Нетрадиционная медицина

ТУАІИШЙНО-ПОБУТОБОЇ

МІСЦЕ НАРОДНОЇ МЕДИЦИНИ В ЖИТТІ НАРОДУ.

ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ МЕДИЧНИХ ЗНАНЬ

Дослідники схильні вважати, що народна медицина така сама давня, як і людство, що початки її сягають доісторичних часів і викликані інстинктивними спроба­ми самозбереження Уже первісна людина змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І, цілком природно, засоби для цього шукала в навколишній природі і насамперед — в світі рослин, оскільки протягом тися­чоліть харчувалася рослинною їжею. А це, в свою чергу, давало їй можливість пізнавати властивості рос­лин — відрізняти їстівні від неїстівних, відрізняти от­руйні. Так нагромаджувалися певні примітивні відомос­ті про дію тієї чи іншої рослини на організм людини.

Поява землеробства і розвиток тваринництва роз­ширюють пізнання людини про рослинний та тваринний світ. Ряд рослин увійшли в арсенал лікарських на основі спостережень над тваринами, які при нездужан­ні споживають певний вид рослин. Обробка сировини збагачувала знаннями про нові лікувальні властивості засобів рослинного й тваринного походження. При об­робці шкір, наприклад, дізнавалися про в’яжучі влас­тивості дубової та вербової кори.

Отже, первісна, емпірична народна медицина розви­валась під впливом практики, спостережень над приро­дою, збагачувалась та передавалась із покоління в покоління.

Із накопиченням цього досвіду утворюється певна група людей, для яких лікування стає професією, ос­новним заняттям і засобом існування. У східних слов’ян такий «професійний» прошарок виникає в пері­од Київської Русі, він представлений «древнєруськими волхвами», «відунами», у практиці яких широко вико­ристовувались раціональні засоби — лікарські рослини, мінерали, тваринні організми 2.

Пам’ятки давньої літератури, літописи, рукописні травники, лікарські порадники донесли до нас досвід народу в галузі лікування цього періоду. Джерела такого роду розглянуті в роботах вітчизняних авто­рів — л. Змієва, М. Лахтіна, В. Груздева, М. Богояв — ленського 3. Із них довідуємось про народних лікарів, що лікували травами та ліками власного виготовлення. Маємо дані про дівицю Февронію, яка лікувала Му­ромського князя Дем’яна Цілебника та Агапіта — «врача безмездного», що жив у Києві (XI ст.), лікував князя Володимира і знав прекрасно, «каким зельем лечится какой недуг» 5. Згадуються в джерелах Єфрем Переяславський, що відкрив в XII ст. в Переяславі «лічебницю», Григорій Премудрий, Іпат Цілебник та ін. 6

Паралельно з раціональними методами лікування, нагромаджуваними в процесі багатовікового досвіду, побутували магічні способи зцілення недуг. Неспро­можна зрозуміти закони природи, безсила перед її стихією, людина одухотворювала світ природи, населя­ла його надприродними істотами, духами. В народній уяві хвороби розглядались як живі істоти, мислились персоніфіковано, що, в свою чергу, породжувало магіч­ні способи лікування.

Цей сплав раціонального й ірраціонального, що фіксується рукописними травниками та лікарськими порадниками XVI — XVIII ст. (історія не зберегла нам пам’яток такого типу більш раннього періоду), просте­жується в етнографічних роботах XIX — XX ст.

У «Вертограді» XVII ст. поряд з такими раціональ­ними засобами, як тваринні жири, що служили осно­вою для мазей, листя овочів — капусти, буряка — як болетамувальних та температурознижувальних засобів, цибулі та часнику як бактерицидних, маємо цілий ряд наївних на зразок:

«От водянки пей воду с разваренного или заварен­ного сверчка»; «Для исцеления детской горячки завари кипятком сушеных летучих мышей», або «коневый кал да козевый кал истолки с древяным маслом, мажь голову гораздо, обвяжи платком, в три дня волосы вырастут» 1.

Такі пам’ятки медичної думки відтворюють живу картину тогочасної народної медицини з її двоїстим характером, переплетенням раціональних засобів із за­собами та діями лікувальної магії, хоч, як свідчать дослідники, не всі вони виникли на місцевому грунті, деякі були перекладними творами 8.

Однак місцеві перекладачі вільно поводилися з текстом, вносили певні корективи, збагачували конк­ретним матеріалом з даної території. «Скупий в описах чужоземних трав, доповідач спішив поділитися своїми знаннями, коли мова заходила про землю батьків і прадідів» 9.

Досліджуючи українські лікарські порадники XVIII ст., О. Потебня вказував на поєднання й пере­плетення в них усної народної традиції з відомостями, запозиченими з різних письмових джерел

XVI — XVII ст. 10 В текстах п’яти опублікованих ним порадників, які датуються 70-ми роками XVIII ст., май­же усі рекомендовані засоби широко побутували, згідно даних етнографії, в медичній практиці східнослов’янсь­ких народів у XIX — на початку XX ст., а подекуди, як свідчать матеріали польових досліджень, збереглися до сьогодні. Тут називаються такі загальновідомі й за­гальновживані рослинні засоби, як полин гіркий і по­лин звичайний, м’ята, кропива, цибуля, часник, морква, ліки тваринного походження (окремі органи тварин, цілі тваринні організми), мінеральні засоби тощо.

Такі травники і порадники несли певні знання в народ, збагачуючи народну медицину та урізноманіт­нюючи її засоби. Про популярність їх свідчить зростан­ня кількості цих рукописних джерел в другій половині

XVII та у XVIII ст. 11 Дослідник народної медицини Л. Ф. Змієв описав 186 таких пам’яток російської на­родної медицини |2. За даними радянського вченого

В. Ф. Груздева, на території СРСР виявлено біля 250 медичних рукописів І3. Лише незначна частина пам’яток цього жанру була свого часу опублікована. Це, наприклад, «Книжица для господарства», що ви­йшла друком у Почаївській лаврі 1788 р.— збірник порад про те, як вести домашнє господарство, рецепти для лікування тварин тощо м.

Кількість публікацій за рукописами XVI — XVIII ст. теж на сьогодні досить обмежена. З цих небагатьох слід назвати публікації М. Лахтіна І5, В. Перетца 16,

О. Потебні |7, М. Стороженка |8, з новіших — В. В. Нім — чука |9, який опублікував уривок українського травни­ка XVI ст.

Але в рукописах ці пам’ятки, як свідчать дослідни­ки, жили в народі в XIX і навіть на початку XX ст., і народні лікарі користувались ними. М. Кирилов, до­сліджуючи народну медицину в Забайкаллі, згадує про наявність «Вертограда» у місцевого знахаря, яким той користувався у своїй практиці. «Вертоград», на думку дослідника, можна датувати XVIII ст., а за характером письма він явно пізнішого походження 20. Це ще раз переконливо свідчить, що «Вертогради» неодноразово переписувались і поширювались в народі.

В кінці XIX ст. один з таких «Лікарських порадни­ків» XVIII ст., яким користувалося місцеве населення, знайдено білоруським етнографом Є. Романовим у Мо­гильовській губернії 2І. У 20-х роках нашого століття на території Білорусії виявлено ще старіший «Лічебник», який датується вченими першою половиною XVII ст. 22 Ним, як зазначають дослідники, населення користува­лося протягом багатьох років.

З таких «Лічебників», «Вертоградів» черпала на­родна медицина, яка в дорадянський час була основ­ним видом лікування широких народних мас. Хоча вже в кінці XVI — на початку XVII ст. в ряді міст — Києві, Львові, Борисполі, Луцьку — виникають окремі медич­ні заклади. В кінці XVII — на початку XVIII ст. в зв’язку з реформами Петра І, в яких медичній освіті приділено особливу увагу, Київська академія, коле­гіуми Чернігова, Харкова, Переяслава; Єлисавет — градська хірургічна школа, медико-хірургічне учи­лище в Сімферополі готують спеціальні медичні кад­ри.

В середині XVIII ст. запроваджується так звана приказна медицина, згідно з якою в губерніях створю­вались прикази громадського піклування, які мали дба­ти про організацію та утримання медичних закладів. Але нечисленні, погано обладнані медичні заклади при — казної медицини обслуговували переважно окремі гру­пи міського населення, сільське ж цими закладами майже не користувалося.

На західноукраїнських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, діючий головний санітарний статут не передбачав істотних заходів щодо поліпшен­ня санітарного стану широких верств населення.

Мало що змінили н земства (1864 р.), покликані забезпечити медичною допомогою сільське населення. І хоч кращі представники земської медицини й пере­дова громадськість доклали багато зусиль, щоб домог­тися хоч якихось зрушень в організації медичної допомо­ги сільському населенню, будівництво земських ліка —

пень розпочинається лише з 60-х років XIX ст., а в окремих волосних центрах — на початку XX ст.

За даними офіційної статистики 1913 р., на терито­рії України, іцо входила до складу Росії, було 1010 земських лікарських дільниць (на кожну дільницю при­падало приблизно 27,1 тис. жителів) 2J.

На 10000 населення припадало лікарів по губерніях: Катеринославській—1,65; Харківській—2,80; Хер­сонській—1,10; Чернігівській—0,66; Подільсь­

кій —0,23; Волинській —0,28 лікаря 24.

Подібне становище було і в Білорусії. Згідно даних статистики, у 1913 р. кількість населення на одного лікаря становила: у Вітебській губернії —26300 чоло­вік, Гродненській — 19600, Мінській — 25300. Така сама картина спостерігалась і в цілому ряді інших губерній 25.

На території західноукраїнських земель на початку XX ст. було 76 лікарень (переважно у великих містах та повітових центрах). У 1908—1909рр. в 25 центрах краю з населенням близько 2 млн чоловік лікарень не було зовсім. У 1909 р. один лікар припадав приблизно на 9 тис. жителів, а у багатьох повітах один лікар обслуговував від 12 до 17 тне. чоловік26.

Отже, по суті, медичної допомоги не було, і населен­ня змушене було лікуватися відомими йому засобами народної медицини.

Сьогодні, коли ми говоримо про медицину як про одну з болючих проблем нашого суспільства, здобутки народних методів лікування, які є результатом багато­вікового досвіду народу, не повинні відійти в забуття і заслуговують уважного вивчення.