайні банки. Знявши, місця їх надсікали бритвою, і знову клали банки. Іноді «криваві банки» клали на місця, на які перед тим ставили п’явки.

Отже, гідротерапія та фізіотерапія, як свідчать на­ведені факти, займала помітне місце в практиці народ­ного самолікування, акумулюючи масовий емпіричний досвід.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *